У Вірменії голова опозиційної партії “Громадянський договір” Нікол Пашинян заявив сьогодні, що в країні почалася “оксамитова” революція. Сьогодні ж, тільки трохи пізніше, вірменський парламент — Національні Збори — на спеціальному засіданні обрав прем'єр-міністром Сержа Саргсяна (77 - “за”, 17 - “проти”), який до 9 квітня був президентом країни. Нині у Вірменії діє нова Конституція, за якою президента обирають не всенародно, а у парламенті, а глава уряду отримує владу, яку раніше мав президент. Тобто, Серж Саргсян віддав посаду президента, але не віддав владу. Ось проти цього і була оголошена “оксамитова” революція, але, як бачимо, влада перемагає (принаймні, поки що).

“Оксамитова”, “помаранчева”, “кольорова” - це все метафори, художня творчість публіцистів. Ключове слово все-таки революція, тобто зміна (спроба зміни) системи організації, функціонування та відповідальності влади. По суті, це те саме, що наш Майдан.

Вірменська опозиція каже про “оксамитову” у сенсі, що протест, мовляв, буде виключно мирним. Це така нині мода у світі, щоб усе було мирно і без насилля. Хтось з революціонерів щиро в цьому переконаний, а хтось хитрує, коли говорить про мирний протест, розуміючи що мирним він бути не може (він вже по факту не мирний, якщо є потерпілі). Ось і Нікол Пашинян каже, що треба виключити будь-яке застосування сили проти поліції, але при цьому паралізувати роботу усіх державних структур по всій країні. У принципі досягти такої мети мирним протестом можна, але для цього на вулиці і майдани мають вийти мільйони, чого у Вірменії чекати не доводиться.

Протести у Вірменії тривають вже п'ятий день, вже є потерпілі внаслідок сутичок між демонстрантами і поліцією, є також десятки затриманих. Утім, скажемо прямо, шансів на успіх у революціонерів практично нема. Саргсяна вже обрали прем'єром, правлячі партії — Республіканська та “Дашнакцютун” - впевнено контролюють Національні Збори, що й продемонстровано голосуванням. А радикальні методи опозиції — блокування центру міста, захоплення будівель, прорив поліцейського кордону тощо — це звична картина для Вірменії, там опозиція завжди була рішуче налаштована. Відповідно, влада теж готова до радикальних дій. Приміром, останній протест липня 2016 року був дуже радикальний: тоді група озброєних людей з організації «Сасна црер» (перекладається, приблизно, як «хоробрі з Сасуна») захопила будівлю поліцейського полку, вимагаючи звільнення заарештованого напередодні одного з лідерів опозиції та відставки уряду і президента країни; справа дійшла до кривавих сутичок між демонстрантами і поліцією та до перестрілок поліції з групою з “Сасна црер”. І нічого тоді опозиціонери не добилися. І сьогодні проти них вже застосовують бронетехніку і водомети.

Можливо, протести вірменської опозиції саме тому й такі радикальні, що ніколи не можуть досягти справжньої масовості. Опозиціонерів — мало, тому влада раніше чи пізніше, з меншими чи більшими зусиллями, але придушує їхні “революції”. А неучасть більшості вірмен у опозиційних протестах найчастіше пояснюють їх страхом, що внутрішньою політичною нестабільністю, масштабним і затяжним внутрішнім політичним конфліктом, котрий безумовно послабить країну, скористається зовнішній ворог — Азербайджан, аби силою відбити у Вірменії Нагірний Карабах (Арцах — кажуть вірмени). Мабуть, так воно і є. Те, що і внутрішня, і зовнішня політика Вірменії прямо залежить від питання про Арцах — давня істина. Вірменія критично залежить у цьому питанні від Росії, самотужки протистояти Азербайджану (а його підтримує Туреччина) вона не може. Тому Вірменія терпить на своїй території 5-тисячне російське військо з кількома сотнями танків, бронемашин та артилерійських систем, з кількома десятками літаків. Тому кордон Вірменії з Туреччиною та Іраном охороняють росіяни. Тому Вірменія віддала під повний контроль Росії свій енергетичний ринок. Тому Вірменія на міжнародній арені практично у всьому підтримує Росію. Усі політичні та економічні “тому” у Вірменії пов'язані з абсолютним домінуванням Росії.

Зрозуміло, наскільки важливим для Кремля є контроль над тим, за якими реальними правилами у Вірменії функціонує система влади. У грудні 2015 року у Вірменії відбувся референдум, який змінив Конституцію, перетворивши президентську республіку на парламентську. Якраз сьогодні (з обранням прем'єр-міністра) конституційні зміни остаточно вступили в дію. Навряд чи ці зміни були проведені лише для того, аби особисто Серж Саргсян зберіг владу (він не міг обиратися президентом втретє). Мабуть, у Кремлі порахували, що так буде краще для гарантії перебування при владі проросійських політичних сил. У таких розрахунках там практично не помиляються.

Перехід Вірменії від президентської до парламентської республіки становить для України окремий інтерес.

Сьогодні у наших владних верхах активно обговорюється такий самий варіант організації влади - парламентська республіка. Утім, новий він відносно, адже у роки президентства Віктора Ющенка політичні сили Віктора Януковича і Юлії Тимошенко вже пробували так домовитися (обирати президента в парламенті, а центр виконавчої влади — уряд і його глава). Тоді не вийшло, та й сьогодні, прямо скажемо, небагато на це шансів. Змінити в Україні Конституцію можна, причому порівняно легко, без референдуму і без парламенту, а тільки зусиллями Конституційного Суду (ми вже двічі так робили — у 2010 і 2014 роках), однак для цього хтось спочатку має встановити тверду, хоч і неформальну, монополію на владу, як Віктор Янукович у 2010 році (чи Серж Саргсян у 2015-му), а тоді вже можна залучати Конституційний Суд (чи проводити референдум). Але якраз нині в Україні ніхто, включаючи Президента, не має неформальної влади такої широти і глибини, як Віктор Федорович вісім років тому.

Однак головне навіть не у цьому. Приклад Вірменії (коли форма правління помінялася, а головний у країні - ні) зайвий раз доводить, що суть не у формі правління, а у тому, чи встановлена — через демократичне виборче законодавство і незалежний від влади суд — чітка і зрозуміла система відповідальності влади перед суспільством. Іншими словами, має бути справжня, а не бутафорська, демократія, а хто відповідатиме перед суспільством — всенародно обраний президент чи політична партія, що має більшість у парламенті і тому сформувала уряд — діло десяте. Адже ми не бачимо — і правильно робимо - принципової різниці між Францією (президентська республіка) і Німеччиною (парламентська), бо там і там — демократія. Тож і нам у наших політичних реформах, як і вірменам, слід звертати увагу насамперед на суть — демократію, а вже потім на форму організації влади.

А щодо спірних внутрішніх політичних питань у Вірменії, то, схоже, вірменам треба спочатку якось замиритися з Азербайджаном. Бо поки країна “підвішена” проблемою Арцаха, котра намертво прив'язує її до Росії, вона не здатна вирішувати будь-які інші національні проблеми.

Юрій Сандул. Київ

Перше фото: Карен Мінасян (AFP)