Вікно можливостей серпня 1991-го
Нещодавно в «Просвіті» відбувся круглий стіл. Обговорювали ситуацію, що склалася в Україні. Судячи з інвектив на адресу нинішньої влади, промовці ставляться до неї вельми критично, але від співпраці не відмовляються. І з огляду на те, що серед присутніх були два ексміністри, колишній губернатор, академік, професори, дипломати й відразу п’ять народних депутатів, співпраця могла б бути корисною. Утім, оцінювати пропозиції, що пролунали, – не справа автора цих рядків. Його завдання – більш просте, зате й більш епічне: поспілкуватись із людьми, які безпосередньо були пов’язані з проголошенням незалежності.
ВНЕСЕННЯ СИНЬО-ЖОВТОГО ПРАПОРА
Хто не бачив тих захопливих кадрів: народні депутати 24 серпня 1991 року вносять в сесійну залу величезний синьо-жовтий прапор! Попереду йдуть двоє: В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць. В’ячеслава Максимовича давно з нами немає (як і дуже багатьох інших із тої когорти), а його соратник сидів за столом і на прохання кореспондента «Укрінформу» погодився на певний час відірватися від дискусії, щоб поділитися спогадами про той історичний день.
- Ви разом із В’ячеславом Чорноволом та іншими представниками Народної ради вносили синьо-жовтий прапор до сесійної зали Верховної Ради 24 серпня 1991 року. А хронологічно це відбувалося до проголошення незалежності чи після?
- Це було після проголошення. Річ у тому, що питання підняття національного, синьо-жовтого, прапора над куполом пленарної зали Верховної Ради вперше порушив Василь Червоній ще до проголошення акта. Червоній, коли майже в штопор зайшла робота Верховної Ради, запропонував спочатку ухвалити Акт проголошення незалежності України, потім ухвалити закон, за яким надати статус державного синьо-жовтому прапорові, вивісити його над куполом, зробити перерву й потім уже ухвалювати рішення, постанови й закони для розвитку Акта проголошення незалежності України.
…Перед тим як закрити засідання, вийшов до трибуни В’ячеслав Чорновіл і сказав, що отут є маленький прапор, який був у Москві перед «Білим домом» під час путчу і який теж треба внести в залу. Так були внесені в залу два прапори: один – великий, той, що люди тримали весь день біля Верховної Ради і вимагали рішення про незалежність України (майдан перед Верховною Радою постійно кричав: «Незалежність! Незалежність!»), і той маленький прапор, що, начебто, був у Москві. Його Леонід Макарович Кравчук поставив за собою в куточку, де стояв пам’ятник Леніну. А вперше синьо-жовтий прапор був піднятий над Верховною Радою 4 вересня, уже на початку нової сесії.
- Які у вас в Народній раді були настрої саме в ці хвилини? Зрозуміло, панувало піднесення. Та чи не відчували ви в душі паралельно певної тривоги? Адже ще існував Радянський Союз, функціонували КГБ, внутрішні війська, підпорядковані Москві. Та й «демократична» Росія дивилася на Україну скоса.
- Ну чого, було відчуття небезпеки постійне, але ми творили великі справи. І творили ці справи великі люди, які долали в собі цей страх. Навіть під час ГКЧП.
ВІКНО МОЖЛИВОСТЕЙ
За словами Івана Зайця, 19 серпня 1991 року представники Народної ради зустрілися з головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком, і на цій зустрічі була вироблена така позиція: головне – не допустити в Україні введення надзвичайного стану. Бо введення НС автоматично означало, що законно обрані органи влади України будуть зміщені, а на їхнє місце прийдуть військові. Що цікаво, скільки інтерв’ю не давав Кравчук про ті дні, він усе більше розповідав про візит до його кабінету одного з головних путчистів, генерала Варенникова, але якось не доводилося чути про зустріч з рідною опозицією.
