Екскурсія до Лаври – підтримка для жінок, які втратили рідних на війні
Вони збираються біля центрального входу до Лаври. Звичайна екскурсійна група – різновікова, розмаїта, рухлива, щоправда, виключно жіноча. Хтось із цих 15 жінок спілкується у вузькому колі, сміється і жартує, хтось стоїть осторонь, комусь смішно, а деякі виглядають так, ніби закриті у своїй мушлі, ніби тримають у собі щось дуже цінне, що важко втримати і не розкрити назовні.
Насправді ж ця група – дружини та матері загиблих та зниклих безвісти солдатів. Зібрала їх разом волонтерка Оксана Левкова (розмова з нею буде в «Укрінформі» незабаром). Оксана називає цих жінок трохи інакше: «Мами і дружини полонених, закатованих, загиблих і зниклих безвісти».
У нещодавно відкритій для екскурсій Києво-Печерській лаврі групу вестиме Юлія Візір, мама загиблого моряка, якого вороги вбили два роки тому. Ми спілкуємось трохи із Юлією, досвідченою екскурсоводкою, – каже, що хотіла зробити щось для мам і дружин. Запропонувала безкоштовно провести екскурсію «для своїх», а зібрала охочих вже Оксана, саме як організатор.
Обіцяний сонячний день іноді ховає сонце, але навіть при досить холодній погоді одна із учасниць, побачивши з нами фотографа, знімає куртку. Промовиста футболка. Промовистий жест. Вони насправді тут не лише для того, аби послухати екскурсію. Вони тут, аби нагадати, аби не забули про їхніх хлопців, аби робити хоча б якісь кроки для надії…
Питаю у Юлії Візір, чи були подібні приклади екскурсій, каже, що за 30 років роботи – жодної. Чому вирішила запропонувати екскурсію для цих жінок? «Та тому, що я така сама, як і вони». Перша подібна екскурсія, здається, сподобалась багатьом. І це терапевтична історія, на думку співрозмовниці. «Лавра – це ж не тільки релігійна святиня. Це такий простір, де кожен може знайти собі своє власне місце, тому що тут і про архітектуру, і про мистецтво, і про історію, і про літописання, і про дослідження, ну, що завгодно».
Тим часом Юлія розповідає історію Лаври, переповідає про основні будівлі і проводить екскурсанток до Ближніх печер, які віднедавна частково відкриті для відвідування. Війна, можливості зайти всюди, звісно, обмежені. Наприклад, Дальні печери і досі закриті. Однак спеціально для жінок можливість пройти трохи далі дають, але це «таємні» домовленості. Що важливо: погляд Юлії на розвиток Лаври, звісно, з української позиції. І звісно ж, питання російської церкви, боротьби за культурні цінності порушується під час екскурсії неодноразово.
«Дівчатка» – так звертаються вони одна до одної. Оксана Левкова, яка «тримає пульс», координує і супроводжує групу, опікується жінками і дуже відповідальна щодо їхнього емоційного комфорту. Наприклад, ми довго домовлялись про участь журналістів в екскурсії – формат, час і специфіку, адже для Оксани важливий душевний комфорт кожної з них. Аби не «діставати» зайвими питаннями, фотографуванням, розмовами. Оксана готова розповідати про долю кожної з них: «Я сама все роблю у проєктах, проте найбільша частина підготовки – це пробити скепсис жінок. Бо вони не готові нікуди їздити. Кожна в своєму горі. Страшне горе, страшне. Зараз в однієї із них гостра стадія, вона ледве дихає. Їй буквально день тому повідомили, що сина вбили на Гуляйпільському напрямку. Їй дуже погано. Але вона прийшла сюди. Не чіпайте її зараз».
Тим часом жіноча команда рухається холодними коридорами підходу до печер, де їх супроводжують історії про український опір та силу в святині української церкви. І ці історії вони слухають інакше, тепліше. Оксана Левкова переказує, що після «звільнення» Лаври від російських монахів пропозиція Юлії Візір викликала в неї особистий ентузіазм, адже Оксана до війни досліджувала епоху Івана Мазепи, мецената багатьох тутешніх споруд, якому ще багато десятиліть тут же читали анафему. Тоді, зізнається, бувати в цих стінах було морально важко.
Вже після півторагодинної мандрівки питаю нашу екскурсоводку, як працювалось у Лаврі раніше. Юлія дипломатично каже: «важко», «було всяке». За її словами, було відчутно тиск і невдоволення церковників роботою працівників заповідника (територію Лаври до 2025 року займали УПЦ МП, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» та ще низка державних установ).
Чисте і навіть сонячне подвір’я Лаври заповнене тишею і невеликими гуртами відвідувачів. «Дівчатка» йдуть перекусити у сусіднє кафе і далі у них за планом поїздка на вечерю у Броварі (так тепер правильно пишеться українською містечко біля Києва, історична мовна справедливість, – ред.)
Прощаємось із Юлією Візір, з якою йдемо до виходу. Питаю, чи недарма вона запросила цих жінок. Так, хоча їй важливо бачити спільноту, об’єднуватись і ставати силою. Втім, біль таких жінок, сотень і тисяч жінок залишається в тісному родинному колі, – про них мало пишуть, розповідають, вони мало куди виїжджають, особливо у містечках і селах. Часто жінки приречені на самотність і тишу. «Ну, мені взагалі здається, що це коло матерів, дружин малопомітне в медійному плані. Малопомітне тому, що люди не готові зустрітися із втратою», – каже Юлія.
А якщо йдеться про втрату батьками дитини, «то люди взагалі не знають, як там себе поставити, як себе поводити. А така спільнота, вона насправді дуже б не завадила. От Оксана робить тури по Одещині, Рівненщині. І це дуже класно, дуже цінно. Але так, таких проєктів можна було б зробити багато».
У Юлії Візір воювали і чоловік, і син. Син поліг на війні два роки тому. «Він загинув на морі, був військовий моряк. Знаєте, про військових моряків дуже мало інформації, дуже мало, – що вони роблять, що вони взагалі є. Але якщо якісь «Шахеди» не долітають до Одеси чи області, то це, власне, їхня робота. Ну і ще дуже-дуже багато різноманітних завдань виконують, як-то контроль берегової лінії. Мені розповідали, що зараз у світі підручники переписуються, де йдеться про стратегію морських боїв, адже робили ставку на величезні авіаносці, крейсери. А виявилося, що найбільш ефективні маленькі катерки та морські дрони».
П’ємо каву. За столиком нас четверо – Оксана Левкова, Світлана Шевченко, Людмила Виноградська. Світлана втратила на війні чоловіка, Владислава Шевченка. Їхня родина з Маріуполя. Капітан Шевченко («Борода») загинув у 2022 році під час оборони Маріуполя, прикриваючи пораненого товариша, однак сам зазнав смертельних поранень.
Людмила Виноградська, киянка, мама полеглого на війні єдиного сина. Снайпер розвідувальної роти 46-ї десантно-штурмової бригади Олександр Виноградський загинув 5 січня 2023-го у контактному бою з «вагнерівцями» в Соледарі.
Питаю, як їм екскурсія. Світлана: «Дуже цікаво, справді багато нового, мені сподобалося». Міла: «Я прийшла за хорошими емоціями і я їх отримала». Подібні екскурсії – це нечаста річ для жінок. Якщо для Міли, киянки, є можливість отримати інформацію про заходи від міського мілітарі-хабу, то Світлана, яка виїхала з Маріуполя, все ще залишається сам на сам із болем та втратою. Її «віконце» – це ті заходи, які пропонують знайомі, волонтери. «Я досі себе вважаю переселенкою і, чесно, навіть не дуже в темі, куди звертатись, і документи не всі маю впорядковані».
Оксана Левкова пояснює, чому важливо особисто знайомитись із кожною такою жінкою: «Я з ними цілеспрямовано перезнайомлююся в різних точках України. Їх дуже багато. Це сотні тисяч жінок, а сотні із них у мене в блокнотах, які чекають на мої тури. Чому я вживу з ними знайомлюсь? Та тому, що онлайн писати і запрошувати — це тупо, тут якась Оксана з Києва пише: «Приїжджайте на мої тури». Ну зрозуміло, що вона не поїде на тури. Тому на екскурсію ми можемо зібрати людей у межах трьох днів. Але перед тим ти спробуй пробийся до них».
Світлані Шевченко важко наважитись зі своїм горем виходити «у світ». Її ранять слова, погляди, необдумані фрази. Щодо можливості об'єднуватися таким жінкам обидві співрозмовниці дещо скептичні, мовляв, у кожної групи свої проблеми – хто шукає зниклих безвісти, хто єднається із родинами військових частин чи бригад, де служили і загинули рідні. Світлана пояснює на своєму прикладі, наскільки необдумані слова чи чиїсь упередження можуть завдати болю: «Як я можу єднатись, коли відкриваю недавно наш чат і читаю розмову, де після відвідин кладовища в Києві одна написала, що довкола могили лише «наших», мається на увазі із західних регіонів. Мовляв, з Донбасу вони взагалі за своє не воюють. Як мене накрило! Я пишу: «А ви розумієте, що у нас навіть могил нема». Мені нема куди йти! А якщо і привозять тіла звідти, то тут і земля не така, як у нас. Як тут нас об'єднати?» (Капітан Шевченко «Борода» все свідоме життя прожив у Маріуполі і з перших днів повномасштабної війни пішов добровольцем, у березні 2022 року загинув у бою на «Азовсталі». Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Маріуполь перебуває під російською окупацією, добратись до поховань наших полеглих нині неможливо, – ред.)
Насправді ж екскурсії та поїздки і головне – спільні обіди та вечері – це можливість побути між своїх. Міла Виноградська пояснює: «В таких турах просто живеш, їдеш, дивишся, говориш. І дуже відчувається, що тебе там чекають, що ти важлива».
Оксана Левкова уточнює: «Це місце, де можна не стримуватись. Хочеш – плачеш, хочеш – смієшся, хочеш – червона помада. А вдома можуть сказати, мовляв чого ти не так плакала, не так голосно, як треба, або засудити за щось яскраве на тобі».
Ось саме так – з розмовами, подорожами і кавою жінки рухаються далі. Витягають себе із важких обіймів горя. І плачуть, і сміються, але так само затято прагнуть спілкування.
Каву випито. Оксана Левкова оголошує «низький старт». 15 жінок швидко збираються, договорюють і вибігають з кав’ярні. Їх чекають у Броварях, а туди їм добиратись громадським транспортом, тож треба поспішати. Холодний вітер штовхає їх у спину. Біля Лаври знову тихо…
Ярина Скуратівська, Київ
Фото авторки публікації.
