Путін отримав у В’єтнамі не «Трампнаша», а чергового «щигля»
Мало сказати, що участь Володимира Путіна у саміті країн Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) у В’єтнамі через відсутність повноформатної зустрічі з американським колегою закінчилася для нього невдало. Російського президента, по суті, принизили, демонстративно показавши, що і він, і очолювана ним Росія не є рівнею США та їхньому президенту.
Суть неважливо, що конкретно стало причиною того, що зустрічі (в сенсі нормальних офіційних перемовин) не було: чи Трамп хотів, але не всі свої бажання нині може здійснити, чи, навпаки, насправді не хотів, і тому тільки дражнив президента Росії можливістю зустрічі. Важливий остаточний результат, а він такий: Путін дуже хотів, але йому відмовили.
Значення цього факту набагато глибше, ніж просто констатація не першого вже «щигля», якого отримує особисто Путін від американців. Чи чергового прикладу, як американський істеблішмент «стриножить» свого не в міру самостійного президента. Справа взагалі не в особистостях.
Йдеться про кардинальну зміну у ставленні США до Росії.
Хіба раніше у стосунках Вашингтона і Москви могло таке бути, що лідери двох найпотужніших військових держав, від яких найбільше залежить, щоб не було світової війни, яка знищить людство, перебуваючи в один час і в одному місці не знайшли хоча б півгодини для короткої, але енергійної ділової зустрічі? Швидше навпаки: відсутність зустрічі була б сенсацією, яка б стривожила весь світ: а чи свідомі лідери ядерних наддержав своєї відповідальності, якщо не зуміли нормально поговорити? Звісно, і раніше були ситуації, точніше – немалі періоди, коли не могло бути й мови про особисту зустріч американського та російського (радянського) лідерів, але, по-перше, ці періоди закінчилися ще у горбачовські часи останніх років СРСР, по-друге, такого не було, щоб зустріч не відбулася в останній момент через якісь протокольні неузгодження.
Сьогодні незустріч Трампа і Путіна зовсім не стала тривожною сенсацією, і в цьому відбилася головна особливість нинішніх стосунків США та Росії. У світі вже розуміють, що вони перестали бути не тільки рівноправними, а й дружніми, і це вже нікого не лякає.
Власне, нерівність намітилася ще, умовно, з 1991 року, коли не стало СРСР, а США, як і весь Захід, почали вважати, що «холодна війна» переможно закінчилася і більше не повториться. І тепер нова Росія – вже не геополітичний суперник номер 1, а дружня країна, реальне місце та вплив якої на міжнародній арені відповідає її економічній потузі, тобто – не рівня США. Не рівня, але – дружня! А тому заслуговує на поважне ставлення, тим більше, що радянська ядерна зброя нікуди не зникла разом з СРСР.
Однак Кремль такий статус – не рівня, але дружня – не влаштовував. Відверта агресивна поведінка Росії останніх трьох з половиною років (і вся багаторічна прихована підготовка до неї) і є спробою відновити статус-кво у стосунках Москви і Заходу часів СРСР. Сьогодні вже зрозуміло, що спроба виявилася невдалою: попри певні тактичні здобутки, стратегічних успіхів Росії досягти не вдалося, інакше зустрічі у В’єтнамі домагався б Трамп, а не Путін. І, як і належить після невдалої спроби, ситуація тільки погіршилася. Тепер Росія для США – і не рівня, і не дружня. Тепер США, прийшовши до тями після перших місяців шоку від неочікуваних дій Росії щодо України та Сирії, поступово переходить до наступу.
Росія ще впирається, вона все ще відмовляється визнати свою поразку. Можливо, ще зарано стверджувати, що в неї геть немає жодних шансів проти США, однак очевидно: якщо не трапиться чогось неординарного, чогось дуже незвичайного, то підсумок протистояння вже визначений – раніше чи пізніше.
А США тим часом повільно, але впевнено заганяє Росію у безвихідь. За кілька днів до саміту АТЕС Дональд Трамп завітав до Китаю. Візит був аж переповнений демонстраціями особливої поваги сторін одна до одної та взаємного бажання до плідної співпраці. Не факт, звісно, що така співпраця зрештою відбудеться, але то вже питання майбутнього, сьогодні, повторимо, Вашингтон і Пекін демонструють прагнення до неї. Для Росії тут головним є те, що вона втрачає будь-які можливості використати Китай як реального чи хоча б потенційного союзника проти США.
За великим рахунком, Москва може сподіватися на сприятливий для себе підсумок нинішнього протистояння з Вашингтоном тільки при наявності потужних союзників. А такими може бути тільки Євросоюз та Китай. Європа стратегічно вже відсторонилася від Росії, там, звісно, хочуть замиритися з нею (та й то не всі), але на серйозну конфронтацію зі США ніколи не підуть. Якщо ж і китайці домовляться з американцями з важливих для себе стратегічних питань, то й вони не будуть ризикувати ними заради Росії. Все логічно - Китай вибирає у друзі сильнішого, тому куплятиме американський, а не російський газ. І взагалі, наскільки принципово різними є питання, які американці сьогодні обговорюють з китайцями і росіянами. Якщо з Китаєм – про стратегічне співробітництво, то з Росією – про вирішення конкретних кризових проблем, як-от в Сирії чи Україні, учасником яких є Росія, причому США відкрито говорять, що саме Росія і є причиною виникнення цих проблем. Нарешті, Росія зараз навіть мріяти не може, щоб президент США приїхав до Москви.
Вкотре хочеться підкреслити, якою загалом сприятливою для України є сьогодні міжнародна кон’юнктура. Ми, нарешті, навчимося ефективно її використовувати?
Юрій Сандул, Київ
