Ефект синергії: як громадські рішення масштабуються до рівня держави

Ми звикли вважати, що реформи – це виключно функція міністерств, але насправді функціональні й людиноцентричні кейси часто народжуються як «лабораторні розробки» громадського сектору, які держава згодом інтегрує в державну політику.

Мені вдалося пройти цей процес з обох боків – і як представниці ГО, і як людині, яка працювала всередині державної політики. І можу впевнено сказати: це і є формула сучасної, гнучкої демократії.

ГРОМАДСЬКИЙ СЕКТОР ЯК R&D-ЦЕНТР ДЕРЖАВИ

У сфері освіти це партнерство працює особливо ефективно. Громадські організації мають те, чого часто бракує державній машині: швидкість, право на експеримент та можливість роками відшліфовувати одну модель.

• Громадський сектор виступає як «лабораторія рішень»: пілотує ідеї, шукає фінансові моделі та виправляє помилки на перших етапах до масштабування.

• Держава виступає «потужним двигуном масштабування»: бере перевірений, життєздатний продукт і мільйони громадян отримують до нього доступ.

Це не про конкуренцію за вплив. Це про раціональність та ефективне використання людського капіталу, бюджетних коштів і часу, який у період реформ є найціннішим ресурсом. Замість того, щоб витрачати державний ресурс на ризиковані експерименти, країна отримує вже готові, перевірені на практиці інструменти.

Звісно, за 35 років відновленої незалежності шлях партнерства між ГО та державою не завжди був вистелений лише успіхами. Ми бачили чимало прикладів, коли передані державній системі продукти чи рішення не витримували масштабування, «не приживалися» в бюрократичній системі, втрачали свою ефективність без донорської підтримки або ставали причиною неефективного використання державного бюджету. Це болючі, але важливі уроки. Саме крізь цю призму я пропоную подивитися на три кейси, де передача рішень стала не просто формальністю, а стратегічним посиленням держави. До того ж рішення, про які розкажу, були передані державі на безоплатній основі, а значить гроші українських платників податків були збережені.

ВІД ІДЕЇ ДО ПОЛІТИКИ: ТРИ ІСТОРІЇ УСПІХУ

Це історії успіху з освітньої сфери. Це приклади не просто про успішні проєкти, а про глибоку інтеграцію. Про те, як рішення, що «піднялися знизу», стали частиною системних державних змін.

Перша з них – Школа супергероїв: від волонтерської ініціативи до державної установи

Освіта в лікарнях – це не про благодійність і не про дозвілля. Це пряма реалізація 53-ї статті Конституції України: права кожної дитини на освіту, незалежно від обставин. У термінах державного управління ми говоримо про складну міжсекторальну політику на перетині освіти та охорони здоров’я, що базується на принципах інклюзії, безбар’єрності та рівного доступу.

Довгий час це право існувало переважно на папері. Хоча нормативні положення про школи-«супутники» при лікарнях формально діяли з 1994 року, на практиці модель не працювала. Відсутність системного фінансування, розмиті повноваження та брак ресурсів для роботи в лікарняному середовищі призвели до того, що діти, які місяцями перебували на стаціонарі, фактично випадали з освітнього процесу і звичного ритму життя. Вирішення проблеми почалося у 2016 році у Національній дитячій спеціалізованій лікарні “Охматдит” МОЗ України, де сотні пацієнтів роками залишалися без навчання. Проблема не була новою, але новою стала готовність громадського сектору її розв'язати.

Громадська організація “Маленьке серце з мистецтвом” запропонувала не просто «уроки біля ліжка», а цілісну екосистему. Модель об’єднала сучасні освітні простори в лікарнях, створені за принципами ергономіки, комфорту й функціональності, та спеціальну підготовку вчителів. Зокрема, було розроблено безкоштовні онлайн-курси “Як навчати супергероїв”, що готують педагогів до роботи в лікарняному середовищі. Ця модель дозволяє пацієнтам не просто йти за шкільною програмою, а креативити, отримувати задоволення від пізнання та, зрештою, знаходити в освіті сили для одужання. Роками ця модель пілотувалася та відшліфовувалася, зокрема за підтримка Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Попри скепсис багатьох управлінців, які вважали ідею суто волонтерською та емоційною, саме ця тривала «лабораторна робота» довела життєздатність підходу та показала, що це не «бажана опція», а необхідність, яка може суттєво вплинути на подальший освітній і життєвий шлях дитини.

