Відставка Саргсяна: Чому Кремлю вистачило прагматизму не нищити вірменський Майдан силою

Відставка Саргсяна: Чому Кремлю вистачило прагматизму не нищити вірменський Майдан силою

Аналітика
1118
Ukrinform
Якби Росія вдалася до силової підтримки Саргсяна, то отримала б катастрофу - загальну і гарантовану на довгі десятиліття ненависть вірмен

Сьогодні, 23 квітня, прем'єр-міністр Вірменії Серж Саргсян подав у відставку. Прем'єром він був шість днів. Народ сказав йому “йди!”, а Саргсян, зрештою, не наважився послати народ з його бажанням і вимогою під три чорти. Тому змушений був сам туди піти. Отже, “оксамитова” революція, про початок якої її лідер Нікол Пашинян заявив 17 квітня, у день призначення Саргсяна прем’єром, перемогла.

Вірменія святкує.

Що відбулося?

Насамперед, сталася справді якісно нова подія в історії пострадянської Вірменії. Масові протести з наміром усунути чинну владу виникали в країні не раз і не два. Але завжди закінчувалися поразкою опозиції. Головна чи одна з головних причин — неучасть більшості вірмен у цих протестах, неучасть не через симпатії до влади, а через побоювання, що внутрішній політичний конфлікт буде використаний зовнішнім ворогом — Азербайджаном, аби відвоювати Нагірний Карабах (Арцах). Крім того, чинна влада завжди мала підтримку Кремля, а для вірмен допомога Росії у протистоянні з Азербайджаном має життєве значення. Звідси і було наше припущення на початку подій, що і нинішня “оксамитова” революція приречена на неуспіх. Однак на цей раз протест став справді масовим, на вулиці вийшли сотні тисяч людей (для маленької Вірменії це однаково, що для нас мільйони). Це і є нова якість, якої мало хто чекав. І ледь прихований шантаж Саргсяна (йдеться про його заяву, що він піде з влади, коли вирішиться проблема Арцаху) не спрацював! Що ж, це той рідкісний випадок, коли ти задоволений від того, що помилявся. Вірмени — молодці!

Протести в Єревані / Фото: REUTERS
Протести в Єревані / Фото: REUTERS

Звісно, ще ранувато підбивати підсумки вірменського “майдану”. Навряд чи відставка однієї людини — це все, заради чого тисячі людей вийшли на вулиці і протистояли силовим діям поліції. Вірмени, звичайно ж, хочуть масштабних позитивних змін у країні, насамперед — подолання корупції. А чи буде і як скоро, якщо буде, реалізована ця їхня мрія — то ще питання.

Що можна відзначити вже зараз, у перший день перемоги “оксамитової” революції, як назвав її Нікол Пашинян?

Як мінімум у Вірменії сталося те, що в Україні в грудні 2004 року. Тоді у нас Леонід Кучма закінчив другий строк свого президентства, і хто буде йому наступником вирішили у “вузькому колі” — буде Янукович. Народ хотів Ющенка, проголосував за нього на виборах, але “вузьке коло” сказало народу: нам начхати на ваш вибір, у нас є свій, а цифри на голосуванні намалюємо, які нам треба. Народ не стерпів, вийшов на вулицю (“помаранчевий майдан”) і в підсумку “вузьке коло” мусило відступити. Іншими словами, вперше за новітню історію України при виборі лідера держави народ привів до влади свого кандидата всупереч бажанню еліти. Тепер таке саме вперше сталося у Вірменії: еліта вирішила, що Саргсян залишається, а народ сказав: ні, не залишається!, і наполіг на своєму.

