Вибори в РФ: “Страна рабов, страна господ ” підтвердила свій статус

Автор не буде приховувати: уже десять років він висвітлює парламентські та президентські вибори в Росії. І весь цей час чекає, що хоч раз владний режим вдасться якщо не до чесної організації процесу та такого самого підрахунку голосів, а бодай спроможеться на суто декоративні ознаки пристойності — щоб результати виглядали хоч більш-менш схожими на правду. Але… І зараз такого задоволення — зась. Путін - політичний діяч, що уособлює у світі беззаконну агресивну політику як таку, знову переобраний із 76,67 %, що, як і завжди, трошки більше ніж йому “напрацювали” в “екзіт-полі” державної установи “ВЦИОМ”. Все інше — подробиці, які, можливо, другорядні, але зафіксувати їх треба.

Ми все про це знали: спочатку – і до кінця

Праві ті, хто не вважав голосування 18 березня виборами як такими. Для цього є щонайменше дві принципові тези. Перша — подія відбувалася на окупованих територіях Криму та Севастополя, а отже — не тільки голосування там, а й взагалі такі “вибори” є під великим знаком питання з погляду міжнародного права. Наразі всі помітні гравці міжнародної політики, окрім Китаю, попередили, що не визнають голосування на окупованих українських територіях. Звісно, для України, як і для міжнародного права, цього замало — треба не визнавати результати взагалі, а це призведе до невизнання легітимності чергового “обрання” Путіна. До цього не те щоб не готові, навряд чи можна вважати, що ставлення до кремлівського фюрера стало якісно іншим із 2014 року. Але — саме під час цієї виборчої кампанії дещо якісно змінилися умови: сталося реальне зіткнення російських та американських військ у Сирії, а Путін вирішив після цього перейти до відвертого шантажу світу ядерною загрозою. Саме тому, світові доведеться обережно реагувати на витівки та політичні маневри керівництва держави-агресора. Не тому, що боїться, а тому, що спокій та виваженість треба зберігати. Втім, солідарність з Україною щодо окупованого Криму та Севастополя вкотре продемонстрована.

А от друга принципова теза — вона суто внутрішня для Росії. Дійсно, назвати це виборами складно, адже кандидати просто апріорі не мали рівних можливостей, вибірковість їх доступу до виборчого процесу очевидна, хоча зауважимо — присутність Олексія Навального, який нібито є головним політичним опонентом Кремля, навряд чи щось кардинально змінила б. Хіба що, могла здійнятися хвиля емоційних протестів після голосування — от і вирішили все це “прикрутити” одразу, щоб тихо та одностайно...

Взагалі, складається враження, що нічого цікавого не відбулося. Хто сумнівався у перемозі Путіна? Сперечатися про відсотки — так, може й мало сенс, та варіант трохи нижче 70-ти виглядав би дещо пристойніше — ну та й що? Схема та настрій зразкової організації процесу, коли населення умовляли і залякували, що тре йти на вибори, спрацювала на ура: прийшли, покірно сунули папірці та пішли.

Чи були фальшування? Насправді, може й були — але за відсутності самої політичної системи, чи це важливо? Може, на ці вибори поїхали справжні міжнародні спостерігачі? Або конкретніше — а чи були ці спостерігачі допущені у такі регіони як Чечня, Дагестан, Башкортостан, Татарстан, інші національні республіки? До окупованого Криму спостерігачі не поїхали вже самі — саме там результат “національного лідера” дивом не перевищив 100…

Тому були фальшування чи ні — теж не має особливого значення.

Не 86, а 96% “Кримнашу”. Щоправда, серед тих, хто голосував, але все одно - приголомшує

Крим на цих «виборах» вартий на окрему увагу. Адже голосування спеціально було перенесено на два тижні, щоб це співпало із днем, коли Росія святкує окупацію Криму та Севастополя. Саме 2014 року, завдяки тим подіям, сформувалася оця «соціологічна конструкція»: Путіна підтримують 86%, решта ж 14 були записані у “п'яту колонну” та “агентів Держдепу”. Зараз маємо ще конкретнішу картину, адже, окрім майже 77% за Путіна, є ще 11,79% комуніста-мільйонера Грудініна, який, може, не кричав в істериці “Кримнаш”, але саме його капіталістичний радгосп направляв “гуманітарні вантажі” на Донбас, а разом із ними — й нові партії зброї, зібрані КПРФ, сюди ж зараховуємо 5,66% Жириновського з його традиційною істерикою і щодо Криму, і щодо Донбасу, далі — усіх трьох аутсайдерів: націоналіста Бабуріна, капіталіста Тітова та сталініста Сурайкіна (по 0,6-0,7% у кожного). Що отримуємо? А вже 96,21% тих виборців у Росії, що поділяють “Кримнаш” і війну проти України, а це більше, ніж відправні 86%. Лише жалюгідні відсотки Собчак (1,67 %) та Явлінського (1,04 %) – а це в сумі менше 3% (!) це ті, хто засуджують війну та не визнають Крим частиною РФ. Оцю «статистичну похибку» - і можна вважати реальними опонентами агресивній політиці Кремля всередині країни. Їх стало значно менше.

Чому? За чотири роки в Росії завершилося створення атмосфери “фортеці в облозі”, режиму вдалося закрутити всі “гайки”. Так, явка на вибори - менша, ніж мріяли у Кремлі, але тут також не треба ілюзій — не пішли переважно ті, хто ніколи й не ходить ні на жодні вибори. Порахувати ж тих, хто бойкотував вибори, скажімо, за закликом Навального, неможливо. Втім, усе це могло бути, бодай трохи цікавими, якби підсумки містили хоч якусь несподіванку (наприклад, якщо Путін набрав би більше 90 %, чи менше 60%).

Щодо інших кандидатів — лише пару слів, більшого вони не варті. Грудінін теоретично може спробувати реформувати КПРФ (для початку вступивши до неї. - Ред.), на якусь більш-менш сучасну соціалістичну партію, ядерний електорат він зберіг, але чи дадуть йому це зробити “бронтозаври”? Жириновський скотився до результату аж 1996 року. Це криза? Та ні! Це природнє коливання рівня питомого кретинізму по Російській Федерації. Щоправда, Ж. старіє – і чи знайдеться йому наступник – це велике питання. Адже у старих блазнів не буває наступників, їх можуть змінити лише нові блазні. Собчак — провалилася, заслужено отримавши під кінець компанії відро помиїв від ображеного Навального. Явлінський — не зміг ані повернутися, ані піти красиво. Про інших — нема що й сказати.

Полишимо сподівання

Диктатор завдяки пропагандистській машині, «органам» та, у першу чергу, віковічній російській «специфіці» забезпечив собі нову дозу “народної любові”. Чи варто вважати це “карт-бланшем” йому від суспільства? Це так само уже не має жодного значення. Путін і керована ним верхівка і раніше робили все, що заманеться. Тільки погоджена і послідовна протидія світового співтовариства здатна їх зупинити.

Отже, для України, Європи, США, цивілізованого світу не змінилося нічого — поряд із континентом демократії та прав людини продовжує існувати агресивний авторитарний режим, який і далі відкрито вбиватиме що на Донбасі, що в Сирії, що в містах “старої доброї” Британії, в першому і другому випадку - бо за сутністю є злочинним, а в другому — щоб демонструвати безкарну зухвалість. Не сталося нічого нового — світу тільки потрібно зафіксувати підсумки ще однієї вистави під назвою «вибори в Росії» та нарощувати свою силу проти зазіхань, що нікуди не подінуться, аж поки не підуть у небуття - і філософія «Немытой России – страны рабов, страны господ», і сучасні її теоретик та практики.

Віктор Чопа, Київ