Етап державного перетворення став логічним завершенням років адвокації. Державі не довелося вигадувати велосипед – вона інтегрувала вже відпрацьоване, перевірене рішення. Завдяки оновленню нормативної бази та патронату Першої леді України Олени Зеленської, проєкт перетворився на державну установу. Було створено механізм міжвідомчої координації, який нарешті зв'язав медичну та освітню галузі в єдиний вузол.

Сьогодні державна установа "Школа супергероїв" – це мережа з 23 освітніх осередків у лікарнях по всій країні, яка продовжує активно розширюватися. Те, що починалося як смілива ідея в одному лікарняному відділенні, стало невід’ємною частиною державної системи. Це кейс про те, як громадська енергія може дати державі готовий інструмент для виконання її найважливіших функцій.

Якщо перший кейс ілюструє створення унікального освітнього сервісу, то наступна історія – це фундамент усієї сучасної системи. Історія ЗНО – це не просто про іспити, а про докорінну зміну суспільного договору та встановлення справедливості.

ЗНО: РЕВОЛЮЦІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА НОВА ЕТИКА ВСТУПУ

Також приклад синергії держави та експертного середовища – це створення системи Зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО). Це не просто іспит, а засаднича зміна логіки доступу до вищої освіти. В термінах державного управління ми говоримо про політику забезпечення рівних прав та антикорупційну стратегію, яка вивела Україну з епохи «домовитися про вступ» у еру прозорої конкуренції знань.

Історичний контекст початку 2000-х був складним: система вступу залишалася закритою та вкрай вразливою до корупції. Доля абітурієнта часто вирішувалася суб’єктивним ставленням екзаменатора або фінансовими можливостями родини. Перші спроби змінити це були локальними, але саме громадські ініціативи та міжнародні експерти на початку 2000-х почали адвокувати модель, де оцінка знань стає неперсоніфікованою та незалежною від університетських стін.

Громадський сектор у цьому кейсі виступив архітектором довіри. За підтримки Міжнародного фонду "Відродження" під керівництвом Лілії Михайлівни Гриневич експерти аналізували світові моделі, розробляли методології тестування та вибудовували прозорі процедури, які неможливо було б піддати сумніву. Це був тривалий шлях доведення того, що стандартизований тест – це єдиний шлях до рівності. Коли у 2008 році ЗНО стало обов’язковим, це стало перемогою не лише освітян, а й усього суспільства.

Національне впровадження ЗНО перетворило громадську ідею на потужний державний механізм – Український центр оцінювання якості освіти. Держава взяла на себе складну логістику та безпеку процесу, зробивши ЗНО щорічним стандартом для сотень тисяч громадян. Феномен цього кейсу не в технології, а в зміні ментальності: успіх дитини перестав залежати від походження чи зв'язків.

Сьогодні ЗНО (та його цифрова еволюція – НМТ) залишається найвищим маркером довіри в освітній системі. Це живий приклад того, як експертна візія громадського сектору, підтримана державною волею, здатна викорінити системну корупцію та створити нову культуру доброчесності.

Третій кейс доповнює цю картину, показуючи інший рівень взаємодії – через створення та передачу державі готової цифрової інфраструктури. Це історія про те, як технологічне рішення перетворює декларативну реформу на працюючий механізм.

