Шість золотих нагород. Хто більше?

Двадцять п’яті Зимові Ігри, які днями завершилися в італійських Альпах, уже стали олімпійською історією. І в ній окремим рядком залишиться ім’я норвежця Йоганнеса Клебо, який виграв усі старти лижників, у яких брав участь. Шість із шести! І це є рекордом Ігор. Які й чиї рекорди перевершив спортсмен з Норвегії? Перед тим, як відповісти на це запитання, маємо зазначити, що, починаючи з 1924 року, з першої «Білої» Олімпіади в Шамоні, кожна з них мала своїх героїв, які завойовували по кілька медалей, у тому числі золотої проби.

У Шамоні, наприклад, тріумфаторами стали два спортсмени. Одним із них був теж лижник і теж із Норвегії. Турлейф Хауг спочатку виграв марафонську гонку на 50 км. Не було йому рівних і на 18-кілометровій дистанції. А оскільки старти на ній ішли в залік лижного двоборства (воно включало також стрибки з трампліна), то, звісна річ, норвежець був головним претендентом на перемогу. Він і здобув її. Розохотившись, Хауг вирішив взяти участь і в спеціальних стрибках із трампліна. Проте цього разу зайняв на п’єдесталі «незвичне» для себе третє місце.

Заглиблюючись в історію Зимових Олімпійських ігор у пошуках подібного спортивного успіху, можемо відзначити, що одним із попередніх тріумфаторів у Шамоні був фінський ковзаняр Клас Тунберг. Він зі значною перевагою переміг на дистанціях 1500 і 5000 метрів, був найсильнішим у багатоборстві і другим у ковзанярському марафоні на 10000 метрів. До цих медалей Тунберг додав і два золота ще на Іграх 1928 року в Санкт-Моріц. Від участі в Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді Тунберг відмовився через незгоду з організаторами змагань, і всі чотири медалі в ковзанярському спорті виграли американці (по дві золоті нагороди отримали Джон Ші та Ірвінг Джеффі).

На Олімпіаді-1936 у Гарміш-Партенкірхені блискуче виступив норвезький ковзаняр Івар Баллангруд. Він виграв три дистанції (500, 1500 і 10000 метрів) і тільки на 5-кілометровій здобув срібло. У 1948 році в Санк-Моріці найуспішнішим серед атлетів був французький гірськолижник Анрі Орейє, який виграв дві золоті й одну бронзову медаль. Через чотири роки в Осло триразовим олімпійським чемпіоном став норвезький ковзаняр Ялмар Андерсен. Три золоті медалі завоював сімдесят років тому в Кортіна д’Ампеццо австрійський гірськолижник Тоні Зайлер. У 1964 році в Інсбруку всі чотири дистанції виграла радянська ковзанярка Лідія Скоблікова. У Греноблі 1968 року з трьома золотими медалями тріумфував французький гірськолижник Жан-Клод Кіллі. На трьох дистанціях у Саппоро 1972 року не було рівних ковзаняреві з Нідерландів Арду Схенку.

І тут ми маємо виділити зимові Ігри 1980 року в Лейк-Плесіді, бо саме в цьому містечку на півночі США відбувся рекорд, який тільки в 2026 році перевершив Йоганнес Клебо. Йдеться про п’ять золотих нагород американського спортсмена Еріка Гайдена. Він фінішував першим на всіх ковзанярських дистанціях. Причому кожну з них завершував з новим світовим або олімпійським рекордом.

Ерік народився в спортивній сім’ї. На ковзани батьки його поставили у дворічному віці. До шести років тренувався в секції фігурного катання, після чого захопився хокеєм, ще згодом – американським футболом. У ковзанярський спорт прийшов у 1972-ому, коли йому виповнилося 14 років. І вже через три роки його було включено до національної олімпійської команди. Він виступав на Олімпіаді 1976 року в Інсбруку, але безуспішно, переживши одне з найбільших розчарувань у житті. Проте не опустив руки, а вперто продовжив тренування і перед Лейк-Плесідом почав вигравати найпрестижніші старти, у тому числі на чемпіонатах світу. Олімпійська команда США здобула в 1980 р. лише шість золотих нагород, і п’ять із них виграв Ерік Гайден. Спортивний світ сподівався, що й на Зимових Іграх1984 р. в Сараєво він продовжить свої переможні виступи. Але Гайден охолов до ковзанів, ставши велосипедистом-професіоналом, а після закінчення спортивної кар’єри тривалий час працював на телебаченні спортивним аналітиком і консультантом олімпійської збірної США із зимових видів спорту.

В Сараєво-1984 відзначилися два спортсмени: фінська лижниця Марія-Ліза Хямялайнен (три золоті медалі в індивідуальних змаганнях і бронзова в естафеті) та лижник Гунде Сван (дві золоті, срібна і бронзова медалі). У 1988 році в Калгарі, нафтовому центрі Канади, тричі піднімався на найвищу сходинку п’єдесталу фінський літаючий лижник Матті Нюконен, а Гунде Сван додав до своєї олімпійської колекції ще два золота. Триразовими олімпійськими чемпіонами в Альбервілі 1992 року стали Любов Єгорова (СНД) і Вегард Ульванг (Норвегія). У Ліллехаммері Єгорова повторила своє альбервільське досягнення. Три золоті нагороди і в активі норвезького ковзаняра Юхана-Олафа Косса.

Ігри 1998 року в Нагано були завершальними в олімпійській кар’єрі норвезького лижника Бьорна Делі. До того він п’ять разів перемагав на Зимових Олімпіадах. У Японії виграв ще три золоті нагороди, ставши восьмиразовим олімпійським чемпіоном і чотириразовим срібним призером. Тоді це був рекорд Ігор, який лише у 2014 році вдалося перевершити норвезькому біатлоністу Уле-Ейнару Бьорндалену.

У біатлон Уле прийшов у дванадцятилітньому віці слідом за старшим братом Дагом. В нього не було проблем з лижною підготовкою (у юні роки він навіть брав участь у змаганнях як чистий лижник). А біатлоном захопився, бо в цьому спортивному виді монотонність ходьби на лижах переривалася азартом стрільби на вогневих рубежах. Щоправда, зі стрільбою в нього спочатку якраз і не складалося. Але він уперто долав цей недолік, тренуючись стріляти п’ять днів на тиждень по два рази кожного дня. Результати не забарилися. У 1994 році двадцятилітній Уле виступив на Олімпіаді в Ліллехаммері. Там, на рідній норвезькій землі, лаврів не здобув. Але збагатився досвідом. І вже через чотири роки в Нагано виграв золоту і срібну медалі.

Пам’ятаю його тріумф у Солт-Лейк-Сіті 2002 року. Що не старт, то перемога. Бьорндален виграв усі три чоловічі дистанції, а четверте золото здобув разом з товаришами по команді в естафетній гонці. Через чотири роки в Турині він виступив не так вдало, хоча й поповнив свою медальну колекцію двома срібними і бронзовою нагородами (в Турині по три золота здобули тоді південнокорейські шорттреківці Хюн Су Ан і Сун Ю Джин та німецький біатлоніст Міхаель Грайс). Тоді у розмові зі мною Уле відзначив прогрес біатлоністів України, у тому числі чоловічої команди, зауваживши, що вони гідні суперники на трасі. На запитання, чи має він намір продовжити свою спортивну кар’єру і виступати в 2010 році у Ванкувері, норвежець здивовано перепитав, «А чому тільки у Ванкувері? Мені зараз тільки 32 роки. Так що я можу змагатися ще добрий десяток літ…» Ванкувер і справді став для нього черговим, але не останнім етапом. Там він став золотим медалістом в естафеті і срібним в індивідуальній гонці на 20 км. А потім були Ігри в Сочі, де у свої 40 років Бьорндален продемонстрував відмінну спортивну форму. Це засвідчила вже перша олімпійська гонка. У чоловічому спринті норвежець допустив промах. Це велика, а для більшості біатлоністів нездоланна втрата часу — близько 30 секунд. Але не для Бьорндалена. Він зумів не тільки подолати відставання, а й випередити своїх найнебезпечніших конкурентів. Це була сьома золота олімпійська нагорода у спортивній кар’єрі уславленого норвежця. А восьму він виграв тоді ж у біатлонній естафеті, ставши медалістом-рекордсменом серед учасників і переможців зимових Ігор за всю їхню історію.

Його не включили в олімпійську збірну Норвегії на Олімпіаду 2018 року в Пхьончхані. І в цьому південнокорейському місті Уле-Ейнар Бьорндален втратив перше місце серед мультимедалістів усіх «Білих» Олімпіад. Його випередила співвітчизниця – 37-річна лижниця Маріт Бьорген.

Починався шлях Маріт у великий спорт ще в семилітньому віці у рідному Тронхеймі. У цьому третьому за величиною місті Норвегії, крім лиж, популярним був (та й нині залишається) футбол. Ним і захопилася дівчинка. А лижами всерйоз зайнялася у дванадцять років. І поступово привернула до себе увагу завдяки здібностям, фізичним даним і працьовитості. Щодо останнього, то Маріт віддавала перевагу тренуванням не з дівчатами, а з хлопчаками, мало в чому їм поступаючись. Незабаром прийшли перші перемоги на чемпіонатах і в Кубку світу. А в 2002-му – і перша олімпійська медаль: у Солт-Лейк-Сіті Маріт здобула срібло в естафеті 4х5 км. В Турині вона виграла другу срібну нагороду, тепер уже в індивідуальній гонці класичним стилем на 10 км.

Але найбільший тріумф чекав на неї в олімпійському Ванкувері. Там вона п’ять разів піднімалася на п’єдестал, причому тричі – на його найвищу сходинку. До семи олімпійських медалей Солт-Лейк-Сіті, Турина і Ванкувера вона додала три золоті медалі Сочинської Олімпіади. Після цього тріумфу вона зізналася, що не знає, чи виступить на наступній Олімпіаді. «Чотири роки – довгий період часу, а ми молодшими не стаємо. Я думаю про те, щоб завести сім’ю. Але я хочу продовжувати кар’єру. Подивимось, чи зможу. Якщо в мене буде мотивація, можливо, я протримаюсь ще чотири роки». Мотивацій не бракувало. І серед них – прагнення досягти мультимедійного рекорду свого славетного земляка Уле-Ейнара Бьорндалена. Мрія Маріт збулася, мети досягнуто. Після цього вона зійшла з олімпійської лижні, уступила її іншим.

* * *

Йоганнес Клебо – з покоління тих олімпійців, представників зимових видів спорту, які продовжують мультимедійну естафету своїх славетних попередників. Він народився у Тронхеймі, в спортивній сім’ї. Його батьки захоплювалися і професійно займалися лижними гонками. Та особливу роль у житті майбутнього короля лиж відіграв його дідусь: на Різдво він подарував своєму дворічному внукові лижі. І не тільки подарував, а й кожен зимовий день катався з внуком, будував трампліни і снігові гірки, а коли хлопчик підріс, відвів його у лижну секцію. Але тут постала дилема: чому віддати перевагу – лижам чи футболу. За спогадами Йоганнеса, він практично жив на футбольному полі і був упевненим, що стане професійним футболістом, а його героєм і взірцем став (та й досі є) Кріштіану Роналду. Однак після тривалих роздумів та не без сімейного впливу він зробив вибір на користь серйозних занять лижним спортом.

На цьому шляху не бракувало розчарувань. Йоганнес у підлітковому віці не виділявся фізичними даними, мав невисокий зріст і малу вагу. Програючи своїм ровесникам, важко це переживав. Але він продовжував самовіддано трудитися, шліфувати техніку, вчився у досвідчених лижників. Першим його успіхом на міжнародних змаганнях стали дві бронзові медалі юніорського чемпіонату світу 2015 року в Алма-Аті. Через рік у Румунії на юніорському ЧС він уже виграв три золоті нагороди, і це стало перепусткою в національну збірну Норвегії. До Олімпіади у Пхьончхані Йоганнес Клебо підійшов зі сімома перемогами на Кубку світу. Там, у Південній Кореї, він тричі піднімався на найвищу сходинку олімпійського п’єдесталу: в особистих змаганнях на спринтерській дистанції, естафеті 4х10 км і командному спринті. З чотирма медалями – двома золотими, срібною і бронзовою – Клебо повернувся з Пекінської Олімпіади. Між цими Іграми він неодноразово перемагав на чемпіонатах світу. Особливо вражаючими були його старти на ЧС у рідному Тронхеймі, де Йоганнес завоював усі шість золотих нагород.

І от стільки ж золота принесла йому нинішня Олімпіада в Мілані й Кортіна д’Ампеццо. Усі шість дистанцій, які включала олімпійська програма лижних змагань, він вигравав переконливо і впевнено, без жодних шансів для суперників, навіть для його добре підготовлених колег по норвезькій збірній. Показовою з цього погляду була боротьба на останній із дистанцій, у лижному марафоні. Цього разу він певний час поступався лідерам гонки, зокрема, своєму співвітчизникові Мартіну Льовстрьому. Навіть на відмітці 48,6 км той лідирував. Щоправда, відстань між ним і Йоганнесом була мізерною, і на фініші гонки, включивши максимальну швидкість, Клебо обійшов свого товариша-суперника і здобув шосте золото.

Отже, шість нагород найвищого ґатунку за одну Олімпіаду – рекорд Зимових Ігор за всю їхню історію. А загалом, з урахуванням п’яти золотих медалей, отриманих Клебо в Пхьончхані та Пекіні, він є одинадцятикратним чемпіоном «Білих» Олімпіад. І це теж рекорд.

Але в підрахунках медалей є ще один непобитий рекорд, який може підкорити Йоганнес Клебо. Йдеться про кількість завойованих одним спортсменом нагород Зимових Ігор. До цьогорічної Олімпіади трійка володарів найбільшої кількості нагород виглядала так:

1. Маріт Бьорген (Норвегія), лижі – 8 золоті, 4 срібні, 3 бронзові, усього 15.

2. Уле-Ейнар Борндален (Норвегія), біатлон – 8, 4, 1, 13.

3. Бьорн Делі (Норвегія), лижі – 8, 4, 12.

Тепер до них приєднався Йоганнес Клебо, у якого після щойно завершеної Олімпіади 11 золотих та по одній срібній і бронзоваій медалі. Отже, в сумі тринадцять. Він зрівнявся за кількісним показником з Уле-Ейнаром Бьорндаленом, однак поступається двома нагородами Маріт Бьорген. Але йому 29 років, а отже – всі можливості виступити й завоювати медалі на наступних Зимових Іграх 2030 року. В інтерв’ю для моїх колег із Суспільного Спорт, які невтомно і на високому професійному рівні вели для України телевізійні репортажі з олімпійських арен Мілана і Кортіна д’Ампеццо, Клебо зізнався, що йому потрібен час, щоб усвідомити ним здобуте і зрозуміти, що буде далі і чого він хоче досягти. За його словами, свої плани він будуватиме упродовж весни.

* * *

Читач, напевне, звернув увагу, що рекордсменами Зимових Олімпіад є представники однієї країни – Норвегії. У цій скандинавській країні зимовий спорт є культовим. Із трьох приведених вище біографій найвидатніших норвежців, які вражали спортивний світ своїми перемогами на олімпійських зимових аренах, видно, що в кожного з них захоплення лижами, біатлоном, стрибками з трамплінів починалося з раннього віку. Справді, там на лижню дітки стають, як тільки починають ходити. А ще там існує й з року в рік підтримується висока конкуренція за можливість потрапити в національну збірну, за честь представляти Норвегію на міжнародних спортивних аренах, зокрема, олімпійських. Тому ця країна на «Білих» Олімпіадах завжди серед лідерів, а на останній з них, двадцять п’ятій, встановила командний рекорд, вигравши 41 медаль, з яких 18 золотих, 12 срібних і 11 бронзових.

Що ж, скажете ви, Норвегія – країна високорозвиненого зимового спорту зі створеними для його видів належними умовами. І це справді так. Але насамкінець я приведу інший приклад – український. На двох попередніх Зимових Іграх дві медалі – золоту в Пхьончхані і срібну в Пекіні – здобув у фристайлі наш Олександр Абраменко. Лижна акробатика утвердилася в Україні на початку вісімдесятих років минулого століття. Й одразу виділився її центр. Причому не де-небудь, а в південноукраїнському рівнинному місті корабелів. Там з’явилися ентузіасти цього виду спорту. А де є ентузіазм, там і справа рухається. За відсутності у Миколаєві гір прихильники цього виду спорту збудували трамплін, який обривався над водами Південного Бугу. Отже, літаючі лижники успішно і безболісно «приводнювалися» прямо в річку. На той час, коли сюди прийшов на своє перше тренування п’ятирічний Саша Абраменко, вихованці миколаївського центру вже почали завойовувати для міста і всієї України нагороди престижних міжнародних змагань. Олександр став серед них одним із найбільш здібних і наполегливих. Олімпійським дебютом для нього став Турин 2006 року. Там він посів тільки 27-е місце. Через чотири роки у Ванкувері (Канада) Олександр виступив не набагато краще (24-е місце). А от у Сочі зумів зайняти високе шосте місце. А далі були олімпійські п’єдестали Пхьончхана і Пекіна. Цей приклад засвідчує, що справа не в одних лише зимових базах, належних умовах для тренувань, традиціях, а й у появі ентузіастів і їхній безмежній відданості справі, яку обрали. Таких, як у південноукраїнському Миколаєві, де виховали й дали путівку у великий спорт Олександру Абраменку. І, певна річ, це переконливий приклад для наслідування – наперекір усім труднощам, випробуванням і викликам, які випали Україні.

Михайло Сорока, журналіст з акредитацією на десяти Олімпійських Іграх

Фото: Х/milanocortina26