І от усе 19 серпня було перейняте саме цим бажанням: не допустити введення надзвичайного стану. Але це стосується тільки народних депутатів України. Щодо Руху, політичних партій, страйкових комітетів – усі ці організації ухвалювали рішення про те, щоб загострювати ситуацію. Бо в нас було таке розуміння, що це – те вікно історичних можливостей, яке відкрилось на дуже коротенький час, його конче треба було використати. Тому що два складники Російської імперії зчепилися в герці. І Горбачов, і Єльцин, вони однаково прагнули зберегти імперію. Так от, ми усвідомлювали, що Москва зайнята сама собою. І ми, опозиція, Народна рада, як захопили ініціативу під час ГКЧП, так її й не полишили в сесійній залі 24 серпня. Іще ж був один гравець, дуже потужний: десятки тисяч людей, які стояли біля Верховної Ради і вимагали безперестанку рішення про проголошення незалежності України. На той час уже ніхто не думав ні про які страхи. Всі люди високоінтелектуальні й відповідальні, що були в опозиції, думали тільки про одне: як би ухвалити Акт проголошення незалежності України.
- Повністю згодний: історію в серпні 91-го творили великі люди. Але що їм потім завадило піти на президентські вибори єдиним фронтом?
- (Усміхається) Вийти на президентські вибори з єдиним кандидатом – це було б правильним політичним рішенням. Але я дуже сумніваюсь, що воно дало би нам перемогу. Така ситуація була в суспільстві, такий вплив КПУ на засоби масової інформації, що ми могли б набрати ну 40 відсотків голосів за єдиного кандидата. Це не 24 відсотки (віддані за В’ячеслава Чорновола, – ред.), це міг би бути зовсім інший діалог із чинною владою. Той же, хто вважав, що треба було висувати кілька кандидатів, зважали на те, що нам потрібно було ще пояснювати нашу позицію. От якщо буде кілька кандидатів, то це буде кілька можливостей донести нашу позицію народові. Але логіка політичної діяльності полягає в тому, що завжди треба прагнути найбільшого результату. Ясно, що єдиний кандидат із 40 відсотками створив би іншу ситуацію в країні.
Але й після цього ще було питання про оновлення влади, тієї самої Верховної Ради. Тут було кілька позицій. Одна позиція полягала в тому, що треба проводити вибори і змінити Раду, а друга – що треба використати Раду, ту, яка є, – то ще такий тонкий діалог між демократичними силами й комуністами, і довести хоч би ті задуми, з яких ми починали. Спитайте Степана Ільковича. Він у нас і тоді, і тепер – на передньому краю. Тоді це була та група людей, в’язнів сумління, дисидентів, які ще в шістдесяті роки шукали іншої альтернативи або інших механізмів гарантування майбутнього України. От вам яскравий представник того руху перед вами. Скористайтеся цією нагодою.
ПРАВДА СТЕПАНА ХМАРИ
Степан Ількович уже певний час стояв поруч із нами, але в розмову не втручався. Слід уточнити: серед прапороносців 24 серпня він не міг бути фізично: у той день перебував у слідчому ізоляторі в Лук’янівській тюрмі за справою буцімто нападу на полковника міліції Вадима Григор’єва. Може, тому в нашій із Хмарою бесіді він більше згадував про події, які передували тому дню, і про ті, що трапилися пізніше. Про 24-те ж серпня він зауважив тільки:
- Я скажу, що слухав трансляцію по радіо, маленькому транзисторові, у Лук’янівці. Наступного дня мене фактично виштовхали з в’язниці, хоч я й не хотів виходити до рішення суду... У Народній раді була радикальна група: тринадцять депутатів, які виступали ще в 90-му році. І пік історичного моменту припав на період студентського голодування. Ми вимагали негайного переобрання Верховної Ради. Тоді була абсолютна можливість позбутись комуністичної більшості, тому що на осінь 90-го року довіра до комуністів була нижче нуля. Вони були деморалізовані. До речі, ніхто не каже, що першим і головним пунктом вимог студентської акції були перевибори Верховної Ради. А потім там ішло недопущення підписання союзного договору… На жаль, більшість Народної ради, ліберали, не хотіли перевиборів. Казали: «Ми підтримуємо студентів», але здійснення головної їхньої вимоги категорично не хотіли. І це не комуністи тоді перемогли, бо комуністи, я ж кажу, у той момент нічого не вирішували. А вибори президента вже після цього всього, у 91-му році, – це була велика авантюра. По-перше, президента обирала вся країна, а в 4/5 областей на місцях правили комуністи. Зрозуміло, що вони організовували вибори і зроблять усе, щоб провести свого кандидата. І Чорноволу… Публічно я не хотів говорити, а особисто сказав йому: «В’ячеславе, ну добре. Ти хочеш перемогти. Я вважаю, що це неможливо в цих умовах. Але навіть якщо ти переможеш, що ти будеш робити? Ну що? Ти запропонуєш новий склад уряду, і та Верховна Рада проголосує за мене, за Ірину Калинець чи ще за когось? Ну це ж абсолютна ілюзія, розумієш».
- І що, інших варіантів не було?
- Це було хитрою авантюрою, зокрема з Єльциним у Росії, тому що трансформацію Совєтського Союзу готували задовго до ГКЧП в аналітичних центрах КГБ. Там сиділи дуже сильні аналітики. Я це зрозумів ще в 79-му році, коли приїжджали з центрального апарату КГБ такі солідні хлопці, і мені запам’яталась одна фраза: «Степан Ильич, скоро в стране будут очень большие изменения, потому что дальше так жить нельзя». Я подумав: до чого це він? А потім збагнув: вони усвідомлюють неможливість зберегти цю велику махину, тому трансформацію хочуть зробити таку, яка не дасть розвалитись Російській імперії. І цей сценарій пройшов. Ви ж дивіться, що було. Раптом у всіх республіках, у новопосталих державах, усі почали обирати президентів. І хто став президентами? Усі перші секретарі республіканських ЦК компартії. У нас на чолі президії ВР став не перший секретар ЦК КПУ Гуренко, а Кравчук. Це була централізовано реалізована політична технологія. Підступна, але розумна технологія. І так вони зберегли систему. Завдання апаратникам було поставлене: не допустити розвитку парламентаризму, тому що з парламентами боротися дуже тяжко. І вони це побачили вже навіть в інших країнах. А на Україну був особливий погляд. Навіть як та… не більшість у Верховній Раді, а опозиція, наскільки вона вже впливала. І як буде розвиток далі йти, якби через перевибори переформувався склад Верховної Ради, тоді вже все. Тоді вони випустять Україну з-під своєї опіки.
ПРО БЕЗ’ЯДЕРНІСТЬ ДЕРЖАВИ
Тема позбавлення України ядерного «щита» завжди боліла Степанові Ільковичу, а тепер, під час війни, цей біль із хронічного знову перейшов у гостру фазу:
- Ви думаєте чому спочатку впиралися комуністи до перевиборів, а Народна рада їм допомогла, бо не підтримала студентів? І раптом у 94-му році всі погодилися піти на перевибори. Тому що в парламенті України вже створився такий кістяк, який категорично був проти без’ядерного статусу України. Це окрема тема, можна довго її розвивати (я знаю, бо якраз був у центрі подій). Наша група категорично була проти без’ядерного статусу нашої держави. Тоді навіть зробив демарш міністр оборони Костянтин Морозов: він публічно виступив проти й написав рапорт про відставку. А Кравчук, замість того щоб не задовольнити цього рапорту, задовольнив… Ми підготували проєкт документа про ратифікацію договору «Старт-1» про скорочення стратегічних ядерних озброєнь. СССР і Штати підписали договір про їхнє скорочення, але не встигли ратифікувати, бо Совєтський Союз наказав довго жити. Тоді домовились, що цю функцію, ратифікацію, візьмуть на себе ті республіки, на території яких була ядерна зброя, тобто Російська Федерація, Україна, Казахстан і Білорусія. І ми 18 листопада 1993 року, усупереч тій зрадницькій поведінці Кравчука і Кучми (який тоді очолював уряд), внесли наш документ.
- Щодо перевиборів парламенту. Комуністи як правляча партія, можливо, себе й дискредитували, але ж конкретно на місцях вони могли себе з партією і не пов’язувати, користуватись авторитетом посади.
- Ви знаєте, мене дуже-дуже турбує низький рівень політичної свідомості нашого суспільства і наших політиканів. Усе чомусь сконцентроване на президенті. Без президента держава може існувати (приклади – у Європі), але без парламенту демократична правова держава існувати не може. Коли ми ухвалили Декларацію про державний суверенітет 16 липня 90-го року, відразу наша радикальна група, про яку я вже сказав, почала агітацію за перевибори Верховної Ради. А більшість лібералів із Народної ради цього не хотіли. Доречно, що ще в країні діяла мажоритарна виборча система, усе-таки люди приглядались до тих особистостей, які йшли на вибори. Тому, не аналізуючи складу Верховної Ради першого скликання… Знаєте, з кожної області, незважаючи, чи Захід, чи Схід, усе одно були представники вже іншого покоління, демократичного. Не було жодного винятку. Навіть з Донбасу. Навіть з Криму було кілька людей, які стояли на державницьких позиціях. І цей момент пропустили!
Тут вічний революціонер Хмара знову повернувся до болючої теми:
- Тут багато чого не написано, не опубліковано. Особливо як йшла боротьба за ядерний статус. Ну не хотіли наші ліберали, не розуміли. А якщо б Україна залишилася з ядерним статусом, то ніколи Росія не мала б впливу на Україну. І їм вдалося скористатись недолугістю американських політиків, які короткозоро дивились на це. Вони зважали тільки на те, як задешево позбутися загрози для себе. Тому що стратегічні ядерні озброєння, які базувались на території України, переважно були націлені на Сполучені Штати Америки. Люди хотіли забрати з України це все, а з Росією, як вони вважали, можна домовитись. Тобто тактичні інтереси в американців збіглися на перших порах із російськими, але Росія відстоювала це як стратегічну мету: не випустити Україну. Вони потім поступово почали прозрівати. Після 93-го року багато чого в них змінилося: і в аналітичних колах, і особливо у військових. В Україні теж багато хто прозрів, але не Кравчук і не Кучма. Депутати-ліберали, на жаль, не змогли всього зрозуміти. А ми були в меншості, нам не вдалося досягти тої мети. Стратегічної мети.
ПАМ’ЯТАЮЧИ ПРО СВЯТО
Голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павло Мовчан був серед тих, хто вносив прапор до сесійної зали парламенту, а потім, стоячи в президії, разом із побратимами співав «Червону калину». На жаль, як господар і ведучий круглого столу він не міг навіть на хвилину відволіктися, а після закінчення йому й ще кільком його колегам треба було нашвидкуруч збиратись на зустріч до в. о. міністра культури (тобто сякий-такий діалог у цих людей із владою таки відбувається). Та все ж вдалося витиснути в Павла Михайловича рівно чотири хвилини на мініінтерв’ю. Це мало, тому вийшло воно якимось незавершеним, ну вже як є.
- Що ви відчували в ті дні?
- Кожен день відчував, як свято.
…Тут були пропозиції запитати в героїв 24 серпня, чи повторили б вони сьогодні те, що робили тоді. І що б на це мала відповісти людина, яка сприймала все, що тоді відбувалось, як свято.
- І ніколи не відчували тривоги?
- Ніколи! Бо… Я вам зараз скажу. Ми спромоглися так наелектризувати суспільство… Ця інтелектуальна потуга, яка сформувалася в Народному русі України, – тут дійсно об’єднались усі національно свідомі інтелектуалісти України плюс дисиденти, які пройшли випробовування. Ну ясно, що там була ціла купа «засланих казачків», як це завжди трапляється, відповідні структури їх контролювали, але й вони були змушені реагувати на нас позитивно тільки тому, що усвідомлювали: після ГКЧП вже ніхто Союз не відродить. Їм було зрозуміло, що з появою такого амбітного гравця, як Єльцин, який, власне, і закріпив розвал СРСР, шансів зберегти старий режим не було. Фактично, можна сказати, він той розвал і санкціонував. У нього були свої мотивації. Не тому що він хотів бути лідером у Союзі. Він уже не міг перебрати на себе керівництво імперією, його головним завданням було зберегти Російську Федерацію. Адже вона теж тріщала.
- І Горбачова прибрати?
- Ні, Горбачов уже ні на що не впливав після ізоляції в Форосі і після провалу ГКЧП. Але ми зрозуміли, що нам нема чого перейматися за Українську державу. Ми будемо мати свою державу! У цьому ми були абсолютно переконані, тому я був прихильником проведення референдуму. У нас дуже багато було його противників…
- А хто запропонував закріпити акт усенародним голосуванням?
- Багато було пропозицій, зокрема й від Ігоря Рафаїловича Юхновського. Багато хто казав, що цього не треба, бо хтозна-як народ проголосує. Проголосували! І тому я не мав жодних побоювань, що ми не відбудемось як держава. Ми спокійно оголосили референдум і готувалися до нього. Я особисто, як і Іван Заєць, брав участь у поїздках по країні. Так само, як Михайло Горинь, Іван Павличко, Іван Драч, їздили на Схід України. Уся увага була прикута до тих зрусифікованих областей. І там ми мали величезне порозуміння з людьми. З трудівниками!
Михайло Бублик, Черкаси, 14 серпня 2023 року
