Кремлівська зачистка і кулі снайпера Аміни

Кремлівська зачистка і кулі снайпера Аміни

1250
Ukrinform
Війна в Україні стосується не тільки тих, хто сидить в окопах Донбасу. Вона стосується всіх

Після замаху на командира батальйону імені Джохара Дудаєва, Адама Осмаєва, ті, хто обговорюють це умовно поділилися на два табори. У першому захоплюються мужністю дружини Адама, Аміни Окуєвої, яка змогла підстрелити кілера з нагородного пістолета, у другому розщеплюють особистість Аміни, намагаючись вилити на неї якомога більше бруду. Головним же тут, мабуть, є те, що фактично Кремль, як і в часи війни в Чечні, продовжує прямі дії з ліквідації неугодних йому людей.

З Аміною ми познайомилися спочатку заочно – у Фейсбуці 2 роки тому. Незважаючи на свою роботу в АТО, незважаючи на те, що вона входить до чеченського батальйону, який воює в АТО за Україну, вона виявилася досить відкритою людиною, яка легко йшла на контакт.

Домовилися зробити інтерв'ю в Одесі, куди Аміна періодично приїжджала додому до мами.

Не вигадуючи нічого «зайвого» в сенсі декорацій, просто домовилися про зустріч на високому березі моря поруч з парком. Аміна приїхала на зустріч з мамою, як ми і домовлялися – боєць Окуєва була у формі. Дівчина у військовій формі – це завжди незвичайно. Аміна – живий приклад зламу стереотипу про те, що війна – не жіноча справа. Аміна снайпер, а ця робота – одна з найскладніших у військах. Не під силу іноді і міцному мужику.

Інтерв'ю записали прямо на схилі, що веде до моря на тлі одеського узбережжя. Ставив запитання, потім попросив Аміну зробити підзйом, щоб вона пройшлася вздовж берега, а я зазнімкував її для матеріалу.

Потім ми переїхали в кафе, де попили кави разом з її мамою та ще якоюсь подругою сім'ї, поспілкувалися. Наприкінці зустрічі я попросив, щоб нас сфотографували разом з Аміною.

Звичайна журналістська робота. Інтерв'ю вийшло на сайті ТСН.

Наприкінці листопада 2015 року ми провели конференцію в Укрінформі та фотовиставку: «Війна в Україні: чеченське дзеркало», приурочену до 21-ї річниці Першої чеченської війни та річниці війни в Україні.

Разом з Аміною та Олексієм Савичем, командиром 11-го батальйону «Київська Русь» (у 2014 році), озвучили паралелі воєн, які веде Росія проти Чечні та України.

Тоді несподіванкою для мене стало те, що на конференцію з Аміною приїхав її чоловік Адам Осмаєв. Познайомилися прямо на вулиці біля центрального входу в Укрінформ.

Я розповів Адаму, як на початку 2012 року, працюючи тоді у «Московських новинах», писав матеріал про його підготовку до замаху на Путіна». Посміялися.

«ЗАМАХ НА ПУТІНА»

Інформація про «підготовку до замаху на Путіна» тоді, на початку 2012 року, була злита російськими ЗМІ у вже підготовленому вигляді. Журналістам спустили прес-реліз, підготовлений, мабуть, ФСБ, у якому вже все розписали.

В Одесі був вибух, Осмаєв нібито готував вибуховий пристрій для замаху на російського президента, у нього були знайдені відеокадри, на яких був знятий проїзд кортежу Путіна в Москві.

Російські правоохоронці не давали ніякої інформації, що виходить за рамки вже спущеного зверху релізу. Добитися відповідей на будь-які питання було неможливо. Тоді я почав видзвонювати Одесу. І, зв'язавшись з черговим офіцером райвідділу, поставив йому кілька запитань.

Найважливіше, про що довелося дізнатися – в Україні Осмаєву пред'являли звинувачення в незаконному поводженні з вибуховими речовинами, необережному знищенні чужого майна і підробці документів. Про жоден замах на Путіна не йшлося.

Як же так? Адже Осмаєв протягом пів дня став відомим всій Росії завдяки кремлівським ЗМІ саме як терорист, який намагався вбити Путіна. Причому саме так – «намагався вбити», а в Одесі про це ніхто не говорив ні слова.

«Так це ваші там понапридумували, ви щодо Путіна до них і звертайтеся. У нас Осмаєв тільки по вибуху проходить в будинку», – відповів мені тоді черговий офіцер одеського райвідділу міліції.

Вийшла цікава картина. У Росії Осман став символом «контри» проти «вставання з колін» шляхом спроби вбити «солнцеликого Володимира». А діло було перед виборами. Фанати Путіна мобілізувалися і багато хто довго пив, знімаючи стрес через страх за вождя. А в Одесі, де стався вибух саморобного вибухового пристрою, до якого був причетний Осмаєв, міліція ні про якого Путіна не згадує.

Адам Осмаєв тоді просто зручно підійшов російським спецслужбам для створення казки про те, що: «нам усі заздрять через Путіна і хочуть його вбити».

Адам провів у СІЗО близько 2,5 років. Був заочно звинувачений в Росії за низкою статей, у т. ч. і в підготовці замаху на першу особу держави. Росія наполегливо вимагала його екстрадиції. Але друзям Адама вдалося домогтися того, щоб він залишився в Україні – ЄСПЛ заблокував рішення про екстрадицію, погодившись з доводами захисту, що в РФ Адаму загрожують тортури.

Другий фігурант тієї справи, по якій проходив Осмаєв, Ілля П'янзін, громадянин Казахстану, був засуджений в Росії на 10 років позбавлення волі і «добровільно зізнався» у підготовці до замаху на Путіна.

Відразу після виходу з СІЗО, у листопаді 2014 року, Адам вступив у миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва, який воює за Україну в АТО. Після загибелі командира батальйону Муси Мунаєва 1 лютого 2015 року, Адам став командиром чеченського батальйону на Донбасі. Разом з ним служила і його дружина Аміна Окуєва, боєць полку спеціального призначення, колишній медик, який рятував людей на Майдані.

Ввечері 25 листопада 2015 року, після конференції в Укрінформі, ми сиділи з Адамом і Аміною в машині на Майдані і розмовляли про все. Про Чечню, Росію, Україну та війну. Адам справив враження розумної, сміливої та небайдужої людини. Ми розійшлися друзями.

Я довгий час планував зробити фільм про Адама та Аміну, але ніяк не складалося. Вони завжди були в АТО, але я до них ніяк не потрапляв, навіть коли знімав кіно у зоні бойових дій – не щастило опинитися в тому місці, де вони служили.

Остання домовленість була вже на Одесу. Коли Аміна та Адам приїдуть до Одеси, почнемо зйомки документального фільму про них.

Але ми не встигли.

«ФРАНЦУЗЬКИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ З ЛУБ'ЯНКИ»

Я приїхав до Києва з Одеси буквально за кілька днів до події. Про те, що в Адама стріляли в Києві, дізнався з теленовин. Додзвонитися до Аміни не виходило, і зрозуміло чому. Висловив підтримку по СМС, і поки не хотілося б турбувати Аміну, розуміючи, що зараз у неї відбувається.

З тієї інформації, що дають ЗМІ, Адам і Аміна прийшли на зустріч з якимось «французьким журналістом» на прізвище Алекс Вернер. Контакти Аміни та Адама кілеру, який відпрацьовував «журналістську легенду», дав екс-гостьовий редактор «Савік шустер студії». За його словами, він не давав інформацію про Вернера, так як просто його не знає. Збіг обставин.

На журналіста вийшли з проханням допомогти контактами. Він запитав у Аміни, мовляв, ось журналіст просить про зустріч, а Аміна подумала, що якщо їй передають прохання, значить, цю людину знають і впевнені в ній.

Заходи безпеки не спрацювали саме через деякі недомовки та домисли.

Коли ми проводили ту конференцію в Укрінформі у 2015 році, ми самі «фільтрували» і перевіряли журналістів, які подали заявку на акредитацію. І навіть тоді, після того, як ми були впевнені в тому, що все передбачили, знайшлися дивні хлопці-журналісти, які ще до початку конференції встигли зловити Аміну в коридорі (і затримати початок заходу на кілька хвилин) і поставити кілька таких запитань, які Аміну встигли одночасно і засмутити, і розсердити.

Тоді я почував свою провину за те, що ми обіцяли посилені заходи безпеки, але не змогли передбачити той варіант, що журналісти можуть перехопити Аміну ще до того моменту, як вона займе своє місце за столом конференції.

Але це було громадське безпечне місце, в Укрінформі своя охорона, з Аміною був Адам і ще один товариш по службі - чеченець, вони постійно її охороняли. «Дивні журналісти», які ставили дивні запитання, змогли тоді лише зіпсувати настрій.

