Як подолати українську мовну катастрофу
Коли я бачу відео, на якому українські підлітки – вони всі для мене ще діти – співають пісні під Моргенштерна та повторюють слова про те, як їх дістав Майдан, у мене серце обливається кров’ю. Але я не погоджуюсь із популярними підходами до розв'язання кричущої проблеми, які застосовують у нашому суспільстві.
Коли люди бачать такі відео в інтернеті, вони обурюються – це цілком зрозуміло. Вони починають ганити цих молодих людей: мовляв, в країні йде війна, а вони співають мовою агресора. Після цього починаються спонтанні вірусні кампанії в соціальних мережах. Усі лаються, обливають підлітків брудом. Але, знаєте що, це лише підбадьорює їх іти проти течії. І точно не спонукає перейти на українську.
Є й інша реакція: люди починають нападати на владу. Мовляв, куди дивляться президент та Міністерство освіти? Вони мали б щось зробити, щоб українці полюбили українську. Але це завдання звучить абсурдно. Проблема в тому, що у багатьох наших співвітчизників справді немає любові до рідної мови. А любов не виникає завдяки розпорядженням влади й силовим структурам. Ненависть може, а любов – це глибоке почуття, яке лише можна запалити й підтримувати. І, чесно кажучи, це не провина влади, яка не змогла подолати це за 30 років. Це проблема суспільства. А суспільні проблеми долаються довго й наполегливо. Іноді результатів цієї роботи доводиться чекати десятиліттями.
Я пропоную інший, набагато дієвіший підхід. Назвемо його «лагідним». Коли людей не примушують говорити, а заохочують. Думаю, що як актор, викладач, педагог, який постійно українізує людей у нашій країні вже понад 40 років (так, я почав ще до Незалежності), я маю що запропонувати.
Перш за все, ми маємо усвідомити й переконати українців, що питання мови – це питання безпеки. На це потрібно спрямувати значні ресурси, і це слід робити в усіх установах. Особливо – в освітніх. Мова починається з дитячого садочка, з ясел. Там діти повинні закохуватись в українську. Вони принесуть її додому і вплинуть на батьків.
Також мова має стати армійською. Сотні тисяч українців служать у ЗСУ. Там вони повинні чути українську. Їх не можна карати за неї – вони не винні, що не вивчили її в цивільному житті. Їх можна переконати прикладами. Так, мова в армії неодноразово рятувала життя: коли воїни спілкуються українською, ворог їх не розуміє. Хто має це забезпечити? Офіцери. Офіцер зобов’язаний володіти українською мовою. І досягти цього можна, якщо працювати з кадетами – тими, хто готується до офіцерських посад у ЗСУ.
Ви можете мене запитати: а звідки ти знаєш, як це зробити?
Я актор, дієвий актор. Я викладаю в Київському національному університеті ім. І.К. Карпенка-Карого. Я безпосередньо виховую майбутніх акторів – носіїв української мови. Я треную їх так, щоб українці від них чули гарну, грамотну українську.
Крім того, я озвучую, дублюю, заохочую спілкуватися українською в побуті. Люди іноді запитують мене: «Звідки нам знайомий ваш голос?» Саме завдяки моїй роботі я безпосередньо впливаю на українців. Я прагну, щоб вони спокійно, без тиску, без примусу, полюбили мову й почали використовувати її в повсякденному житті – в родині, з дітьми.
Якщо це станеться, якщо вони почнуть мислити українською, а не перекладати з російської, як це часто буває в умовах білінгвізму, – це й буде виконанням моєї місії.
Якщо не я це зроблю – то хто? Я не хочу здаватися пихатим, але, враховуючи мій життєвий досвід і творчу діяльність, я маю право цим займатися.
Сформулюймо мою місію як розвиток любові до мови та її застосування в житті українців.
Я робив це, роблю і робитиму. І буду дуже радий, якщо ви поділятимете мої думки – і ми робитимемо це разом, кожен на своєму місці. Хтось почне спілкуватися українською вдома, хтось читатиме книжки, хтось піде до театру. Головне – робіть усе від вас залежне. І це обов'язково спрацює. Я бачив це сотні разів у своєму житті. Сподіваюсь, і ви побачите.
Разом – до перемоги!
Олександр Завальський, доцент, професор кафедри сценічної мови КНУТКіТ ім. І.К.Карпенка-Карого, заслужений артист України
реклама