Капеланський шлях черниці УГКЦ сестри Симеони Довганюк

Перша жінка-капеланка УГКЦ сестра Симеона своє служіння розпочала 11 років тому у військовій частині у Дніпропетровській області, куди привозили поранених після «Іловайського котла», боїв за Донецький аеропорт та в перші дні повномасштабного вторгнення. Саме тоді їй уперше довелося тимчасово зняти чернечий одяг, щоб вижити й разом з особовим складом підготувати оборону у військовому госпіталі.

Потребу допомагати тим, хто втратив на війні рідних та близьких, вона відчула, коли довелося чекати на поховання двоюрідного брата, який загинув разом із генералом Кульчицьким. Тоді, каже монахиня, вона зрозуміла, що має не лише молитися.

Про свій шлях до чернечого життя, капеланство й молитву під час війни сестра Симеона розповіла Укрінформу.

Ми зустрічаємось із нею у «Домі Воїна» в Івано-Франківську. Тут психологиня та капеланка УГКЦ Симеона Довганюк працює з 2025 року. Вона щойно завершила консультацію, помітно втомлена, але в розмові не відмовляє. Зізнається, найважче працювати з рідними зниклих безвісти, бо їм потрібно навчитися чекати у тривалій невідомості.

«ІГУМЕН ДАВ МЕНІ ІМ’Я СИМЕОНА ЗА ЛЮБОВ ДО ПОКРОВИТЕЛЯ І ЙОГО КНИГ»

Сестра Симеона родом із села Торговиця, що в Івано-Франківській області. Вона виросла в багатодітній родині, змалку займалася музикою і мріяла про вчительський фах. Тоді Надія (ім’я, яке отримала під час хрещення, – ред.) навіть не знала про існування монастирів та чернече життя.

Після невдалої спроби вступити до Прикарпатського університету дівчина не занепала духом: в Івано-Франківську закінчила із червоним дипломом училище та здобула радіотехнічну професію, відразу знайшла роботу, друзів та житло. Здавалася, що її життя складалося за звичним алгоритмом, аж поки не отримала пропозицію руки і серця. Іван запропонував дівчині одружитись і дав тиждень на роздуми.

- Це був березень 1992 року, період Великого посту. В Івано-Франківську щойно відчинили для людей двері катедри (архикатедральний і митрополичий собор Воскресіння Христового, – ред.) Української греко-католицької церкви, яка вийшла з підпілля. Пам’ятаю, багато людей прямувало на сповідь, і я теж зайшла до храму –  спитати: «Що ж мені, Боже, робити?». Коли підняла очі, побачила великий хрест. Тоді підійшла ближче... І раптом для мене розп’яття ожило. Я почула всередині себе голос і слова: «Я буду твоїм чоловіком. Ти маєш бути в монастирі». Так я отримала покликання, Бог вирвав мене, немов квітку, до свого букета, – говорить сестра Симеона.

Пригадує, вона наче збоку побачила своє життя. У храмі довго плакала й саме тоді вперше пережила свою глибоку і усвідомлену сповідь. Повернувшись із церкви додому, знайшла вервицю та молитовник, які подарував їй тато, коли вона поїхала на навчання, і почала натхненно молитися. За кілька днів сказала Іванові, що йде у монастир.

- Він ще думав, що я жартую. Пізніше дізналася, що він мене потім довго шукав. Думаю, що кохав, – додає черниця.

Свої 18 років дівчина зустріла вже у Василіянському монастирі УГКЦ, що лише відновлювали в Івано-Франківську. Каже, перший період у його стінах був непростим. Постриг, вічні обіти й нове ім’я отримала у 2007 році.

- Тоді ігумен дав мені ім’я Симеона через те, що я дуже люблю свого покровителя святого Симеона, якого ще називають новим Богословом, і його книги. За переказами, він ніколи ніде не вчився, але написав три книги трактату про життя Бога й описав пресвяту Євхаристію – святе Причастя, якби втілення Бога в людину, і це найбільший Божий дар Симеона, – уточнює монахиня.

«МИ ЧЕКАЛИ НА ЧАСТИНКИ ТІЛА БРАТА МАЙЖЕ ДЕВ’ЯТЬ ДНІВ»

Від початку Революції Гідності сестра Симеона жила в Зарваниці (село, яке для християн усього світу відоме завдяки чудотворній іконі й цілющому джерелу, де з’являлася Божа Матір, – ред.). Каже, там натхненно молилася за активістів на Майдані. А вже у 2014 році вона вперше дізналася про капеланство. Тоді отець Роман Сало узяв на себе цю місію на Донеччині. Сестри з усією громадою, знайомими і небайдужими людьми збирали допомогу й надсилали її на Схід. Про загибель двоюрідного брата Петра Остап’юка сестра Симеона довідалася, коли перебувала в паломницькій поїздці в Ізраїлі.

