Доля катів і жертв Голокосту: чи було покарано зло?
27 січня війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів Аушвіц-Біркенау (Освенцима) – одного з найбільш зловісних нацистських таборів, де впродовж декількох років масово знищували людей. Ця дата віднедавна відзначається як День пам’яті жертв Голокосту.
СС В ПАНІЦІ
Визволення принесло довгоочікувану свободу. Не всі її дочекалися. Хтось помер від хвороб, голоду і виснаження, когось нацисти вбили або заздалегідь відправили подалі. Відомо, що в другій половині 1944 року тільки з Освенцима евакуювали близько 100 тисяч ув’язнених. Їх вивозили на захід, в інші табори, подалі від лінії фронту, що грізно й швидко насувався. Вище керівництво табору намагалося максимально замести сліди злочинів й уникнути повторення прикрої ситуації, коли газові камери в Майданеку перейшли до радянської армії фактично цілими. Чи то з наївності, чи з педантичності, есесівці рятували обладнання крематоріїв – його акуратно демонтували, пакували й відправляли на захід, до секретного сховища поблизу Маутхаузена, – в надії, що воно знову знадобиться.
«Хаос. СС в паніці», – надряпали в’язні Освенцима за декілька днів до звільнення. Охорона ошаленіло металася по табору, знищувала документи, поспіхом збирала майно й готувалася до втечі.
ЗАГИНУТИ ЗА П’ЯТЬ ХВИЛИН ДО СВОБОДИ
Більша частина охорони залишила табір ще 20 – 21 січня, тож в’язні, ті, хто вижив, хто не був направлений на марш смерті, окрилені такою бажаною і неймовірно близькою свободою, намагалися брати життя табору під свій контроль і навіть якось святкувати. Однак виявилось, що це передчасна радість. Радянського військовополоненого, який знайшовши банку пива і зброю, почав стріляти на радощах у зоряне зимове небо Бжезинки (Біркенау), розстріляв німецький патруль. Так само розстріляли і гурт французьких в’язнів, котрі в пошуках їжі проникли в есесівську їдальню. Але дехто таки діждався звільнення. «Ми обіймали і цілували наших визволителів. Ми плакали від радості, ми були врятовані», – розповідав Отто Волькен, в’язень Бжезинки.
ПОБАЖАННЯ ЩАСЛИВОГО НОВОГО РОКУ
Передчуваючи кінець, деякі охоронці концтаборів починали виявляти «гуманність». Вони робили вигляд, що нібито завжди співчували в’язням і не поділяли людиноненависницьких поглядів вищого керівництва. Серед них посилювалось відчуття приреченості. «Вас скоро звільнять. А ось нам доведеться кепсько. Нас убиватимуть без жалю», – казали охоронці концтаборів СС у Клоозі, влітку 1944 року, після висадки англо-американських військ у Франції і масованого наступу Червоної Армії на Сході. Навіть у Заксенхаузені, над входом перестали підіймати нацистський прапор. А охоронець із філії Флоссенбюрга звернувся до єврейського ув’язненого з проханням, аби той «помолився за перемогу німецької зброї». Як згадував в’язень Освенцима Елі Арон Коен, голландський лікар, автор однієї з перших наукових медичних праць, присвячених психології концтабору, нацистський охоронець, посміхаючись, сказав йому наприкінці 1944 року: «Бажаю вам всього найкращого в прийдешньому році! В новому році я, скоріше за все, опинюся на твоєму місці, а ти – на моєму…»
КАТИ. ЖИТИ, ВИКРУЧУВАТИСЬ І МІМІКРУВАТИ
Доля тих, хто ще вчора сконцентровував у власних руках максимум влади, хто міг вбити, знищити – складалася по-різному. Дехто зміг підробити документи й утекти через океан в Америку, як от зловісний доктор Йозеф Менгеле. Він знайшов прихисток спочатку в Аргентині, а потім у Бразилії. В 1967 році Менгеле помер на пляжі Сан-Паулу. Ці 35 повоєнних років навряд чи можна назвати найгіршими в його житті. Хоча, звісно, вони були помножені на дуже високий коефіцієнт страху бути викритим «Моссадом».
Когось упіймали й судили, зокрема на Нюрнберзькому процесі. Інших – під час менших судових процесів. 2 квітня 1947 року трибунал засудив коменданта Освенцима Рудольфа Гесса, якого за рік до того на одній із ферм вислідили англійці. Його повісили на ешафоті посеред плацу табору. Того самого, який він майже сім років тому взявся створювати з таким заповзяттям.
Більшість есесівців відкидали будь-які звинувачення. Вони або стверджували, що не знали про масові страти людей або доводили, що нічого поганого в системі концентраційних таборів не було. «Дахау був зразковим концтабором», – заявив комендант табору Мартін Вайс. «Померти за батьківщину – висока честь», – написав він у прощальній записці малолітнім синам.
Садист Отто Молль, начальник крематорію в Бжезинці, запевняв, що він був… звичайним садівником. Лише одиниці визнавали вину. Наприклад, Ганс Аумаєр, колишній начальник охорони Освенцима. Арештований у червні 1945 року в Норвегії, він дав досить детальний опис Голокосту, розповідав про злочини СС, зокрема й про щоденні знищення євреїв. У 1947 році його судив польський суд і Аумаєр зізнався в жорстокому поводженні з ув’язненими.
Сотні есесівських злочинців, причетних до масового знищення людей у концтаборах, були покарані. Але тисячам вдалося уникнути відплати. Чому? На це вплинуло кілька чинників: відсутність юридичних прецедентів, брак персоналу, ресурсів і часу.
АВСТРІЯ: ЗАБУТИ… МАЙЖЕ ВСЕ
Дещо іншим було відношення до нацистів, причетних до злочинної діяльності концтаборів в Австрії. Політична еліта країни вибудувала міф про Австрію як про першу жертву нацистської Німеччини, тому всіляко уникала навіть згадування про травматичне історичне минуле. Коли в 1972 році відбувся судовий процес над двома есесівськими архітекторами, авторами проєктів комплексу газових камер і крематорію в Бжезинці, їх визнали невинними і навіть… потерпілими. Так злочин перетворювався на професійну помилку, а кат – на жертву обставин.
Британський актор Дірк Богард, який брав участь у зйомках «Нічного портьє» в 1974 році в Австрії, був шокований реакцією публіки на його появу в есесівській формі: йому усміхались і навіть аплодували. До речі, фільм Ліліани Кавані викликав гнівну реакцію багатьох колишніх в’язнів нацистських концтаборів – його сприйняли як відверту наругу над пам’яттю жертв Голокосту.
Помста – одне з найгостріших почуттів. Часом вона навіть допомагає вижити. Відомі випадки, коли звільнені вчорашні в’язні влаштовували жорстокі самосуди над своїми колишніми охоронцями. У Дахау американські військові стали свідками того, як вкрай виснажений в’язень, що ледь тримався на ногах, справляв малу нужду на обличчя вбитого німецького охоронця.
ЖЕРТВИ. ВИЖИТИ, А ПОТІМ… ЖИТИ
Багатьом вчорашнім в’язням нікуди було повертатись. Ані домівки, ані родини. Всі близькі назавжди зникли в концтаборах – чорних воронках смерті. Ліна Стумахін, яка пережила пекло в декількох нацистських таборах смерті, повернулася після звільнення з Саксонії в рідну Польщу. То було важке повернення – жінка ледве пересувалася на опухлих ногах. В Закопане до війни в неї була сім’я, власний будинок; вони тримали невеличку крамничку. Але ні будинку, ні чоловіка, ні дітей вона не побачила. На місці їхнього будинку паслись чужі кози. Те, що допомагало їй вижити в концтаборах, виявилося ілюзією.
Від місцевої влади марно було сподіватися на допомогу. Разом зі знищенням євреїв нацисти знищили й традиційну єврейську культуру. Вціліле майно жертв Голокосту було зазвичай розграбоване місцевим населенням і повернути його було неможливо. Хтось опинявся в таборах для переміщених осіб і перебував там до початку 1950-х років. Найважче було дітям, які побували в концентраційних таборах, дивом вижили, але втратили батьків. Одним із таких дітей був Томас Бюргенталь. Він відомий як одна з наймолодших жертв Голокосту, яка вижила в таких місцях, як Освенцим і Заксенхаузен. Щоправда, йому неймовірно пощастило, адже вижив не тільки він сам, але і його мати, яка пережила пекло Освенцима і Равенсбрюка. В 1946-му вони зустрілись у Геттінгені. В 17 років Том Бюргенталь переїхав до Нью-Йорка. В США він зробив блискучу юридичну кар’єру, кульмінацією якої стало призначення суддею Міжнародного суду ООН. Однак, де б вони не жили, якими б успішними людьми не стали, колишні в’язні не могли забути минуле. «Одного разу потрапивши туди, вирватися вже неможливо», – писав Ойген Когон, німецький соціолог і політолог, автор відомої праці «Есесівська держава: система німецьких концтаборів».
Важко було тим, хто пережив жорстокі тортури, знущання. «Двадцять два роки по тому, я все ще розгойдуюся на вивернутих руках над підлогою», – напише Жак Амері – учасник руху Опору, в’язень нацистського концтабору. В жовтні 1978 року він наклав на себе руки, не витримавши тиску минулого. Тисячі чоловіків і жінок не в силах були забути те, що вони перенесли, що бачили і що іноді робили в нацистських концтаборах. Міклош Ніслі – угорський лікар-єврей, в’язень Освенцима, член так званої зондеркоманди, був змушений асистувати доктору Менгеле. Після звільнення він присягнув, що ніколи в житті не візьме в руки скальпель. Багатьох мучило відчуття безпорадності та гіркої провини за те, що вони вижили, а інші – загинули. До всього додавалася важке повоєнне життя 50-60-х років і відсутність психіатричної допомоги. Залишитися сам на сам з таким катастрофічним досвідом було вкрай важко і небезпечно.
Багато хто долучився до поширення правди про Голокост, про жахіття концтаборів, а також гідного вшанування пам’яті жертв. Втім, спочатку цей процес йшов доволі важко. Після закінчення війни в Європі друкувалися десятки свідчень про перебування в нацистських таборах. Але їх не надто охоче купували. Повоєнні суспільства не хотіли слухати і читати про те, що відбулося вчора, про біль і страждання. Коли мізерним накладом вийшла друком (з другої спроби) «Чи людина це?» Прімо Леві – книжку мало хто купував. Лише через покоління в Європі з’явився інтерес до мемуарів жертв Голокосту.
Зло не завжди отримує вирок. Історія Освенцима це довела. Частина катів була покарана, але повної справедливості не сталося. Натомість жертви понесли на собі тягар пам’яті – інколи важчий за фізичне виживання. Як зауважив Вінфрід Георг Зебальд в есеї «Очима нічного птаха», присвяченому Жану Амері, «Жертва одного разу – жертва назавжди». Можливо, саме тому головним питанням після Голокосту стало не лише питання «хто винен», а й «чи здатен світ пам’ятати». Бо там, де пам’ять зникає, зло завжди отримує шанс повернутися.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: uk.wikipedia.
