Історія Богдана Лепкого сьогодні нагадує, наскільки крихкими є взаємна повага й історична пам'ять між народами.

Днями на Раковицькому кладовищі у Кракові було пошкоджено могилу видатного українського освітнього діяча, науковця, письменника Богдана Лепкого. МЗС України заявило про свідому провокацію, спрямовану на розпалювання ворожнечі між двома країнами. Польська сторона, зокрема уповноважена мера Кракова з питань політики рівності Евеліна Питель, висловлюючи «глибокий жаль з приводу ганебного акту вандалізму» сподівається, що «винних буде спіймано та покарано, а пам’ятник невдовзі буде відновлено».

Хай там що, а ця прикра новина знову повертає нас до питання поховань наших співвітчизників за кордоном, до пильнування за їхніми могилами, а також – пам’ятання про їхню духовну спадщину, яка має надихати нас у боротьбі проти східного агресора.

Тож нагадаємо, хто такий Богдан Лепкий? Як він пов’язаний із Польщею і чому там похований? Тим більше, що 21 липня цього року виповнюються 85 років з дня смерті письменника.

ХТО ТАКИЙ БОГДАН ЛЕПКИЙ

Богдан Лепкий (1872–1941) – знакова постать кінця ХІХ – першої половини XX століття для українства. Він – поет, прозаїк, викладач, перекладач, публіцист. Усе життя він працював над утвердженням української національної свідомості. Згадаймо його слова: «Ми єсть народ, що має власний край…» За кількістю виданих творів Богдан Лепкий поступається лише Іванові Франку. Багатьом українцям, передусім тим, хто змушений був полишити батьківщину, хто був (і є) розкиданим по світах, він відомий за пронизливо-журливою й піднесено-урочистою піснею-реквіємом «Журавлі»: «Чуєш, брате мій…», яку виконувало чимало виконавців: від Національної заслуженої капели бандуристів ім. Григорія Майбороди до Квітки Цісик і Анатолія Солов’яненка. Богдан Лепкий написав слова пісні, а музику – його молодший брат Лев Лепкий. Її ще вважали неофіційним гімном Легіону Українських січових стрільців – славетного українського національного збройного формування, одним із засновників якого був і Лев Лепкий.

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО З ПОЛЬЩЕЮ

Богдан Лепкий – син Тернопільщини, яка в ті часи належала до Австро-Угорщини. Тут він народився, тут минуло його дитинство та юнацькі роки. Рід був давній, священницький, високоосвічений. З шести років Богдан жив у Бережанах, у родині діда, греко-католицького священника, віце-маршалка повіту Михайла Глібовицького. Отець Михайло в шкільні роки товаришував з Маркіяном Шашкевичем, був просякнутий духом українства і навчав тому онука. У Бережанах хлопчик пішов до гімназії. То була польська гімназія. Досвід навчання в ній став для Богдана, вихованому на «Кобзарі», тим не менше, позитивним. Директор гімназії – поляк Матеуш Куровський – людина розумна й толерантна, прагнув, щоб учні досягли максимального розквіту власних здібностей. Він опікувався обдарованими учнями «без огляду на віру, національність і на класову приналежність». Він був ідеальним педагогом, «якого всі ми, його учні, не дивлячись на національні різниці, згадуємо з найвищою пошаною». Так пише Богдан Лепкий про той період у споминах «Казка мойого життя». Власне, то був світлий приклад того, як треба поводитися освіченим людям. Приклад, який він запам’ятав на все життя.

Згодом було навчання у Віденському та Львівському університетах, а потім життя в еміграції: Відень, Вецляр, Берлін, Краків…

ПЕРЕЇЗД ДО ПОЛЬЩІ

З осені 1899 року Богдан Лепкий переїхав до Кракова. Викладав у ІІ державній гімназії Святого Яцка, а згодом працював лектором української мови у Ягеллонському університеті. Краків відіграв величезну роль у долі письменника. Саме там відбулось становлення його як громадського і культурного діяча. Зенон Кузеля пише, що «живучи в центрі польської культури», Лепкий «не тільки не втратив нічого зі свого українського типу, але й виріс у повний ріст…» Як зауважує науковиця, авторка монографії про Богдана Лепкого Надія Білик: «Атмосфера нового середовища була позбавлена метушливості провінції, різких шовіністичних тенденцій Східної Галичини. Польські патріоти ставились коректно до молодого викладача, а в його особі й до українського руху».

Богдан Лепкий вірив, що саме культура й освіта здатні стати основою порозуміння між народами. Попри те, що спроба українсько-польського діалогу в науковому товаристві завершилася невдачею – на це, зокрема, вплинуло і погіршення українсько-польських відносин у Галичині – своєрідним острівцем культурно-мистецьких і суспільно-політичних взаємин між представниками двох націй було помешкання родини Лепких, котре сучасники письменника називали «українською амбасадою».

Український патріотизм жодним чином не заважав Богдану Лепкому приятелювати з письменниками «Молодої Польщі» Владиславом Орканом, Казімєжем Пшервою-Тетмаєром і Станіславом Виспянським. За словами Миколи Сивіцького, дослідника життя і творчості Богдана Лепкого, це була одна «з найгарніших сторінок історії польсько-українських літературних взаємин». Лепкий активно популяризував українську літературу в польському середовищі, а польську – серед українців. Він переклав польською мовою «Слово про Ігорів похід» (1905), друкувався в польських часописах.

ЗНОВУ КРАКІВ

Після кількарічної перерви, протягом якої Богдан Лепкий був змушений мешкати переважно у Німеччині, в 1925 році він знову – тепер уже назавжди – повернувся до Кракова. Там він очолив кафедру української літератури Яґеллонського університету.

Міжнаціональні взаємини між поляками та українцями в 1930–1940-х роках знову були складними. Тож професору Лепкому, працюючи в польському університеті, доводилося докладати чимало зусиль і винахідливості, щоб створити на лекціях атмосферу творчої співпраці та взаєморозуміння, адже його студентами були як українці, так і поляки. Це було складне політичне завдання, фактично виклик — подолати упередженість і недовіру, а деколи навіть і вороже ставлення одне до одного… Однак Богдан Лепкий блискуче справлявся із завданням – про що свідчило те, що на його лекції сходилося чимало краківського студентства, як українського, так і польського.

За довголітню викладацьку діяльність професор Лепкий був нагороджений бронзовою медаллю Ягеллонського університету. У 1938 році за вагомий внесок у налагодження польсько-українського порозуміння президент ІІ Речі Посполитої іменував Богдана Лепкого сенатором. Уже як сенатор Лепкий захищав українське шкільництво в польському парламенті, зокрема присвятив цьому свій виступ у Сенаті 13 березня 1939 року.

ЧОМУ БОГДАНА ЛЕПКОГО НЕНАВИДІЛИ В СРСР

Упродовж багатьох років ім’я Богдана Лепкого було заборонене в Радянському Союзі – його називали не інакше як «українським буржуазним націоналістом», а твори зберігалися у спецфондах. Наприклад, знамениту трилогію про Мазепу, надзвичайно популярний твір, перекладений декількома європейськими мовами, не можна було прочитати. Щоправда, це й зрозуміло, адже, як згадував син письменника Ростислав-Лев, його батько «хотів блиском гетьманської булави вибити їм (українцям) з голови почуття меншовартості». Лепкий, на противагу російським шовіністам, зобразив Мазепу державником і поборником української незалежності.

Лепкий оспівував визвольну боротьбу галицьких українців, зокрема їхніх збройних сил – Українського січового стрілецтва. Січові стрільці, у його трактуванні, виступили не лише «борцями за волю України», а й оборонцями європейської культури. Письменник у 20-х роках мав приязні стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським, В’ячеславом Липинським, Євгеном Петрушевичем, Євгеном Коновальцем… Всі вони були лютими ворогами радянської влади. Крім того, Богдан Лепкий не визнав Радянської України, так само як не вбачав у ній реалізації соборницької ідеї. Він вказував, що український народ так і не став повноправним господарем у своїй країні: «…нема в наших руках ані шматка землі, на якій лежала б печать української держави. Скаже хтось: а совєтська Україна? Брехня, це не Україна, це большевицьке генерал-губернаторство…»

НАСТАНОВИ БОГДАНА ЛЕПКОГО, ЯКІ АКТУАЛЬНІ Й СЬОГОДНІ

Лепкий слушно вважав, що українська держава постане на мапі світу в майбутньому за умови, коли національно свідомими стануть найширші кола громадянства: «Український народ хоче України» – це єдина підстава, на якій можна будувати власну державу.

У 1921 році письменник звернувся до сучасних та майбутніх провідників української нації: «…коли ми на великій руїні не поставимо ідеалу української державності і не підпорядкуємо цьому авторитетові своїх партійних і особистих, самолюбних інстинктів, то візьмемо на свою совість новий гріх, куди більший від того, який взяли наші предки, бо ані Хмельницький, ні Виговський, ні Дорошенко, ні Мазепа не мали за собою такої національної свідомості народу і такого самостійницького духа мас, який єсть на Україні нині…»

На сторінках нарису «По дорозі з Франкфурта» публіцист пише: «…якщо ми невпинно будемо обстоювати свої права, як ми одностійно й однодушно стоятимемо за свою незалежність, за вільну Україну, то прийде пора, що і найбільші наші вороги скажуть: «Годі! З упрямим хахлом не даш собі ради. Треба їм признати те, що й другим». Тільки не бігаймо заячими слідами, а йдемо одною збитою лавою до тої самої мети, до вільної та незалежної України». І, звісно, не можна не згадати відомі слова Богдана Лепкого про те, що «Для України треба не тільки вмерти, але й жити».

ЗАВЕРШЕННЯ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ Й СПОЧИНОК У ПОЛЬСЬКІЙ ЗЕМЛІ

21 липня 1941 року Богдана Лепкого не стало між живими. Польща на ту пору була під нацистським чоботом. Ягеллонський університет німці закрили, тож пан професор фактично опинився безробітнім. Окупація й важкі умови життя позначилися на його здоров’ї. Поховали його у польській землі, на Раковицькому цвинтарі у Кракові – найвідомішому некрополі міста. Поховали, що символічно, в могилі його польського товариша Ігнатія Шайдзіцького (1874–1933). До слова, у Польщі спочиває чимало українців, зокрема й відомих. На пам’ятній дошці Богдану Лепкому, вбудованій у стіну Інституту польської філології Ягеллонського університету в Кракові, викарбувані такі слова: «Поет, професор… речник польсько-українського зближення». Можливо, саме ці слова найточніше пояснюють, чому пам’ять про нього важлива і для України, і для Польщі.

Світлана Шевцова, Київ

 Перше фото: Wikipedia. Барельєф на могилі Б. Лепкого роботи Григора Пецуха.