Українська книжка в Москві – як виклик

Українська книжка в Москві – як виклик

Блоги
2665
Ukrinform
Історія про те, як імперська влада через заборону книг знесилювала дух українців у Росії

Феномен справді незбагненний: кілька мільйонів українців, які віддавна мешка­ють на неозорих просторах Росії як її гро­мадяни, нібито добровільно відмовилися від свого національного “я”. Вони давно вже змирилися з тим, що в тій державі не­має шкіл чи бодай класів із українською мовою навчання, заникли українознавчі кафедри при університетах. На противагу українським реаліям, де російської більш ніж треба, там не друкуються українською газети, журнали, книги, не мовить мовою їхніх пращурів радіо, телебачення. Упро­довж останніх років українці Москви, як і всієї Росії, мовчазно спостерігали за тим, як у їхній столиці конав останній оберіг ге­нетичної пам’яті — Українська бібліотека в Москві.

Доля української книги в Росії загалом і української бібліотеки в Москві зокрема — цікаве, хвилююче і, на жаль, не пізнане й не поціноване досі явище в історії укра­їнської культури, яке не можна розглядати поза контекстом конкретних подій тієї чи тієї історичної доби. Варто згадати хоча б дивовижні за змістом і художнім оформленням видання друкарні Києво­Печерської лаври, які протягом тривалого часу, за висловом Іва­на Огієнка, буквально “сунули на Мос­кву” могутнім потоком, витісняючи книги тамтешніх друкарень. Саме авторитет київських книг і пере­дусім їхня тогочасна українська мова, яка була, згідно з констатацією Петра І, “не­ согласна с московскими печатми”, незаба­ром спонукали уряд Російської імперії вдатися до жорстоких і нечуваних досі в іс­торії цивілізаційного поступу заходів: ук­раїнську книгу в імперії протягом століть забороняли друкувати й поширювати. Не стала винятком у цій серії антиук­раїнських заборонницьких заходів і доба щойно минулого ХХ та початку ХХІ сто­літь.

                               Українці в Росії у 20-х роках були сміливіші

Витоки Української бібліотеки в Мос­кві беруть початок від 1918 року, коли за ініціативою національно свідомої частини української інтелігенції було створено Ук­раїнський клуб імені Тараса Шевченка. Саме довкола цієї громадської організації почало активно об’єднуватися московське українство. Так постали в Москві культур­ні заклади української громадськості — те­атр, хорова студія, школа, дитячий садок і бібліотека. Тоді ж були здійснені спроби віднов­лення видавничої діяльності, адже ще сві­жою в пам’яті була результативна робота редакції журналу “Украинская жизнь”, яка під проводом Симона Петлюри протягом 1912—1917 років об’єднала довкола себе провідних українських діячів і готувала до друку насичений за змістом і великий за обсягом щомісячник. Вершиною видавничої діяльності “Украинской жизни” стала книга “Украинский вопрос”, що витрима­ла в Москві два видання (1914 і 1917), а в Україні перевидана в українському пере­кладі М.Тимошика лише через 80 років.

Документи московських архівів, які ав­торові цих рядків вдалося опрацювати ще до початку російсько-­української війни на Донбасі, засвідчують, як непросто давали­ся українцям спроби ствердження свого духу на московських теренах навіть у най­сприятливішу пору реалізації радянською владою головних засад і принципів так званої ленінської національної політики, в основу якої було покладено нібито рівно­правність усіх радянських народів та повне задоволення їхніх культурних потреб.

Перша загроза вільному існуванню ук­раїнських організацій та установ у Москві виникла ще 1922 року — за кілька місяців до проголошення СРСР. Тоді за розпоряд­женням Московського відділу народної освіти було припинене фінансування ук­раїнського театру, який, до речі, користу­вався великою популярністю серед гляда­чів, а приміщення, яке він займав і в якому містилися український клуб та бібліоте­ка (вулиця Тверська №37), передали театру імені Комісаржевської. Щоправда, україн­цям залишили тимчасово в цьому примі­щенні чотири кімнати, в одну з яких залед­ве вмістилися бібліотечні фонди. Щоб не перетворити бібліотеку, де вже налічувалося 17 тисяч томів українських книг, “на архів для любителів”, керівниц­тво українського клубу зверталося в різно­манітні московські установи з проханням виділити для цих потреб інше приміщен­ня. Паперова тяганина з вирішенням пи­тання тривала… шість років.