EDWAY: ЦИФРОВА СВОБОДА ВИБОРУ ТА ВПРОВАДЖЕННЯ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ ДЛЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ І ПРАЦІВНИЦЬ

Реформа "Нова українська школа" заклала фундамент для низки трансформацій. Однією з них стало запровадження принципу "гроші ходять за вчителем", що докорінно змінив підхід до професійного розвитку педагогів. Нормативним підтвердженням цієї свободи стала Постанова КМУ від 21 серпня 2019 р. №800, яка закріпила право педагогів самостійно обирати, де і в кого підвищувати кваліфікацію. Це означало, що держава вперше визнала: якісна освіта вчителя може здобуватися не лише в державних інститутах, а й у будь-якого суб’єкта, що надає освітні послуги. Проте в державному управлінні будь-яка свобода без зручного інструменту реалізації ризикує залишитися лише красивим гаслом. Певний час ця політика стикалася з обмеженим переліком провайдерів та відсутністю прозорої конкуренції. Система потребувала цифрової архітектури, яка б з’єднала тисячі вчителів із сотнями освітніх можливостей без посередників та бюрократії.

Рішення прийшло від громадського сектору. У 2021 році ГО «ЕдКемп Україна» за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Save the Children International в Україні та Education Cannot Wait запустила Національну платформу можливостей професійного розвитку педагогічних працівників EdWay – відкритий цифровий простір, що став «ринком» освітніх послуг. Платформа зрівняла в правах комунальних та приватних провайдерів навчання, давши вчителям реальну, а не декларативну свободу вибору. За чотири роки дані довели життєздатність ідеї: понад 76 000 зареєстрованих педагогів та майже півтори тисячі навчальних курсів перетворили EdWay на щоденний робочий інструмент освітянської спільноти.

Проте справжній феномен цього кейсу полягає в способі її масштабування. Це історія про унікальний для України сценарій: громадська організація не просто створила успішний продукт, а добровільно та безоплатно передала всю цифрову інфраструктуру разом з користувацькою базою з увагою до персональних даних усіх користувачів і користувачок платформою у власність державній установі «Український інститут розвитку освіти». Це нетиповий крок для ІТ-сфери, але стратегічно вивірений для суспільства.

Держава отримала не гіпотетичний план, а повністю «прогріту» систему з величезною базою користувачів та доведеною ефективністю. Сьогодні EdWay – це Вектор, готовий двигун державної політики «Гроші ходять за вчителем» для фінансування професійного розвитку педагогічних працівників. Це приклад того, як громадський сектор може виступити інвестором у державну спроможність, передаючи не лише ідеї, а й готові високоефективні активи.

ВИТРИМКА ЯК ФУНДАМЕНТ СИСТЕМНИХ ЗМІН

Три різні кейси. Три різні моделі впливу. Але їх об’єднує спільний шлях і розуміння того, що справжні зміни потребують часу. Школа супергероїв надала право на освіту в лікарняні палати. ЗНО встановило стандарт справедливого доступу до вищої освіти. EdWay створив цифрову інфраструктуру для професійної свободи вчителів.

Жодне з цих рішень не з’явилося «за ніч» і не було ідеальним із самого початку. Кожне проходило роки пілотування, корекцій, критики й недовіри. Це завжди шлях, довший за одну політичну каденцію. І саме тому синергія між громадським сектором і державою стає ключовою: громадський сектор виступає лабораторією рішень, а держава – масштабування.

Проте ми маємо пам'ятати уроки останніх десятиліть: не кожна громадська ініціатива має ставати державною функцією. Це не автоматична нагорода за успішний проєкт, а свідомий вибір, який довів свою ефективність, значущість та реальну затребуваність суспільством.

Жодне рішення не є константою; його потрібно постійно переосмислювати та адаптувати до нових умов. Системні зміни – це не про швидкість, а про витримку, про безперервний діалог і готовність рухатися до мети набагато довше, ніж триває термін на будь-якій посаді. Лише так будується держава, здатна не просто реагувати на виклики, а випереджати їх.

Євгенія Смірнова, засновниця Школи супергероїв і ГО «Маленьке серце з мистецтвом», заступниця міністра освіти і науки України у 2023-2024 рр.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства