Міграція по-французьки: політика «причинених дверей»
Минулого року в Франції було подано рекордну кількість заявок на отримання притулку – понад 100 тисяч. За кілька останніх років країна стикнулася з незнаною досі кризою –міграційною. І якщо на початку французи демонстрували виключну толерантність та гуманізм, то нині мігранти перетворилися на загрозу не лише безпеці, а й функціонуванню держави як інституції, покликаної забезпечувати вільне спільне політичне, економічне й духовне буття людей.
Для повного відновлення цього статусу французькому урядові вчора було представлено міграційний законопроект, покликаний вирішити питання з незаконною міграцією, напливом прохачів притулку, повернути колишній лад та спокій у життя громадян.
НА БЛАГО САМИХ БІЖЕНЦІВ?
Іще рік тому, в ході передвиборної кампанії, французький лідер Еммануель Макрон бачив у мігрантах «перспективу для розвитку країни», шанс внести до суспільства «більше творчості та інновацій». Він заявляв про те, що більше не можна ігнорувати недовіру мігрантів, обіцяв кращі умови для проблемних районів, де вони мешкають, навіть критикував тих, хто вважав за доцільне зробити положення міграційного закону жорсткішими. Не минуло й року як риторика президента та підходи до вирішення міграційних питань дещо змінилися, тепер вже сам уряд виступає ініціатором посилення міграційного законодавства, жорсткіших норм та коротших термінів, аби вирішити проблему раз і назавжди.
Новий проект міграційного закону, який благодійні організації вже встигли охрестити «репресивним», передбачає кримінальну відповідальність за нелегальний перетин кордону, скорочення термінів розгляду заявок на отримання притулку (з 11 до 6 місяців), скорочення вдвічі (до 15 діб) терміну подання апеляції та на подання заявок після прибуття до Франції (зі 120 днів до 90 днів).
Окрім того, уряд пропонує збільшити з 16 до 32 годин термін можливого затримання для встановлення особи, якщо людина не змогла пред'явити документи за вимогою правоохоронців, а також попереднього перед депортацією затримання – з 45 до 90 днів.
Представляючи цей законопроект, міністр внутрішніх справ Франції Жерар Коломб запевнив, що все робиться на благо самих біженців – у разі неотримання притулку вони зможуть безболісно повернутися на батьківщину. Серед переваг нового документа – можливість возз'єднання сімей, адже тепер біженці зможуть запрошувати до себе не лише батьків, як це було раніше, а й братів та сестер.
І хоч вголос про це не говориться, але закон не лише сприятиме спрощенню процедури висилання з країни тих, хто не отримав офіційного статусу, а й можливість відбору (про яку раніше казав Коломб), а також створення іміджу країни «причинених дверей», аби зменшити кількість бажаючих їхати до Франції.
КАЛЕ ЯК СИМВОЛ КРИЗИ
Символом проблеми нелегальної міграції та непростого її вирішення стало містечко на півночі Франції – Кале. Жителі, які приймали по 40 тисяч туристів на рік, користаючись близькістю з Британією, фактично «одного ранку» прокинулися в облозі мігрантів, які всіма правдами і неправдами намагалися перебратися до Об'єднаного Королівства. Населення міста у часи кризи з 70 тисяч іноді досягало 80 тисяч. Спочатку мешканці допомагали мігрантам і захищали їх. Потім робили вигляд, що нічого особливого не відбувається, адже уряд допомагав нужденним і запевняв, що це тимчасово. Але в якийсь момент нерви не витримали – місцеві перестали почуватися безпечно у своїх домівках, особливо на околицях, а іноді навіть проявляли брутальність, демонструючи негативне ставлення до ситуації та тих, хто її спричинив.
Найгострішим були протистояння в кінці 2014 року та на початку 2016 року. Восени 2014-го ультраправі влаштовували мітинги проти мігрантів, вимагаючи, аби їх виселили з міста. Ці заходи часто закінчувалися бійками з самими мігрантами. Пізніші демонстрації та протести мали здебільшого мирний характер, але наприкінці січня 2016-го набули загрозливого рівня, коли близько 2-х тисяч людей (і мігрантів, і калейців, і навіть британців) прийшли до порту Кале і, зруйнувавши нову захисну огорожу, прорвалися на його територію. Близько 50 мігрантам вдалося навіть піднятися на корабель Spirit of Britain, який відходив до Великої Британії. Але добратися омріяних берегів їм так і не довелося – порт закрили, поліція видалила непроханих пасажирів з корабля, використовуючи сльозоточивий газ. Вже за кілька днів у Кале заборонили проведення будь-яких демонстрацій та почали розглядати питання про введення підрозділів збройних сил для забезпечення правопорядку, адже поліція та жандарми не могли впоратися самотужки.