Справа, зда­валося б, зійшла з мертвої точки, коли піс­ля письмового звернення тодішнього го­лови Раднаркому УРСР Чубаря до голови Москради 20 квітня 1928 року для україн­ських організацій мало бути виділене приміщення колишнього театру “Семперан­те”. Однак, попри позитивну резолюцію на цьому листі заступника Голови Москради товариша Волкова, зазначене приміщення одержав клуб єврейського земляцтва.

І ось на тлі таких реалій – відсутність читального залу, тіснота, припинення фінансування з боку державних органів (у штаті залишалася одна одиниця з оплатою лише за три години робочого часу в день) — українська бібліотека в Москві продов­жувала працювати. А її ентузіасти й захис­ники продовжували оббивати пороги ви­соких партійних і радянських установ. 18 травня 1929 року в приміщенні клу­бу ім. Кухмістерова відбуваються велелюд­ні збори українських робітників, службов­ців і студентів Москви (за архівною довідкою, там були присутні 2000 наших земля­ків). Варто навести короткий витяг з резо­люції зборів: “… Добиватися від Москради надання приміщення для клубу, субсидії клубу від ММРПС, прийняття на утримання МОНО (Московського відділу народної освіти — М. Т.) бібліотеки клубу, включення в бюджет НКосвіти Драматичної і Хорової студії та організації в Москві української школи й дитячого садка)”.

У травні делегація українських діячів потрапила на прийом із цього питання до голови Москради тов. Уханова, а влітку то­го ж року, під час роботи з’їзду Рад, зустрі­лася з Головою ВЦВК і ЦВК УРСР Г. Пет­ровським. Не дочекавшись відповіді, представники української громадськості вже письмово повторно звертаються до Петровського і Чубаря з пропозицією “про якнайшвидше задоволення потреб україн­ської громадськості і про притягнення до відповідальності осіб, які винні в тягани­ні”. Спеціальна нарада в Московському комітеті ВКП(б), яка скликалася незаба­ром, вселяла українцям певні надії. Вже були складені кошториси на утримання українського клубу, бібліотеки, драматич­ної студії та хорової капели. Йшлося навіть про виділення приміщення. Але й те рі­шення залишилося лише на папері.

Вершиною кількарічної тяганини ста­ла заява інструктора відділу національних меншин Московської міської профспілки. Цей документ подаю мовою оригіналу: “Все укранцы понимают украинский язык и поэтому нужды в существовании отдельного украинского клуба нет”. Саме на ту пору — кінець 20­-х років — фонди бібліотеки поповнилися ліквідова­ними українськими відділами з бібліотеки Тімірязєвської сільськогосподарської ака­демії, бібліотеки Земляцтва студентів Ук­раїни, а також 13 пересувних українських бібліотек (у середньому по 200 книг у кож­ній). Попри те, що “бібліотека себе не афі­шувала через вивіски, оголошення і пресу, вже тепер вона переросла усі норми спеці­ального й технічного забезпечення”. Про це йдеться зокрема в листі бібліотекаря (підпис нерозбірливий) до московського відділу Комісаріату національних меншин від 1 червня 1929 року. Автори звернення доводили необхідність виділення цій куль­турній установі трьох штатних одиниць: бібліотекаря з повним робочим наванта­женням, його помічника та технічного працівника.

                                         Своїх прав не просили, а вимагали

У Центральному державному архіві Московської області Росії (ЦДАМО Ро­сії) віднайдено ще один документ, який засвідчує наполегливість і сміливість української громади в Москві добиватися своїх культурних прав. Це протокол спе­ціального засідання Центрального укра­їнського клубу імені Т.Г. Шевченка, де розглядалося питання про становище з українською бібліотекою. В постанові за­сідання йшлося про те, щоб “просити Губполітраду МОНО прислати спеціальну комісію для обстеження бібліотеки і вста­новлення суми коштів, необхідних на її утримання”.

А ось на цьому документі варто зупи­нитися окремо. Йдеться про лист, надісла­ний від Українського клубу імені Т. Г. Шевченка, Земляцтва пролетарських сту­дентів України та Товариства друзів укра­їнського театру відразу на кілька високих урядових і партійних адрес. Слід перелічи­ти ці адреси, аби переконатися в серйоз­ності намірів авторів листа остаточно з’ясувати суть питання, розв’язання якого свідомо затягувалося упродовж багатьох років. Абревіатури й назви організацій по­даю мовою оригіналу: “В рабочее-крестьянскую инспекцию СССР. Копии: РКИ РФСФР — тов. Яковлеву; РКИ УССР — тов. Затонскому, тов. Орджоникидзе; Совнарком СССР — тов. Рикову; Совнарком РСФСР — тов. Сирцову, Совнарком УССР — тов. Чубарю, ВЦИК — Президиуму; ЦИК РСФСР — тов. Калинину; ЦИК УССР — тов. Петровскому; НКпрос РСФСР — тов. Бубнову; НКпрос УССР — тов. Скрипнику; Совет Национальностей ВЦИКа — тов. Смидовичу; Моссовет — тов. Уханову; МособлРКИ; ЦК ВКП(б) — Молотову, Кагановичу; ЦК КП(б)У — тов. Косиору; МК ВКП(б) — тов. Бауману; Постпредство УССР — тов. Круцко; Совнацмен МОНО; Нацмен МК — тов. Иткиной; ВЦСПС — Президиуму; ВЦСПС — тов. Акулову; МГСПС — президиуму МГСПС — Нацмен”.

Текст цього рідкісного і малознаного навіть у колі фахівців документа займає п’ять сторінок машинопису, в якому ко­ротко викладена суть звернення (про брак підтримки українських культурних уста­нов, зокрема бібліотеки в РРФСР з боку державних органів), скрупульозно описа­на хронологія безрезультатних звертань до різноманітних високопосадовців і споді­вання якнайшвидшого розв’язання цієї проблеми. Ось окремі витяги з документа: “Вопрос об организации культурных учреждений, обслуживающих украинское население, могущих пронести в гущу украинского населения РФССР те достижения украинской культуры последних лет, которые своим размахом привлекают внимание всех общественных кругов всего Советского Союза — несомненно должен был бы стоять в центре внимания соответствующих организаций РСФСР. В действительности мы имеем следующее: культурные учреждения, созданные и поддерживаемые исключительно силами украинской общественности — стоят вне внимания и поддержки соответствующих организаций РСФСР, встречая к себе не только невнимательное, но зачастую пренебрежительное и даже ликвидаторское отношение… (Тут і далі виділення авторів до­кумента — М. Т.). Нельзя обойти молчанием также следующие факты, свидетельствующие о недопустимом отношении именно к украинской культуре и именно в Москве: …в Москве другие нацменьшинства — поляки, латыши, евреи — имеют вполне подходящие помещения и дотации от МОНО — только для украинцев их не хватает”.

Наприкінці цього документа автори ставлять адресатам риторичне запитання: “Добиваться ли далее помощи от советских и профессиональных органов РСФСР в проведении культурной работы среди трудящегося украинского населения РСФСР или свернуть всю работу и установить факт, что работе по проведению украинской культуры в массы робочих украинцев на территории РСФСР нет места “за ненадобностью?”

Дата відправлення цього листа за ви­щезазначеними адресами — 4 листопада 1929 року. Чи знали його автори, що вже тоді в Москві й в Україні дедалі сильніше роз­кручувався маховик сталінських репресій,  серед яких чи не найвідчутнішого удару зазнає українство? Уже тоді в кабінетах ДПУ поспіхом, ди­ко й цинічно фабрикувалася справа “Спіл­ки Визволення України”, матеріали якої склали більше 250 томів.

На жаль, за наявними архівними мате­ріалами не вдалося простежити подальшої долі підписантів цього листа. Серед нероз­бірливих підписів прочитуються кілька — Вакула, Чоботарьов, Нахімов. Найімовір­ніше, вони, як і сотні тисяч українців, репресованих більшовицькою системою за так званий український буржуазний націо­налізм, закінчили свої життя в страшних катівнях ГУЛАГів.

                                 Мандрівка книг з Москви до Львова й назад

Не вдалося з’ясувати й повної історії самої Української бібліотеки в Москві. Су­дячи з численних штемпелів, які простав­лялися на книгах, що збереглися до наших днів, ця бібліотека все ж якось вижила і в 30­-ті роки, змінюючи назву й адміністра­тивне підпорядкування. Ось як змінюва­лися офіційні назви цієї бібліотеки: Українська центральна бібліотека в Москві; Українська бібліотека сільськогосподарського інституту в Москві; Українська центральна бібліотека при українському клубі в Москві; Бібліотека земляцтва пролетарських студентів України в Москві; Українська центральна бібліотека №86 Москви.

Останній архівний документ, який за­свідчує офіційний статус цієї бібліотеки як української, датовано 1 січня 1936 року. Тоді вона розміщувалася на вулиці Горько­го, 37/9, і підпорядковувалася Красноп­ресненській райраді. Згідно з річним зві­том, тут налічувалося 11630 книг, з них ук­раїнською мовою — 7860. За звітний 1935 рік було видано 9194 книги за індивідуальними абонентами.

1937 року будинок на вулиці Горького, в якому кілька кімнат орендував Україн­ський клуб та бібліотека при ньому (отож інше приміщення так і не віднайшлося), був знесений. На цю пору припадає й зни­щення в Москві різноманітних національ­них культурологічних товариств. Колись велика й відома далеко поза межами Мос­кви Українська бібліотека стає звичайним відділом бібліотеки №85 Радянського ра­йону, знекровлюючись і розгублюючи свою дивовижну колекцію, але все ще за­ лишаючись гордим і нескореним осеред­ком української культури.

У зв’язку з евакуацією в Кзил­-Орду Київського і Харківського університетів і створення на їхній базі Українського дер­жавного університету частину з цих фондів 1943 року переслали з Москви на адресу цього навчального закладу в далекий Ка­захстан.

Остаточна ж ліквідація залишків Укра­їнської бібліотеки в Москві припадає на 1949 рік. Відповідно до розпорядження заступ­ника Голови Ради міністрів РФСРР т. Зує­вої від 12 грудня 1949 року в бібліотеці №68 було відібрано 6208 українськомовних книг для відправки у Львів тамтешньому університету ім. І. Франка. Українська книга в Москві була визнана, отже, непот­рібною. До Львова ці книги добиралися майже дев’ять місяців. У Фонді архівних доку­ментів Бібліотеки української літератури в Москві вдалося віднайти цікавий доку­мент, який варто процитувати повністю мовою оригіналу:

Акт 25 сентября 1950 года. Гор. Львов. Составлен настоящий акт в том, что в прибывших из Москвы контейнерах книг, присланных Библиотекою №68 Советско­го района г. Москвы в дар Научной библи­отеке Львовского госуниверситета им. Ив. Франко, оказалось больше, чем было указано в сопроводительных документах, на 200 екз. стоимостью 400 руб. Директор научной библиотеки ЛГУ им. Ив. Франко Цыбко А.А. Зав. отд. комплектования Мещеркина. Ст. бухгалтер Мулява.

