Леонід Колтун: про «Дніпро», відмову Коломойського і договірняки
В 1983 році провінційний «Дніпро» вперше став чемпіоном СРСР. У вирішальному матчі з рахунком 4:2 вони перемогли «Спартак», і саме після цього поєдинку серед фанів «Дніпра» стала популярна кричалка «Спартаку покаже перець наш великий тренер Ємець». 5 років потому «Дніпро» став чемпіоном країни вдруге, закріпившись в 80-х в ролі третьої сили радянського клубного футболу – поряд з київським «Динамо» та московським «Спартаком».
Вдало дніпряни грали і на континентальній арені. Двічі «Дніпро» брав участь в розіграші Кубка чемпіонів (попередника теперішньої Ліги чемпіонів) і обидва рази виходив у вісімку кращих клубних команд Європи. В кінці 80-х на домашньому для команди стадіоні «Метеор» була популярна вже інша кричалка (російською) «В Союзе не было и нет команды лучше чем наш «Днепр».
Ми поговорили по душам з Леонідом Колтуном, який протягом усіх цих славних для команди років беззмінно працював у тренерському штабі «Дніпра». Леонід Якович розповів, чому після матчів Кубку чемпіонів «Дніпро» виступав в обласних колгоспах, кому команда зобов'язана своїм сходженням і як часто в союзному чемпіонаті дніпряни грали в договірних матчах.
Жиздик
Успіхи Дніпра Леонід Якович пов'язує з тандемом Володимир Ємець - Геннадій Жиздик, які на початку 80-х стали керівниками команди.
«Жиздик і Ємець були людьми, які випередили час. У 1981 році їх дует перевели з районного Нікополя рятувати головну обласну команду. З нікопольським «Колосом» Ємець та Жиздик домоглися вражаючого прогресу, вивівши районний колектив в першу союзну лігу. Жиздик - колишній фронтовик-орденоносець, танкіст, що втратив на війні праву руку. Людину, яка свого часу горіла у танку, важко було чимось налякати.
Пригадую історію. Грали в Ташкенті, Іштван Секеч тоді очолював «Пахтакор». Виграли 1:0. Місцеві фани були сильно розчаровані – «Пахтакор» непогано розпочав чемпіонат, здобув кілька переконливих перемог. Після гри йдемо по біговій доріжці повз трибуни в роздягальню. Я на хвилину відволікся, вітав хлопців на полі. Раптом почув вибух. Обернувся, бачу, Жиздик тримається своєї єдиної рукою за лоб і повільно опускається на землю. Кров хлище з під пальців. Він з залитим кров'ю обличчям сповзає на доріжку.
Хтось з фанів кинув гранований стакан, який потрапив Геннадію Опанасовичу в лоб. Якби це був будь-який інший чоловік, результат, напевно, виявився б летальним. Але не для Жиздика. Побачивши кров, народ просто озвірів. Міліція ледь-ледь стримала натовп. Близько 20 тисяч узбеків рвалися до нас в роздягальню, готові були розшматувати «Дніпро». До стадіону підтягнули внутрішні війська.
Але швидко вгамувати народ не вийшло. Ми просиділи в роздягальні до 3 ночі. Зайшов міністр МВС Узбекистану, вибачився, сказав чергові «знайдемо винного і покараємо». Додому летимо літаком. Жиздик - перев'язаний, майже в несвідомому стані. Через день на базі «Дніпра» було тренування. Приходжу, дивлюся, він на базі з перев'язаною головою - не міг ні дня прожити без команди», - розповідає Колтун.
Ігри в колгоспах
Футболісти команди 80-х відзначали, що заробляли в місті на Дніпрі не менше, ніж в інших найбагатших (якщо такий термін можна вживати щодо радянських команд) колективах країни. «У нас була невелика зарплата, але хороші преміальні - якщо вигравали, могли заробити до 1000 рублів на місяць», - зізнавався кращий футболіст СРСР-1984 Геннадій Литовченко, який вже в 21 рік став капітаном «Дніпра».
Леонід Колтун оригінально пояснює цей феномен: «Коли Ємець і Жиздик прийшли в «Дніпро», там була розруха. Вони налагодили систему. Якби Ємець і Жиздик не прийшли, в місці на Дніпрі нічого б не було. Ні двох золотих медалей, ні Кубка країни, ні єврокубків. Вони заклали фундамент. Євген Кучеревський, який прийшов на зміну Ємцю, просто продовжив їх справу. У нього все йшло по накатаній. Вони знали, де брати гроші.
Але знати і вміти - це дві великі різниці. Всі радянські тренера знали, де брати гроші - йти і просити в обкомі партії. Але там зовсім не кожному їх давали. Не кожному вірили, ні з кожним розмовляли. Та й просто так їх ніхто не давав - за гроші потрібно було відповідати. В першу чергу, результатом. І чітко звітувати за кожен витрачений рубль. КПК (Комісія партійного контролю) часто приїжджала з Москви. Якщо ти хоч рубль переплатив на добових або вийшов з ліміту за проживання в готелі (ліміт був 2,50 на добу) - у бухгалтерії виникали великі проблеми. Я б хотів подивитися на нинішніх менеджерів - як би вони змогли працювати в тих радянських умовах».
«Дніпро» був змушений створювати додаткові інструменти монетизації. Команда легально заробляла завдяки іграм в заможних колгоспах Дніпропетровщини.
«Дніпро» їздив майже по всій області. Уявіть зараз ситуацію, коли в середу команда грає в Лізі чемпіонів, а на наступний день о 8 ранку практично весь основний склад сідає в автобус і їде в колгосп, де відзначають свято врожаю. Не святкувати - грати в полудень з місцевою командою на полі, схожому на справжній город. Скажіть, хтось би з нинішніх легіонерів «Шахтаря» вийшов на такий матч?! У «Дніпра» ж такі матчі були в порядку речей. Область величезна, колгоспів, які запрошували команду, вистачало. Так що їздили часто, заробляючи гроші на таких поїздках. Гроші потрібно було перераховувати на законних підставах - для цього навіть велися протоколи ігор», - не приховує Колтун.
Сарафанне радіо
Колтун вважає, що одна з причин успіху команди - добра слава, яка по сарафанному радіо швидко поширювалася серед футболістів про «Дніпрі».
«Всі гравці бігли в «Дніпро», тому що знали, що там не обдурять. Що не було випадку, коли в команді гравцям вчасно не заплатили премії за матч. Немає жодного скривдженого футболіста, якого обдурили при Ємці та Жиздику. У нас іноді були проблеми з грошима - не вистачало готівки. Жиздик збирав весь тренерський штаб і просив принести особисті гроші. Мовляв, футболістам затримувати обіцяні виплати не можна, видамо їм премії, потім всі борги тренерам погасимо.
Якось довелося зняти зі своєї ощадкнижки всю суму - 20 тисяч рублів - на премії гравцям. Жиздик повертав частинами протягом півроку. І такі випадки були непоодинокими. Плюс Геннадій Опанасович розпорядився, щоб всі працівники «Дніпра» отримували премії за успішні ігри команди - включаючи обслуговуючий персонал. У підсумку всі намагалися зробити все можливе, щоб команда грала і вигравала. Бабусі-прибиральниці тричі хрестили автобус, коли він виїжджав з бази.
А щодо преміальних, то у Жиздика був особливий дар - він діставав гроші з кишені однією лівою рукою - правильно давав будь-яку суму, не перераховуючи її! Наприклад, футболістові потрібно було дати премію 150 рублів. Геннадій Опанасович дістає з кишені пачку купюр і видає гравцеві. Той перераховує - там 150 рублів», - стверджує Леонід Якович.
Договірняк
Ще одна легенда свідчить, що «Дніпру» в 80-е нерідко допомагали досягати результату українські команди. Іноді - закавказькі і середньоазіатські - якщо, звичайно, були матеріально зацікавлені в цьому.
«Я вже вище розповів, що сталося, коли ми виграли в Ташкенті. «Пахтакор», «Арарат» або «Динамо» Тбілісі не були зацікавлені програвати вдома на очах рідної публіки. Грошей у них вистачало і без міфічних хабарів «Дніпра». Що ж стосується українських команд, то розповім історію. У чемпіонському сезоні-1983 вже за кілька турів до фінішу чемпіонату ми грали виїзний матч з «Чорноморцем». Вся футбольна країна знала, що Одеса віддає нам гру. Тільки Одеса не знала і, напевно, тому виграла поєдинок 1:0.
Наступного дня сидимо в номері у Жиздика й Ємця. Всі засмучені. Наступна гра в Кишиневі з «Ністру», потім два матчі вдома - з московськими «Динамо» і «Спартаком». Думаємо, як грати в Кишиневі. Настрій, м'яко кажучи, не дуже. В кімнаті напалено, хоч сокиру вішай. Дихати нічим. Весь наш тренерський штаб в кількості 8 чоловік в номері. Всі в трусах і в майках. Раптом відчиняються двері і заходить доктор юридичних наук, голова Федерації футболу СРСР Борис Топорнін. З ним ще 4 людини з Москви.
Топорнін відразу починає розмову з позиції сили. Мовляв, до нас надійшли сигнали, що в Одесі ви хотіли зіграти договірну гру. Ємець і Жиздик палять, в диму вже нічого не видно. Три хвилини Топорнін розповідає. Після чого Ємець його перебиває і видає спіч на 40 хвилин. Шкода, що його ніхто не записав - це був шедевр. Володимир Олександрович говорив в серцях, від переживань, що програли. У підсумку через 40 хвилин вся комісія з Москви спиною до дверей тихенько вийшла. Ємець порекомендував їм стежити за «Спартаком» - як його судять, як клуб заявляє гравців. Топорнін і компанія не звикли, що їм говорять такі речі. Розгубилися і пішли.
Про одну договірної гри я все ж таки можу розповісти. У 1979 році ми ледь не вилетіли з першої ліги до другої. Могли вилетіти - якби «Кубань» не допомогла в Дніпропетровську. Всю ніч вмовляли тренера краснодарців. Внічию не можна було грати, тоді ще діяв ліміт на нічиї. Ми якраз до нього впритул підійшли. Нам пішли назустріч. В кінці гри рахунок був 1:1, гості розступилися, ми забили і виграли 2:1 (в сезоні-1979 «Дніпро» посів 17 місце серед 24 команд першої ліги, а «Кубань» посіла друге місце і вийшла до вищої ліги – Укрінформ). А далі пішли вгору і через 4 роки стали чемпіонами СРСР», - розповів Колтун.
Збиті льотчики
«Навіть за умови хорошого фінансування «Дніпро» не міг собі дозволити запросити футболіста з Москви або Києва, - нас би заклювало столичне партійне керівництво. Ми забрали з Душанбе Чередника, був величезний скандал. Обком партії не міг боротися з ЦК республіки. Москва не захотіла сваритися з Таджикистаном, в результаті весь чемпіонський сезон-1983 Олексій був дискваліфікований і грав у дублі «Дніпра» під чужим прізвищем. Втім, це запрошення себе все одно виправдало - Чередник відіграв шість сезонів за «Дніпро», став олімпійським чемпіоном Сеула-1988, а згодом клуб отримав за нього непогану компенсацію, коли Олексій переходив в англійський «Саутгемптон».
Але найчастіше ми брали гравців, яких багато хто вважав «збитими льотчиками». Олег Таран не зміг заграти ні в київському «Динамо», ні в «Чорноморці», ні в московському ЦСКА. У «Дніпрі» в чемпіонському сезоні-1983 він став кращим бомбардиром, зробивши хет-трик у вирішальному матчі проти «Спартака». Вадим Тищенко не зміг заграти в «Динамо», а у нас став чемпіоном країни і олімпійським чемпіоном у складі збірної СРСР. У Івана Вишневського не вийшло в московському «Спартаку», а в «Дніпрі» він шість років цементував оборону команди, потрапив в заявку збірної на Євро-1988 і в 32 роки поїхав до турецького «Фенербахче», - стверджує Колтун.
Відмова Коломойського
На початку 90-х Колтун тренував з півдюжини українських команд, працював у тренерському штабі «Зеніту» асистентом Анатолія Бишовця. А в 1999 році отримав запрошення очолити «Дніпро».
«Дуже хотів повернутися в рідну команду. Але «Дніпро» зразка 1999 року і кінця 80-х - це дві великі різниці. Тоді команда вела боротьбу за збереження в класі найсильніших. Я взяв із запорізького «Торпедо», яке до цього тренував, сімох хлопців. Але посиленням це було невеликим - клас футболістів не відповідав рівню «Дніпра». Під моїм керівництвом команда програла обидві гри. Я просив керівництво залишити в «Дніпрі» Олега Шелаєва і Михайла Поцхверію, які перебували тоді в команді в оренді. Намагався зустрітися з Ігорем Коломойським. Але у нього бажання зустрічатися не було.
В тому числі і на емоційному фоні прийняв рішення покинути команду. Контракту з клубом не підписував, була лише джентльменська угода. І власні фінансові умови з керівництвом «Дніпра» навіть не обговорював. На тренуванні попрощався з командою і відбув до Києва, де щойно купив собі квартиру. Рік перебував на роздоріжжі, а потім відправився в Китай, де протягом п'яти років з невеликими перервами плідно працював з командою з Нанкіна. Але це вже інша історія», - не приховує Леонід Якович.
Особиста справа:
Леонід Колтун. Воротар. Тренер.
Народився 7 вересня 1944 року в Харкові.
Виступав за команди: «Авангард» Харків (1961-65), «Суднобудівник» Миколаїв (1965-67), «Зірка» Кіровоград (1967-70), «Дніпро» Дніпропетровськ (1970-78).
Працював у тренерському штабі «Дніпра» (1980-91) і «Зеніту» з Санкт-Петербурга, Росія (1996-98).
Тренував: «Ротор» Волгоград (1991), «Ворсклу» Полтава (1992), «Ниву» Тернопіль (1992), «Евіс» Миколаїв (1992-94), «Полісся» Житомир (осінь 1994-го), «Металург» Запоріжжя (1995), «Торпедо» Запоріжжя (1998-99), «Дніпро» (1999), «Санті Нанкін», Китай (2000-04, з перервами).
Максим Розенко, Київ
фото з особистого архіву Леоніда Колтуна
