Молдова: Чи стануть вибори президента панацеєю від кризи?

Пполітична ситуація в Молдові, що майже почала стабілізуватися, була в один день «підірвана» несподіваним «сюрпризом», подарунком, піднесеним країні саме до Жіночого дня Конституційним судом. Оприлюднене рішення вищої інстанції про повернення країни до процедури відкритих всенародних виборів президента блискавично розлетілося по містах і селах, зануривши в легке заціпеніння і правлячу коаліцію, і представників опозиції.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

У чому сенс і значущість цього історичного за своєю суттю рішення? Процедура всенародних виборів президента у Молдові раніше вже була. Перші два президенти країни - Мірча Снєгур та Петру Лучинський - були обрані саме всенародно. Проте, у 2000 році молдавські парламентарії, не без допомоги голосів опозиційних комуністів (а у них на той момент було 40 мандатів зі 101), на підставі переходу від президентської республіки до парламентської, вирішили цю процедуру змінити. З того часу президента обирає парламент. За главу держави мають проголосувати не менш як 61 зі 101 депутата парламенту.

Навряд чи хтось із політиків тоді припускав, що прийняте ними рішення згодом стане «бомбою уповільненої дії», своєрідним каталізатором найбільших політичних криз у країні. Тим не менш, комуністи, які одноосібно правили в Молдові без малого десять років (з 2001 по 2009 роки) після того, як були остаточно витіснені з влади, самі того не припускаючи, привели цей «вибуховий механізм» в дію.

Через незгоду парламентаріїв щодо кандидатури чергового президента країна провалилася в глибоке політичне «піке», що тривало близько двох років.

Після того, як у березні 2012 року депутатам все ж (із сьомої спроби!) вдалося обрати президента (ним став Ніколає Тимофті), у Молдові вперше заговорили про гостру необхідність повернення до процедури всенародних виборів. Наполегливо рекомендували це зробити і представники Венеціанської комісії. До речі, саме про це і йдеться у мотивації прийняття відповідного рішення Конституційним судом: щоб уникнути подальших політичних криз, пов'язаних з обранням президента.

Перша спроба змінити Конституцію і процедуру обрання президента була зроблена у 2011 році. Однак вона виявилася невдалою. Ініційований тодішньої правлячою коаліцією референдум щодо зміни основного закону країни успішно провалився. Не стільки через небажання громадян самим обирати главу держави, скільки, як відзначали тоді експерти, через успішно проведену комуністами кампанію бойкоту референдуму.

І ось, нарешті, здійснилося!

ОЧІКУВАНО, АЛЕ НЕСПОДІВАНО

Якщо судити з першої реакції спікера парламенту Андріана Канду, який назвав вердикт «несподіваною зміною правил гри під час гри», правлячі партії до такого сценарію розвитку подій не були готові. Тим не менш, представники влади, утримавшись від коментарів, взялися міркувати над практичним втіленням рішення в життя. Адже повноваження чинного глави держави Ніколає Тімофті закінчуються через два тижні, 23 березня. А згідно з Конституцією, протягом наступних двох місяців правлячій коаліції необхідно визначитися з датою проведення вже не парламентських, а всенародних виборів президента.

Слід зазначити, що рішення Конституційного суду має ще один, дуже позитивний нюанс. Є шанс заощадити чималі бюджетні кошти. Кількома тижнями раніше, «в рамках виконання вимог протестної опозиції», правляча коаліція заявила про готовність провести референдум щодо зміни процедури обрання президента. А ось після рішення Конституційного суду така необхідність відпадає сама собою. А це, як не крути, дуже істотна економія коштів, адже на проведення плебісциту були необхідні більш як два мільйони євро. Більш розумно, звичайно ж, витратити ці гроші на вибори президента.

ОПОЗИЦІЯ В НОКАУТІ

А тепер про головне. Конституційна інстанція своїм рішенням завдала нокаутуючого удару по молдавській опозиції. І якщо влада відреагувала на це рішення досить спокійно і стримано, то реакція опозиції була неприховано бурхливою й обуреною. Хоча, здавалося б, хотіли вибирати президента всім народом - ось вам, так би мовити, подарунок долі. Так, несподіваний, але хіба не цього вимагали проросійські опозиційні формування, блокуючи дороги і лаштуючи наметові містечка? Виникає питання: а чого ж насправді хоче опозиція? Адже партія «Гідність і правда» вже на повну почала навіть збирати підписи на підтримку референдуму.

Тому поведінка керівника проросійської «Нашої партії» Ренато Усатого, який назвав це рішення скандальним і антинародним, не зовсім зрозуміла. Він навіть пригрозив звернутися за роз'ясненнями з цього питання до Венеціанської комісії. Адже буквально кілька днів тому сам Усатий вимагав з трибуни на площі Великого Національного зібрання повернути народу право обирати главу держави. Право повернули. А що ж не так?

Вочевидь, декого з керівників опозиційних партій непокоїть віковий ценз претендентів на пост президента країни. Ним може стати тільки громадянин, який досяг 40 років, який постійно проживає в Молдові не менш як 10 років і вільно володіє державною мовою. А ось лідеру «Нашої партії» головному «претенденту» (як він вважає) на посаду президента країни Ренато Вусатому лише 37. Отже, не всі лідери опозиції потраплять в президенти, і навіть в претенденти не всі. Промашка вийшла.

Ось і заявляє Ренато Усатий, що рішення Конституційного суду спрямоване не стільки проти народу, скільки проти нього самого, адже «обидно, да?»

І ось вже недавні партнери по протестному руху «побили горщики» і перетворилися на конкурентів. Ренато Усатий назвав соціаліста Ігоря Додона «кишеньковим політиком» олігарха Володимира Плахотнюка, вимагаючи провести міжнародну експертизу ухваленого Конституційним судом рішення. Сам Додон заявив, що має намір поборотися за посаду президента, і не став зволікати з відповіддю бельцькому градоначальнику, назвавши його «боягузом і балаболом». Як кажуть, без коментарів...

А ЯК ЖЕ БУТИ З КРИЗОЮ?

Чи допоможе рішення Конституційного суду уникнути у майбутньому політичних катаклізмів? Якоюсь мірою. Хоча, урядова криза, що тривав майже рік, аж ніяк не була пов'язана з виборами президента. Але вона була. І це не може не насторожувати, як, власне, не може застрахувати країну від майбутніх колізій. Тим більше, що ніхто не береться передбачити, в які саме геополітичні кольори буде пофарбована палітра народних обранців після чергових парламентських виборів 2018 року.

Залишається лише сподіватися, що, як у випадку з президентськими виборами, на парламентських (так само несподівано) буде знайдена формула порятунку країни від хаосу. Хоча час ще є.

Зінаїда Гурська, Кишинів.