- Для мене це був шок. Він загинув у вертольоті, з генералом Кульчицьким (Сергій Кульчицький, генерал-майор, Герой України (посмертно), – ред.). Коли в Івано-Франківську ховали п’ятьох його побратимів, ми чекали на частинки тіла Петра майже дев’ять днів. Оте чекання в селі було дуже складним. Я відчула страшну ненависть до росіян, яку ніколи раніше в собі так сильно не відчувала. Люди тоді хотіли, щоб я щось їм говорила, а я не могла, – зізнається сестра Симеона.

Каже, так тривало кілька днів. Часом здавалося, що якби була зброя, вона б не вагалася, щоб спрямувати її проти ворога, який відібрав рідну людину. Зізнається, ненависть переповнювала її.

- Я вийшла з хати в темну ніч, лише зірки на небі. Відчуваю, що ні молитися, ні говорити не можу. Забігла подалі в город і просто почала кричати: «Боже, що мені робити?!». Тоді почула в собі слова: «Відпусти і прости». Я почала їх повторювати кілька разів, щоб чути ті слова на власні вуха… Коли вже відбувся похорон брата, побачила хлопців, які приїхали до нього на прощання. Вони теж не могли говорити, не могли ні з ким поділитися цим. І коли я повернулась у Зарваницю, мені  не давала спокою думка, що не зможу тепер лише молитися,  мушу допомагати цим людям, – каже сестра Симеона.

Через два місяці вона отримала відповідь на своє прохання і дозвіл від УГКЦ стати військовою капеланкою. У вересні 2014 року сестра Симеона прибула до однієї з військових частин, що у Дніпропетровській області. Тоді у пригоді їй стали знання магістра психології, які вона раніше здобула у Львівському національному університеті, а також під час навчання у Люблінському католицькому університеті (Польща), та віра в Бога. Сестра запевняє, що ця віра є в кожного з нас.

- Ми не можемо не вірити, бо народжуємося із частинками Бога, які є в кожному з нас, а це – віра, надія і любов. Така наша сутність, – пояснює Симеона Довганюк.

«Я ЗНЯЛА МОНАШУ ОДЕЖУ, КОЛИ ПОЧАЛИ ЗАХОДИТИ ДИВЕРСІЙНІ ГРУПИ ВОРОГА»

У закритому військовому містечку на сестру Симеону ніхто не чекав. Новопризначена капеланка застала там лікарню, яка більше нагадувала їй госпіталь із часів Другої світової: з розбитими стінами та важким повітрям. Пригадує, у перші хвилини вона ледь опанувала свій розпач. Вирішила, щоб зрозуміти, чи обраний шлях є правильним, потрібно спробувати його пройти.

- Мене поселили в інфекційному відділенні. Тоді в госпіталь почали прибувати поранені після Донецького аеропорту, «Іловайського котла». Ніхто не очікував такого. Так і почалася моя робота в палатах. Вони були переповнені. Я намагалася говорити з кожним пораненим, а потім зрозуміла, що багатьом військовим потрібний індивідуальний підхід, і почала з ними працювати відповідно до потреби кожного, – каже сестра Симеона.

У цьому госпіталі капеланка прожила шість років, без відпустки та вихідних. Лікарняна палата стала її домом та кабінетом. Пізніше орендувала житло, щоб бодай інколи побути в тиші.

- Коли почалася повномасштабна, нас росіяни обстріляли вранці. Я ледь вижила, бо недалеко стався вибух – у лікарні обвалилися стіни, повилітали вікна. Операційну довелося перенести. Ніхто не розумів, як діяти. Тоді я тимчасово зняла монашу одежу, бо почали заходити диверсійні групи ворога. В один день було багато загиблих. Наш особовий склад готував оборону, ми в цивільному одязі складали мішки з піском. Майже три місяці жили в підвалі, повітряні тривоги не вщухали, – пригадує сестра-капеланка.

Каже, відтоді вона ще голосніше вимагала у військовому містечку розмовляти українською, особливо в госпіталі, куди постійно привозили поранених.

- Розумієте, коли в госпіталь потрапляє людина зі західних регіонів нашої країни, а до нього лікар говорить кацапською, то в пораненого виникає когнітивний дисонанс, бо він знає, що пережив у цій війні через тих, для кого ця мова є рідною. Якщо до мене приходили російськомовні військові, я ніколи не відмовлялася з ними розмовляти, але спілкувалася тільки українською. Найбільше я боролася за це з офіцерським складом. Адже вони присягали Україні, доповідали, що знають українську, але чомусь не завжди нею спілкуються, і це мене найбільше обурювало, – зізнається сестра Симеона.

Запитую, чи за 11 років служби біля Дніпра їй не спадало на думку покинути все і повернутись у монастир.

- Ні. Бо завжди, коли там з’являлася небезпека, усі повертали погляд у мій бік і чекали моїх слів. Навіть командирам мені часто доводилося повторювати: «Ми маємо вистояти». Знаєте, у них тоді змінилася думка про монашество. Бо раніше вони бачили тільки московське, яке залишало не найкращі спогади, а це інша ідеологія, що не має нічого спільного з християнством, як уже всі побачили. А нас виховують так, що ми є поряд з людьми і для людей, стараємось їх завжди підтримати, апелюємо до їхнього розуму й серця. Часом людина каже: «От нічого не хочу, навіть тебе слухати». І тоді я просто мовчки сиділа поряд. Молилася. Питала, чим допомогти. І людина зовсім по-іншому ставилася після цього. Іноді з людиною треба вміти помовчати, – каже капеланка.

«МОЛИТВА – ЦЕ НЕВИДИМИЙ ЩИТ НАШОГО ВІЙСЬКА»

- Що під час служби було найважче?

- Боляче було, коли знаєш людину, її історію, вона повертається на фронт і там гине. – Оце найважче. Напочатку я не могла із цим справлятися, пізніше навчилася.

Для мене є люди від світла, а є світила. Вони – наче притемнені, щоб їх засвітити, треба багато працювати. У моєму житті – десятки таких світил, для яких я затратила багато зусиль і здоров’я лишень для того, щоб вони засвітилися.

- Чим для вас стало капеланство?

- Я розумію, що причетна до великої історії життя людей, і вдячна Богові за цю можливість. Бо до кожного, хто зі мною спілкувався, Бог через мене торкнувся своєю присутністю, підтримкою, світлом і любов’ю.

Капеланство бере початок ще від святого Мартина. Це невидима допомога. За переказами, коли святий Мартин зустрів військового, він накрив його своїм плащем, а потім молився за нього. Я точно знаю, що молитва – невидимий щит нашого війська. Пам’ятаєте, коли Мойсей перейшов Червоне море, він підняв руки й молився, бо тоді на Землі обітованій їхнє військо перемагало. А коли він опускав руки, військо зазнавало поразки. Люди це помітили, тому тримали йому руки догори, щоб тривала молитва і щоб перемогти. Капелани є щитами невидимого фронту.

- Чи кожний священник може стати капеланом?

- Ні. Думаю, для цього потрібні відповідна освіта й щонайменше п’ять років праці на парафії з людьми.

- Від початку війни ви не помічали Божих знаків, які б вказували на її закінчення?

- Ні. Розумію, що ми всі живемо в суцільному стресі і травмі. Мені допомагає глибоке переконання, що Бог у своїй далекозорості дає кожному і кожній те, що потрібно, щоб збільшити в собі віру, надію і любов. А значить – людяність. Війна не є Божим творінням, а людським. А коли людина забуває про людяність, то стає демоном у людській іпостасі.

- Сьогодні ви працюєте психологом для військових та їхніх родин. Як це відбувається?

- Щотижня проводжу 17–20 консультацій, які тривають годину-півтори. Працюю з військовими та їхніми родинами. Окрім того, у нас є групові заняття для членів сімей загиблих і зниклих безвісти. Це важка категорія людей, бо це життя у невизначеності й невпевненості.

- Ви вчите їх чекати?

- Так, чекати гідно й розумно.

- А як відновлюєте власні сили?

- Для мене важливою є тиша, без жодного звуку. Тоді можу думати лише про Бога. І це – моє найбільше відновлення.

Довідково. Історія капеланства бере початок із IV століття, пов'язана з пошануванням накидки (капи) святого Мартина Турського, яку брали в походи. Капелани – це священнослужителі, що здійснюють душпастирську опіку військових і цивільних у зоні бойових операцій чи лікарнях. В Україні офіційна служба сформована у 2021 році, коли 30 листопада Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Службу військового капеланства». Капеланами стають священники різних конфесій та релігій.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука