Прем’єра спротиву: що насправді відбулося у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року
4 вересня 1965 року. Київ. Кінотеатр «Україна» (той самий, якого нині вже не існує, лишилось тільки приміщення) заповнений вщерть. Має відбутись довгоочікувана прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стрічка вже мала чудову фестивальну історію і світове визнання, її вперше показують українській публіці. Атмосфера мала бути святковою, але у повітрі висіла тривога. Напередодні прем’єри Києвом прокотилася перша хвиля арештів українських митців: за ґратами опинилися Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайло Горинь, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш.
Письменник Іван Драч, який проходив практику у знімальній групі, запізнювався на показ і ще з вулиці помітив недобре: кінотеатр оточили люди в цивільному – працівники КДБ. Операцією керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш (пізніше саме він очолить кампанію цькування роману «Собор» Олеся Гончара). Спецслужби явно очікували заворушень.
Укрінформ у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті та радіо «Байрактар» пропонує мультимедійний проєкт «Правда чи міф?». Відстежувати нові епізоди можна на сайтах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, слухати в етері радіо «Байрактар», у соцмережах та на Spotify.
Прем’єра почалась звично: з виступу режисера. Далі все пішло не за планом. Чи за планом? Слово взяв літературознавець Іван Дзюба, він не став говорити про кіно. «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді», – заявив він і почав виголошувати імена заарештованих. Директор кінотеатру кинувся до сцени, відштовхнув письменника від мікрофона, а в залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити слова правди. Але голос протесту прорвався крізь виття сирени – В'ячеслав Чорновіл встав посеред залу і вигукнув своє знамените: «Хто проти тиранії – встаньте!»
Фільм таки пустили. Та у перерві між частинами, коли в залі увімкнули світло, зі свого місця підвівся Василь Стус – на той час аспірант. Він знову розбурхав зал палкою промовою: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!». До протестувальників приєднався і сам Сергій Параджанов, заявивши: «Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму».
Цей вечір став легендою дисидентського руху. Проте довкола нього існує багато міфів. Розбираємося, що було правдою, а що вигадкою, разом з Українським інститутом національної пам’яті.
Протест за чітким сценарієм?
Одна з версій звучить так, що всі виступи – це був заздалегідь продуманий план, в якому активним учасником був і режисер, Сергій Параджанов, і всі, хто виступали. Чи правда, що майбутні дисиденти мали спільний узгоджений план виступу і що його підтримав Параджанов?
Ось що пояснили в Інституті національної пам’яті:
Іван Дзюба, один з ініціаторів акції, в інтерв’ю про С.Параджанова, даному Л.Брюховецькій, згадував, що режисер фільму «...не знав про наш задум. І ніхто не знав, крім трьох осіб (а сьогодні повно міфів довкола цього!); Юрія Бадзя, Михайлини Коцюбинської і мене. Чому? Ми втрьох радилися, що треба щось зробити, і як зробити, і хто має зробити – ну й вирішили, що я скажу на прем’єрі. Більше ніхто не знав і не повинен був знати, інакше воно б зірвалось. І Сергій не знав, хоча влада підозрювала в тому, що це його робота. І я, коли йшов на це, дуже переживав – розумів, що це буде удар для нього, але вирішив: це справа настільки важлива, що промовчати про ці репресії – гріх. І подумав, що Сергій простить. Але він не тільки простив, а був страшенно радий, захоплений, щасливий, що ця акція відбулася на його прем’єрі».
Більше ілюстрацій, фотографій та розповідей дивіться у проєкті «Правда чи міф» у соцмережах Укрінформу.
У КДБ спрацювали в момент: всіх учасників було заарештовано?
Щодо наслідків протесту, теж чимало різних чуток. Скажімо, що КДБ знало про майбутню акцію, уважно відстежувало всіх, а коли почались публічні виступи, прем’єру було одразу скасовано, а всіх, хто встав, заарештовано того ж дня. Тих, хто був присутній в кінотеатрі, – «взято у справу»: велось стеження.
Наскільки відповідають дійсності поширені у публічній історії твердження про «миттєву реакцію» радянських спецслужб під час самого показу – зокрема, про зірвану прем’єру, переписування паспортних даних глядачів і початок арештів Стуса, Чорновола, Світличного і Дзюбу безпосередньо в день прем’єри? Це правда?
Для тих, кого цікавить можливість послухати відповіді на ці питання і дещо більше, шукайте відповіді у подкасті «Правда чи міф» на Спотіфай, новий епізод вже готовий для прослуховування:
Ось що пояснили в Інституті національної пам’яті:
Іван Драч згадував,що він запізнився на прем’єру і побачив,що будівля кінотеатру була оточена кадебістами. Це свідчить про те, що влада недовіряла ані режисеру Параджанову і його команді, ані тим хто мав прийти на прем’єру українського фільму, який на той час вже здобув певну славу за кордоном. Разом з тим у спогадах учасників акції не має згадки про переписування паспортних даних глядачів. Прем’єра відбулася. Реакція влади була негайною: були звільнені з роботи І. ДЗЮБА, В. ЧОРНОВІЛ, виключені з КПРС Ю. БАДЗЬО, М. КОЦЮБИНСЬКА, з аспірантури – В. СТУС. Іван Світличний був заарештований ще 1 вересня (напередодні прем’єрного показу). В. Чорновіл був засуджений у 1967 р., а І. Дзюба та В. Стус були заарештовані у 1972 р., М. Руденко – у 1975 р. (але амністований з нагоди 30 річчя перемоги у Другій світовій війні), О. Тихий – у 1977 р. (через 20 років після першого арешту).
Через багато років Михайлина Коцюбинська у спогадах про В.Стуса, даючи оцінку тим подіям, констатувала, що то справді був момент переломний, певний Рубікон у долі кожного учасника цього символічного акту. Вчинок екзистенційний – чи не в кожного, хто спромігся на нього, почався шлях ламання долі й моральних випробувань.
Прем’єра «Тіней» як прем’єра нових репресій?
Наслідки несанкціонованих виступів теж огорнуті таємничістю. Наприклад, що ці публічні виступи стали останнім подихом хрущовської «відлиги» і початком сильних і масштабних репресій в УРСР. Чи й справді це так?
Ось що пояснили в Інституті національної пам’яті:
Загалом деяка лібералізація, у більш-менш терпимій владою формі, тривала до кінця 1964 р. Прем’єра х/ф «Тіні забутих предків» не стала завершенням «відлиги». Із зміною союзного керівництва у жовтні 1964 року КДБ, очільник якого Володимир Семичасний безпосередньо брав участь у зміщенні Хрущова, відчув себе сильнішим, ніж за часів «відлиги», і компартійна радянська влада вдалася до більш рішучих дій у боротьбі з інакодумством. Прем’єра стала скоріше приводом до закручування гайок.
Остаточним завершенням «відлиги» в Україні можна вважати 1972 р., коли першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький.
Протест, що відбувся 4 вересня 1965 року, і доля його учасників, включно із подальшими арештами, а серед інших туди потрапив і сам Параджанов, стали легендою, яку десятиліттями намагалася стерти офіційна радянська історія.
Але ця історія лишалась у переказах, спогадах і пам’яті. Боротьба триває у різних формах. Сьогодні, як і тоді, пам’ять про тих, хто не побоявся встати, залишається точкою сили для нації, а особливо для тих, хто перебуває під контролем російської окупації. Переглянути фільм – це також акт пам'яті, підтримки і навіть спротиву, якщо йдеться про окуповані українські території.
До речі:
«Тіні забутих предків» стали не лише каталізатором протестів, а й мистецьким вибухом, вибухова хвиля від якого відчутна досі. Ось кілька фактів, які варто знати:
Дуель як геніальний хід: Геніальна візуальна мова фільму народилася... з ненависті. Оператор Юрій Іллєнко та режисер Сергій Параджанов на знімальному майданчику постійно конфліктували. Іллєнко, який прагнув більшої свободи камери, одного разу навіть викликав Параджанова на дуель (справжню, з гуцульськими пістолями!). Режисер виклик прийняв, але до стрілянини не дійшло – їх розборонили. Пізніше Іллєнко визнав: цей конфлікт створив ту саму напругу, яка зробила фільм геніальним.
Справжні сльози: Параджанов категорично відмовився від бутафорії. Він жив не в готелі, а в гуцульській хаті, і вимагав повної автентичності. У сцені оплакування померлого Івана (Івана Миколайчука) знімалися місцеві гуцулки. Вони настільки перейнялися атмосферою, що почали голосити по-справжньому, вкладаючи у плач власний біль. Параджанов не зупиняв камеру, розуміючи, що жоден актор не зіграє це так, як люди, для яких смерть і життя – єдине ціле.
Миколайчук і його роль: Для Івана Миколайчука це стала перша головна роль. Він отримав цей дебют не так просто, на відміну від Лариси Кадочникової, яку Параджанов затвердив з першого погляду і без жодного кастингу, на роль Палійчука був затверджений російський актор Геннадій Юхтін, однак режисерській групі вдалось переконати Параджанова замінити актора на Миколайчука.
Тріумф попри цензуру: Поки в Україні за фільм переслідували, у світі він збирав нагороди. Стрічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21 країні. Федеріко Фелліні та Мікеланджело Антоніоні надсилали Параджанову телеграми із захопленням, називаючи його «генієм, що відкрив світові душу України».
Текст: Ярина Скуратівська, Київ
Наукова консультація: Ігор Каретніков, УІНП
Ілюстрації: Катерина Березовець, Укрінформ.
У серії «Правда чи міф» читайте, слухайте і дивіться матеріали:
Покрова без міфів: що ми знаємо про це свято
Олена Степанів: правда і міфи про першу жінку-офіцерку у світі
Радіо «Афродіта»: правда і міфи про підпільну радіостанцію УПА
Вбивство Петлюри: як злочинець став «жертвою»
Таємний український університет: як у Львові діяв підпільний виш?
Олена Теліга: Як гестапо вирішило долю поетки?
Міфи проти Гідності: Чи існує «осіння закономірність» Майданів?