Цей факт має колосальне значення. Настільки, що не суть важливо, що “помаранчева” революція (і Ющенко) не виправдала сподівань українців, і вірменська “оксамитова” теж має свій шанс стати розчаруванням. Важливий, так би мовити, прецедент, що народ може переважити еліту у принципових політичних питаннях. Кому бути главою держави, її реальним лідером, загалом - кому бути владою, можна вирішувати на загальних і вільних виборах, як це відбувається у демократичних країнах Заходу. А можна так, як вирішують, приміром, у Росії, а саме: формально демократичні процедури відбуваються, але тільки формально, бо на ділі демократії, тобто вільних виборів, нема. Якщо вірмени робитимуть за першим варіантом, а росіяни — за другим, то політична залежність Вірменії від Росії закінчиться дуже швидко через несумісність політичних систем двох країн і політичної ментальності двох народів.

Варто також відзначити практично ідеальну (звісно, якщо оцінювати зі сторони) організацію вірменської “оксамитової”.

Протести були мирними в тому сенсі, що не передбачали насилля проти правоохоронців, захоплення адміністративних будівель, спорудження барикад чи наметових містечок, тощо, зате вони були гранично активними, наступальними, без безкінечних промов зі сцени та пісень-концертів. Люди мали конкретну мету — паралізувати роботу державних органів самим фактом перебування на вулицях тисяч і тисяч людей. Не було ситуації, коли люди вийшли на вулицю... і не знають, що робить далі. У цьому сенсі вірменський Майдан виявився набагато масовішим, динамічнішим та організованішим, і тому досяг перемоги значно швидше і без людських жертв порівняно з українським. Ще вчора у нашому Твіттері можна було зустріти песимістичні репліки на кшталт: жодного насилля, вночі по домах? - отже, толку не буде! Як виявилося, толк вийшов, бо була масовість і було ефективне лідерство (організація протесту).

У Вірменії сотні військових підтримали протест
У Вірменії сотні військових підтримали протест

Можливо, вирішальним для успіху став той факт, що у понеділок до протесту приєдналися кілька сотень військовослужбовців. Нібито й незначна кількість, але й тут справа в “якості”: присутність серед демонстрантів військових одразу виключило можливість застосування проти демонстрантів грубої сили. Поліція, вірменські аналоги “ОМОНу” та “Беркуту” вмить стали безсилими, бо силу вони можуть ефективно застосовувати виключно проти стихійного натовпу цивільних. Крім того, перше ж насилля проти військових (а вони вийшли на демонстрацію без зброї) майже напевне викликало б відкритий бунт в армії, яка б тоді вийшла на вулиці вже зі зброєю, і ніякі генерали її не зупинили б.

Суттєвий момент: і Саргсян, і Росія, яка має у Вірменію військову базу на 5 тисяч вояків, не наважилися на широке застосування сили. Здавалося б, Кремль, навчений сумним досвідом українського Майдану, мав би зробити все можливе і навіть неможливе, але не допустити перемоги бунтівників (для Росії усі революціонери — небезпечні бунтівники, з якими розмова має бути одна, у стилі російського ОМОНу). Однак Кремль ще не зовсім втратив здоровий глузд і прагматизм. Наразі те, що сталось, є лише особистою поразкою Саргсяна - про намір розірвати політичний союз з Росією опозиція не заявляла. Якби Росія вдалася до прямої, тобто — до силової, підтримки Саргсяна, ось тоді наслідки для Росії були б справді катастрофічними. Саргсян однаково довго не всидів би, навіть якщо б йому сьогодні вдалося на якийсь час терором утриматися при владі, а Росія отримала б загальну і гарантовану на довгі десятиліття ненависть вірмен. У такому разі Кремль втратив би не лише відданого їй політика на чолі Вірменії, а й політичний контроль над цією країною.

А так у Москви є всі шанси домовитися з новими вірменськими лідерами. Основа та сама — підтримка Росії у війні (на даний момент - “замороженій”) з Азербайджаном. Вірменська “оксамитова” не висувала антиросійських гасел, хоча, повторимо, сам факт втручання вірменського суспільства в обрання лідера країни є системно “антиросійським”. Але практичних наслідків цієї “антиросійської” чекати ще дуже довго.

Юрій Сандул, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>