Хтозна: за іронією долі, а чи за законо­мірним збігом обставин, але через сорок років працівники наукової бібліотеки Львівського держуніверситету складати­муть акт про повернення до Москви цих книг на адресу правонаступниці Цен­тральної української бібліотеки Москви – Бібліотеки української літератури в Мос­кві, яка відновила свою роботу у грудні 1989 року. Щоправда, цього разу з тієї більш ніж шеститисячної колекції вдалося зібрати у Львові лише 1200 примірників – решта пропала чи розіслана через книго­обміни…

Ось такою драматичною і хвилюючою є доля одного із тисяч осередків україн­ського духу поза межами нашої Батьків­щини – Української бібліотеки в Москві.

Українська бібліотека у Москві дл закриття
Українська бібліотека у Москві до закриття

                          Новітні утиски друкованого слова з берегів Дніпра

Із відновленням Україною незалеж­ності поневіряння української книжки в Москві та її головної колекції не завер­шилися. На жаль, низка сторінок цієї історії за­лишається нез’ясованою. З липня 1997 ро­ку офіційно цей заклад називався Бібліо­тека російської та української літератури. І практично відтоді нинішні керівники ук­раїнських організацій російської столиці за підтримки Посольства України в Москві зверталися в різноманітні високі москов­ські інстанції з двома питаннями, які пот­ребували нагального розв’язання: віднов­лення статусу цього закладу як самостійної міської бібліотеки та надання належного приміщення для її роботи.

Українська бібліотека після обшуку
Українська бібліотека після обшуку

Необхідність нового приміщення особ­ливо актуальна. Адже вже на початок 2000­-х років фонди бібліотеки налічували понад 33 тисячі назв українських книг. Вони ма­ло не щодня збільшувалися. Бо на адресу Культурного центру України в Москві про­довжували надходити книжкові посилки. І не лише з усіх куточків України, а й від на­ших земляків у близькій та далекій діаспорах.

Бібліотеку відвідали силовики
Бібліотеку відвідали силовики

За часів президентства Кучми і Януко­вича з’явився у цій справі ще один незбаг­нений феномен: українську книгу в Мос­кві не бажали бачити не лише московські політики і держиморди, а й свої, доморо­щені “державотворці”. Так, в архіві Біблі­отеки української літератури в Москві до­велося бачити немало копій із рясного листування бібліотеки та Посольства Ук­раїни в Москві з посадовцями Державно­го митного комітету та керівниками Ко­нотопської і Глухівської митниць щодо безпідставного вилучення на цих митни­цях книг, адресованих Українській бібліо­теці в Москві. Ось характерний витяг з листа Посольства до митного комітету в Київ: “На станції Хутір­ Михайлівський пра­цівниками глухівської митниці 1 вересня приблизно о 18 годині українська літера­ура для бібліотеки української літератури була вилучена, незважаючи на пояснення, які було дано Василишиним Б.В. та наяв­ність у нього відповідних актів та чеків, копії яких додаються (оригінали знахо­дяться у Посольстві України). При цьому акту про вилучення складено не було, сво­го прізвища працівник митниці не назвав”.

Книги під арештом
Книги під арештом

Подія, про яку йдеться, сталася 1994 року. А ось ще один приклад. У день пре­зентації в Москві нового українськомов­ного київського журналу “Політика і куль­тура”, відомого в нас як “ПіК” В. Кривен­ка, в Культурному центрі України в Москві 17 грудня 1999 року стало відомо, що ви­дання до Москви не довезли. Кілька пачок часопису було “арештовано” на нашій, конотопській, митниці.

Директора бібліотеки засудили на 4 роки
Директора бібліотеки засудили на 4 роки

…Сумний фінал цієї історії. У березні 2017 року Українську бібліо­теку в Москві, яка брала свій початок від 20­-х років ХХ ст., закрили. Книги спакували і вивезли. Останню директорку цієї бібліотеки Наталію Шарову засудили на чотири роки. За те, що тримала “екстремістські книги” і за те, що “розпалювала національну нена­висть до росіян”.

Кажуть, історія повторюється. Але вдруге вона стає вже фарсом…

Микола Тимошик
«Слово Просвіти»

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-