Взявши паузу на роздуми, уряд вирішив боротися не з наслідком, а з причиною неспокою, оскільки джерелом поширення агресії були мігрантські «джунглі» на околицях міста. Уряд ухвалив постанову про їхнє примусове розселення. Для мігрантів добудували тимчасове житло, частину почали активно переправляти в інші регіони країни. Але «гості» пручалися – вони хотіли до Британії, де й виплати вищі, й житло знайти простіше. Франція їх не влаштовувала.
Після тривалої операції зі знищення «джунглів», з близько 10 тисяч переселенців, у Кале залишилося 3. І тут нова пошесть – мігранти почали конфліктувати між собою. Якщо раніше бійки відбувалися всередині таборів, то на початку лютого цього року протистояння еритрейців та афганців сталося прямо на вулицях міста й мігранти використовували вогнепальну зброю. П'ятеро загиблих, 22 госпіталізованих, з них 4 – у вкрай важкому стані, ще шестеро постраждали у тисняві – таким був результат сутички. Правоохоронці заявили про створення мафіозних угруповань серед мігрантів, французький уряд і президент прискорили процес зміни міграційного законодавства – і його результат з'явився у середу.
Деякі експерти сходяться на тому, що після невдалих спроб вирішити питання з мігрантами всередині країни стало зрозумілим, що найкраще – це відбити охоту їхати до Франції, тому не виключено, що закон в його кінцевому варіанті може бути ще жорсткішим.
Біда в тому, що Кале – найбільш відоме, але далеко не єдине місце зосередження мігрантів. По всій країні є ще десяток схожих «кале», де спокій та звичний ритм життя порушили мігранти. І французи ніби й готові проявити толерантність – надати житло, навчити, працевлаштувати, але не всі мігранти хочуть того «французького життя».
ЧУЖІ СЕРЕД ЧУЖИХ
Перше, з чим природно стикаються мігранти, які отримують офіційний статус у Франції, – це мовний бар'єр. Французи воліють спілкуватися з чужинцями французькою, особливо у маленьких містечках, а для пошуку роботи – без мови нікуди. Франція про це подбала – кожен має право на безкоштовний курс французької – від 50 до 200 годин рівня А1 фактично примусово, далі – до рівня А2 за бажанням.
Методика навчання ефективна, атмосфера в класах дружня. Для тих хто починає з «нуля», використовують метод дитячого сприйняття – побачив, почув, повтори. Викладачі фактично показують на собі й озвучують те, що потрібно зрозуміти та вивчити. Жодних непотрібних знань, зазубрювання окремих слів чи текстів, – лише інтерактивне спілкування у дружній атмосфері, читання, письмо, тестування. І жодних домашніх завдань. Головне завдання цих курсів – примусити людину заговорити французькою, висловити свої потреби, наприклад в супермаркеті чи у лікаря, навчитися заповнити документи, замовити квитки, оплатити комунальні рахунки і т.п.
Здавалося, що може бути простішим і приємнішим, але частина мігрантів, які й на батьківщині були ледь писемними, не демонструють ні мотивації, ні сприйняття нового, ні вміння засвоювати знання на практиці. А декому французької вистачає на дуже мінімальному рівні. З власного спостереження: співвідношення тих, хто прагне навчитися і навпаки – десь 50 на 50.
«Це наші друзі з Туреччини, вони всі вже говорять трохи французькою, бо вже давно тут працюють, вони завжди веселі й поводяться, як діти. Вчителька їх сварить за порушення дисципліни, але вони не зважають», – розповідає мені нова знайома на обов'язкових курсах (їх відвідують вечорами і на вихідних ті, хто працює). Від неї дізнаюся, що навіть, якщо просто сидіти на заняттях і не вчити, якось заповнювати тести, то все одно маєш відбути визначену кількість годин і свою «галочку» в документи отримаєш.
Покарань тут немає, кожен розуміє свою мотивацію. Але у частини вона зовсім відсутня. В результаті, часто після такого навчання люди закриваються у своїх помешканнях, відділені від світу стіною нерозуміння мови. Вони отримують допомогу від держави і живуть так роками, створивши свій маленький світ на чужині.
Але таке відособлення вже також впало в око енергійному реформатові Макрону. Не за горами зміни – країна має скоротити кількість тих, хто живе за рахунок соціальних виплат і не прагне щось міняти. Президент пропонує активізувати роботу центрів із пошуку роботи таким чином, щоб для кожного знайшлися варіанти робочих місць, а у разі відмови від кількох запропонованих пристойних варіантів, такого апліканта позбавлятимуть соціальних виплат.
На разі це питання на стадії вивчення, але, знаючи активність та відданість своїм обіцянкам французького президента, скоро у «соціальників» з'явиться більше мотивації і для вивчення мови, і для працевлаштування.
ЖАЛІ, ПОЧУТТЯ І ЛЮДСЬКІ ДОЛІ
Основна частина мігрантів у країні – це вимушені переселенці, які правдами і неправдами дісталися французького «берега». Наступна частина, яку уряд має намір скоротити цього року, – мігранти з економічних причин, тобто люди, які приїхали в пошуках можливості заробити, змінити місце проживання заради вищого рівня життя. До цієї категорії, та ще до політичних біженців, належить більшість українців п'ятої хвилі міграції (з 2014 року). Категорія економічних мігрантів – це здебільшого представники робітничих професій, в першу чергу будівельники, політичні мігранти – переселенці з Криму та східних регіонів. На разі точного числа щодо емігрантів із України у Франції не називають, обмежуючись визначенням «кілька тисяч».
«Ми приїхали до Києва з Криму, фактично з клунком речей, лишили триповерховий будинок, обійстя, все що нажили. Але тоді саме почалася війна і було зрозуміло, що країні зовсім не до нас, така була ситуація. Ми гайнули до Німеччини, але там нам не дали притулку, через якийсь час опинилися у Франції, тут отримали статус політичних біженців на 10 років», – розповідає колишній кримчанин, грузин за національністю. У його словах бринить жаль, він ніби виправдовується, що залишив Україну.
«Я мав хорошу роботу, освіту, свій статус, а тут... тут я мігрант, як тисячі інших. Ще й не маю можливості поїхати в Україну, це знаєте, мене пригнічує», – говорить він.
В перспективі, як пояснює мій співрозмовник, він хотів би повернутися, але діти вже навчаються у французьких школах, отримуватимуть освіту в Франції, відповідно і працюватимуть тут або в інших країнах ЄС. «А ми вже біля дітей, біля онуків будемо, напевно», – сподівається він.
«Завдяки тому, що я тут працюю, на Закарпатті може жити купа людей – мої батьки, чоловік, ще й дітям допомагаю. Тут важко перший час, але українців багато, та й за роботою ніколи особливо сумувати. В Україні ці гроші нам не заробити», – розповіла мені в Парижі українка, яка зустрілася з подругою на вулиці – підійшла до них привітатися, бо почула рідну мову.
«Ми розуміємо, що то зараз важкі часи для держави, але маю двох студентів, а як їх вчити? Приїхала сюди, як закінчать навчання – ще трохи попрацюю, грошей на старість назбираю і додому... дуже хочеться додому», – радо ділиться своєю історією подруга моєї співрозмовниці.
Дівчата розповідають, що роботодавці ставляться до них із повагою та цінують через працьовитість, здатність швидко навчатися, відповідальність.
І таких українців тут більшість – тимчасово прибулі, вони лишаються на роки, бо рік від року потреби змінюються, вимагають нових і нових капіталовкладень. Вони зізнаються, що на чужині українці спілкуються та підтримують одне одного, але так, щоб гуртуватися територіально – такого немає.
НА МЕЖІ
Створення осередків – це звична для емігрантів річ, але коли ці осередки значно розростаються територіально, то і вплив перестає бути позитивним. Фактично, вони стають державою в державі. Наприклад, вихідці з Африки, турки, представники арабського світу облаштували свої «міста» біля Парижа. Не всі вони небезпечні, але деякі райони туристам радять обходити стороною. Допоки все тихо, з таким станом речей миряться, але все частіше трапляються випадки, коли вчорашні «гості» починають диктувати свої правила життєустрою «господарям».
Минулого року в передмісті Парижа – Кліши мусульманська община ухвалила самостійне рішення про проведення молитов на центральній площі. Як це виглядало? Щоп'ятниці кілька сотень мусульман здійснювали намаз, перекриваючи рух усьому транспортові в центрі Кліши. Ні вмовляння з боку керівництва, ні пропозиції щодо розміщення у приміщеннях неподалік центру не діяли. Мусульманська община вимагала повернути їх до місцевої бібліотеки, де їм надали спочатку приміщення для проведення молитов, але після того як чисельність громади зросла й бібліотеку фактично перетворили на молитовний дім та місце зустрічі мусульманської общини, збиратися там заборонили.
Тоді мер Кліши і його оточення стіною йшли на тих, хто зібрався на молитву. Сутичкам вдалося запобігти, але випадок показав, що будь-якій толерантності та терпінню рано чи пізно приходить край. Очевидно, оприлюднений учора законопроект теж є не менш чітким сигналом від керівництва країни про наближення до іншої межі, за якою є місце лише для тих, хто поважає мову, культуру і звичаї Франції.
Ольга Будник, Страсбург.