Але ще тоді я думав, що відкритість Аміни до діалогу з журналістами – це прекрасно, але досить небезпечно. І для неї, і для Адама. Адже всі ті, до кого в різних місцях світу дотяглися руки кремлівських кілерів, були впевнені у своїй безпеці.

РУКА КРЕМЛЯ

Не наводячи багато прикладів замовних вбивств (чеченців, які залишилися вірними незалежній Чечні, і багатьох інших), здійснених кремлівськими кілерами і в Росії, і в різних країнах – Ямадаєви, Яндарбієв, Ісраїлов, я можу згадати своїх загиблих друзів і колег.

У 2004 році я заочно познайомився з журналісткою «Нової газети» Анною Політковською. Переписувалися по пошті. Написав на редакційну адресу, Анна відповіла і запропонувала продовжити спілкування вже через її особисту пошту.

Тоді вона була рада знайомству зі мною, як з першою людиною, яка воювала у Чечні як боєць спецпідрозділу МВС РФ, але кардинально змінила свою думку про війну. Ми домовилися про швидку зустріч, щоб придумати, як найкраще використати мої знання для того, щоб доповнити картину того, що відбувається в Чечні, усього того, про що Анна писала вже довгий час.

Тоді я не завжди перебував у Москві, і наша зустріч постійно переносилася. Вона так і не відбулася. Анну Політковську вбили у під'їзді її будинку у російській столиці.

Потім, працюючи у виданні на кавказьку тематику, ми здружилися з чеченською правозахисницею Наталією Естеміровою. Фактично, деякий час працювали разом. Врятували кілька людей. Наталія збирала інформацію про викрадення людей, я як можна швидше «зчиняв галас» через ЗМІ та заяви-дзвінки у федеральні правоохоронні органи. Завдяки нашим діям на волі опинилися кілька чоловік, правда, ніхто з них не погоджувався поговорити про викрадення.

Я був останнім, хто розмовляв на тему викрадень і страт без суду в Чечні з Наталією за кілька годин до її викрадення. Пів дня 15 липня 2009 року я сподівався, що відбувається або помилка, або Наталія скоро знайдеться.

Її знайшли до обіду. Люди, які силою затащили її до машини біля її будинку в Грозному, викинули її на узбіччя вже у сусідній Інгушетії. Застрілену. Ще деякий час Наталія, яка врятувала не один десяток життів, постійно ризикуючи і своїм, і життям дочки, лежала на узбіччі в місті, повз неї проходили люди і бурчали, що п'яна жінка валяється прямо біля дороги. Поки Наталію не обліпив рій мух, до неї ніхто не підходив.

Я одразу ж оприлюднив нашу з нею телефонну розмову, що стала останньою.

Надав усі дані слідству. Будучи президентом РФ, Медведєв, як було заявлено: «взяв справу під особистий контроль». За 8 років вбивство не розкрито. Незважаючи на те, що багатьом зрозуміло, хто може за ним стояти.

У тому ж році, але вже у жовтні, дорогою додому в Інгушетію, був убитий мій друг Макшаріп Аушев – опозиційний інгушський правозахисник. Машину Макшаріпа чекали «невстановлені автомобілі» на посту ДПС у Кабардино-Балкарії. Потім вони поїхали за ним. Машина Макшаріпа була розстріляна на ходу.

У мене залишилося неопубліковане інтерв'ю Макшаріпа, в якому він розповідав мені про спробу його викрадення незадовго до його вбивства.

Поки Макшаріп був живий, ми думали, можливо, це інтерв'ю не треба публікувати. Через заходи безпеки. І щоб не дратувати тих самих людей в масках і на БТР, які намагалися його викрасти. Як тільки я дізнався про вбивство Аушева, оприлюднив ту нашу телефонну розмову про спробу викрадення.

Я зібрав і передав слідству всі матеріали, які у мене були. Вбивство Макшаріпа тоді теж «взяли під особливий контроль». Вбивці не встановлені і не знайдені з жовтня 2009 року.

У 2010 році в Карачаєво-Черкесії загинула моя колега, друг і однокурсник по мультимедіа школі Вищої школи економіки РФ Белла Ксалова (її насмерть збила машина міськадміністрації, яка значилася в цей час як така, що стоїть в гаражі). Белла загинула за кілька днів до свого весілля, раніше погрожували і били її батька, вимагаючи, щоб «дочка стулила пельку».

У 2011 році був убитий засновник незалежного дагестанського видання «Чернетка» Хаджімурат Камалов.

У 2013 році був убитий мій друг, колега по виданню і однокурсник по тій самій школі мультимедіа, Ахмеднабі Ахмеднабієв, його розстріляли в машині біля будинку.

За роки роботи в російських ЗМІ я втратив друзів більше, ніж за час участі у бойових діях у Чечні.

І усі ці вбивства не розкриті й досі.

Під час роботи у Фонді захисту гласності жахлива картина того, що відбувається зі свободою слова в Росії, стала бачитися мені більш широко.

Неугодних владі Росії або б'ють до напівсмерті, як російських журналістів Кашина або Бекетова, або, якщо ті не заспокоюються, посилають кілера.

Кремль бореться з неугодними йому людьми своїми, перевіреними та надійними способами. Він їх убиває.

КУЛІ АМІНИ

У 2010 і 2011 році фонд Frontlinedefenders евакуював мене з сім'єю з Росії через загрози, що виникли. Мене били біля під'їзду будинку батьків, потрапляв до лікарні зі зламаними ребрами та пробитою легенею. Міліція не знайшла ні нападників, ні тих, хто погрожував.

І тепер, навіть після мого проживання в Україні більше двох років, каральна система Кремля дісталася до мене і тут. Роскомнагляд оголосив мене екстремістом за фільм, опублікований на сайті Укрінформу.

Минулого року в Києві був убитий журналіст Павло Шеремет. У цьому - російський депутат-утікач Вороненков. Тепер добралися і до Адама Осмаєва. Невідомо, що б сталося, якби на зустріч з «французьким журналістом» Адам пішов без Аміни, яка змогла поранити чоловіка, надати допомогу Адаму і здати пораненого кілера правоохоронним органам.

Кремль, а найімовірніше шляхи ведуть саме туди, продовжує свою тактику – усунення неугодних. Без суду, без слідства. За старою звичкою НКВС.

І в даний час ніхто з тих, хто веде боротьбу за мир в Україні та проти диктатури Путіна, не може відчувати себе в безпеці. Навіть у центрі столиці іншої держави.

І ця загроза зберігатиметься до тих пір, поки в Росії буде правити той режим, який знаходиться там вже майже два десятки років.

Тому війна в Україні стосується не тільки тих, хто сидить в окопах Донбасу. Вона стосується всіх. Кремль планомірно продовжує «зачистку» неугодних йому по всьому світу. І снайпер Аміна Окуєва не може охороняти всіх нас. Вона і так це робить в АТО.

Патронів з нагородного пістолета Аміни Окуєвої не вистачить на всіх кремлівських кілерів. І зараз треба боротися не з кілерами, а з тими, хто дає їм замовлення.

Поки ж усім нам треба бути напоготові. Війна йде не тільки на Донбасі.

P. S. Аміна стала для мене героєм ще після першої нашої зустрічі в Одесі 2 роки тому. Те, що вона постійно «під прицілом», я зрозумів, у тому числі, і тоді, коли у черговій замовній статті проти мене, що вийшла в Росії, була опублікована наша з нею загальна фотографія, зроблена її мамою біля одеського кафе. Лише цій фотографії кремлівський автор присвятив велику частину свого пасквіля.

Аміна напередодні не просто врятувала свого чоловіка від смерті, вона відкрила у відповідь вогонь, залишилася живою сама і не вбила, а поранила кілера так, щоб він вижив, і згодом його могли допитати. Снайпер.

І всі ті, які зараз, замість того, щоб проявити повагу до цієї жінки, які нехай для деяких і є противником, за її мужність – поливають її брудом, у першу чергу очорняючи не її, а себе.

Розбиратися – скільки відсотків у ній чеченської крові, хто були її друзі, з ким вона жила і які у неї стосунки з Адамом – після всього, що сталося, не тільки не по-чоловічому, не по-людськи.

Дівчина врятувала чоловіка, поранила і затримала кілера. Ви, що пишуть зараз про неї гидоту, здатні хоча б не накласти в штани за таких обставин?

Якщо ви – російські екс-нацболи, депутати Держдуми, підгодовані журналісти та інша нечисть, такі чудові і обізнані про особисте життя Аміни, дійсно такі сміливі – а скажіть все, що ви зараз пишете, Аміні особисто. В обличчя. Але пам'ятайте про «французького журналіста».

Дмитро Флорін


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-