Компартія Китаю знову взяла за приклад згубну практику КПРС

Комуністична партія Китаю (КПК) пропонує скасувати норму Конституції, за якою президент (глава держави) та віце-президент можуть бути на цих посадах не більше двох термінів поспіль. Нема жодних сумнівів, що пропозиція єдиної та керівної політичної організованої сили в країні буде схвалена, опиратися комуністам просто нема кому. Суперечки могли бути (і були безумовно) раніше всередині керівництва КПК, однак вони вже позаду і остаточне рішення ухвалене.

Ця новина особливої уваги не привернула, а тим часом вона є надзвичайно важливою для Китаю, а отже і для всього світу.

Як ми собі уявляємо Китай?

Спочатку узагальнимо: якими є популярні у нас (будемо говорити за Україну) уявлення про сучасний Китай?

Виділимо кілька найпоширеніших, на наш погляд.

1. Китай — величезна держава, економіка якої розвивається, темпами, про які інші, у тому числі США, можуть тільки мріяти. Ще не сьогодні, але вже завтра Китай буде лідером світу. За Китаєм — майбутнє!

2. Серед головних факторів (окрім кількості населення та низької вартості робочої сили) успіхів Китаю — ефективне керівництво країною. Китайські комуністи тільки на словах за соціалізм, а на ділі капіталізму не бояться, приватну власність не знищують, норми ринкової економіки активно впроваджують у життя, за корупцію розстрілюють. КПК послідовно проводить одну політику, не витрачаючи, як на Заході, сил та часу на міжпартійну боротьбу. І взагалі, Китаю дуже таланить на мудрих керівників. Відколи помер ортодоксальний комуніст Мао Цзедун, Китаєм керують, починаючи з Ден Сяопіна, справді мудрі люди.

3. Китай і КПК — пряма протилежність СРСР і КПРС, а також нинішній Росії. Зокрема: КПК втримала владу, а КПРС — ні; КПК зуміла поєднати незмінність своєї влади з ринковою економікою, а КПРС — ні; нарешті, КПРС та СРСР загинули, а КПК і КНР — процвітають. Щодо нинішньої Росії, то у неї слабенька і сировинна економіка, вона пересварилася з усім світом і отримала санкції, а перед Китаєм “прогинається” і не може опиратися повзучій колонізації китайцями Сибіру та Далекого Сходу.

Не будемо стверджувати, що геть усі ці уявлення хибні, але більшість — так. І це можна показати на прикладі рішення КПК про скасування термінів перебування особи на найвищих державних посадах.

Відштовхнемося від третього сформульованого нами уявлення — про КПК і КПРС.

Придивіться уважніше до історії СРСР і Росії і побачите її разючу схожість з історією Китаю, відколи (з 1949 року) там утвердилася монопольна влада КПК. Скажемо навіть жорсткіше: Китай крок у крок повторює долю СРСР і Росії. Йдеться, звісно, не про фотографічну схожість, у різних націй і країн вона просто неможлива, але по суті. Кожний етап історії комуністичного Китаю має свій “прототип” в історії комуністичної Росії.

Китайська реінкарнація ленінського НЕПу

Не будемо про прямі аналогії — колективізацію та “культурну революцію” чи індустріалізацію та “великий стрибок”. Тут все очевидне.

Останні років двадцять Китай демонструє надшвидкі темпи зростання економіки — від 5 до 8% щороку. На Заході про таке тільки мріють. Але в СРСР подібне вже було — з другої половини 50-х до початку 70-х років. Радянські лідери були цим так приємно вражені, що цілком серйозно повірили: можемо “догнати і перегнати Америку”, “скасувати усі податки до 1965 року” і “побудувати комунізм за двадцять років”. Звісно, такі мрії свідчать лише про відповідний рівень інтелекту членів політбюро КПРС, однак темпи зростання економіки, не менші, аніж нині у Китаю, були!

Далі. Відмова КПК від ортодоксального марксизму — це ситуація 1921 року в СРСР (тоді ще РРСФР), тобто відмова РКП(б) від політики “військового комунізму”. Те, що бачимо у Китаї після смерті Мао Цзедуна, це різновид ленінського НЕПу. І неважливо, що російський НЕП проіснував вісім років, а китайський — існує досі, це різниця не принципова.

Так само важко за зовнішніми ознаками побачити схожість таких подій, як “перестройка” Горбачова та реформ Ден Сяопіна. Тим часом суть цих подій — однаковісінька. І в Москві, і в Пекіні вирішили відмовитися від деяких відверто комуністичних декорацій, аби зберегти владу. Відмовлялися від найбільш ортодоксальних марксистських догм (на кшталт заборони приватного підприємництва чи побудови комунізму), котрі раніше допомагали комуністам утримувати владу, але з часом стали її розхитувати. А те, що КПРС зникла, а КПК залишилася - знову ж таки не принципово, адже демократії як не було, так і не стало — ні в Росії, ні в Китаї. Просто російська правляча еліта з того часу регулярно змінює назву своєї організації (нині це “Единая Россия”), а китайська — ні.

У чому справді суттєва різниця, так це в тому, що китайські комуністи навчилися свої процеси розтягувати в часі, що дає їм можливість краще пристосовуватися до змін. Та ж китайська “перестройка” за часом почалася раніше за горбачовську і закінчилася пізніше, тому обійшлося без “ГКЧП” (тобто, без відкритого і масового бунту у середовищі найвищих керівників), а народний рух проти комуністів, який в СРСР через сварку у політбюро не було кому придушити, у Китаї був легко розчавлений танками на площі Тяньаньмень. І ще зауважимо: свою “перестройку” Ден Сяопін розпочав раніше, ніж Горбачов свою, але це зовсім не значить, що Ден був піонером. 

У СРСР і КПРС вже був досвід “перестройки” - після смерті Сталіна і до відставки Хрущова. Тоді теж були спроби якось модернізувати КПРС задля утримання влади. У деяких моментах ці спроби продовжувалися навіть після відставки Хрущова. Однак врешті-решт від “перестройки” відмовилися, і потім це стало причиною жорстокої кризи з початком 80-х років. Тож Горбачов значною мірою був вимушений робити свою “перестройку” шаленими темпами, бо запас часу бездарно розтринькав Леонід Брежнєв. Китайські комуністи врахували весь радянський досвід — і Хрущова з Маленковим, і Брежнєва з Косигіним, і Горбачова.

Знову на радянські “граблі”?

Нарешті, про обмеження термінів владних повноважень. У Китаї воно існувало (вже можна говорити в минулому часі), а в СРСР (КПРС) — ні? Не зовсім. Мало хто знає, але норми про обмеження термінів перебування при владі, схожі до китайських, існували в Статуті КПРС. Їх ухвалив ХХІІ з'їзд КПРС у жовтні 1961 року, той самий, де ухвалили сумнозвісну Програму КПРС з обіцянкою комунізму у 1980 році.

Звучали обмеження так: на кожних чергових виборах оновлювати склад Центрального комітету КПРС та його президії (тогочасна назва політбюро) не менш, як на чверть; склад ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів партії — не менш, як на третину; склад усіх інших комітетів аж до первинних організацій — на половину. На практиці це означало, що, приміром, членом політбюро одна особа не могла бути більше трьох термінів, тобто 15 років. Отже, принцип обов'язкової ротації керівників як способу запобігти загниванню партійного апарату був ухвалений у КПРС, але так і не був застосований на практиц - після падіння Хрущова його з партійного статуту викинули. До речі, якби не викинули, то Леонід Ілліч мав би піти з влади у 1976 році. Не пішов, і китайці побачили, чим це може закінчитися. Тому у себе норму про ротацію зберегли.

І ось тепер — відмовляються. Чому?

Причина може бути лише одна: влада! Журналісти та експерти, які пишуть про боротьбу з корупцією в Китаї (а таких матеріалів у світових ЗМІ, у тому числі — українських, вистачає) давно зауважили: майже всі високопоставлені корупціонери, котрих розстріляли або посадили у в'язницю — належать до “команди” (клану) Цзян Цземіня. Це — попередник нинішнього лідера Китаю Сі Цзіньпіна і його заклятий політичний супротивник. Сі Цзіньпін змінив Цзян Цземіня у 2012 році, і в 2022 році мав би піти у відставку. Тут хоч-не-хоч замислишся: може, нинішній лідер, який розпочав антикорупційну кампанію, просто не хоче, щоб його наступник теж оголосив про якусь кампанію, приміром - з виправлення “волюнтаризму” чи “культу особи” попереднього керівника?

Зрештою, то суто китайські проблеми — хто кому корупціонер. Для нас важливо констатувати: принцип ротації персон у верховній владі в умовах монополії КПК був певною гарантією, що керівники країни не перетворяться на аналог політбюро ЦК КПРС на рубежі 70-х і 80-х років. Тобто, не втратять, хоча б через фізіологічні причини, здатність адекватно оцінювати ситуацію, пристосовуватися до постійних нових викликів і вчасно ухвалювати потрібні для суспільства та економіки рішення. Нині цей запобіжник китайці втрачають.

Що ж, закони історії не менш невблаганні, ніж закони фізики. Як мудро колись зауважив тов. Ленін — ідейний батько і російських, і китайських керманичів, - абсолютна монополія веде до абсолютного загнивання. Тож, можемо застосувати це правило до нашого випадку: абсолютна монополія на владу, яку прагне встановити (і встановить) нинішня керівна група “китайських товаришів”, обов'язково призведе до загнивання партії, а отже, оскільки КПК має монополію на владу, - держави і країни.

Наслідування практики КПРС у Китаї продовжуються. Нині маємо момент повторення 1966 року, коли на ХХІІІ з'їзді КПРС скасовували норми статуту партії про періодичне оновлення керівного складу партійних комітетів. 1966 рік — це час розквіту радянської економіки, у справі освоєння космосу — США далеко позаду, ядерна міць СРСР впевнено доганяє американську. Що було потім — знаємо. Що буде потім у випадку Китаю — можна вирахувати.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства