Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

«Мир не просять – мир завойовують!» – Юрій Шухевич

«Мир не просять – мир завойовують!» – Юрій Шухевич

Блоги
Укрінформ
До 90-річчя з дня народження Юрія Шухевича – Героя України, політичного в'язня, сина генерала УПА Романа Шухевича

У ту мить, коли в березні 1950 року Юрко Шухевич побачив тіло свого полеглого батька, він, попри біль втрати, був гордий, що той не здався ворогові в руки, а загинув у бою, як і належало за тих обставин Головному командиру УПА. Водночас доля відтепер покладала на сімнадцятирічного юнака місію продовжувати родинну традицію боротьби за українську справу.

Цей чин закладався в Юрка змалечку, відколи він відвідав засудженого за український націоналізм батька в польському концтаборі Береза Картузька. Вже тоді в дитячій підсвідомості нагромаджуватиметься та енергія, яка з часом формуватиме його світогляд борця за поневолений рідний народ. 

Зліва - Юний Юрко з батьком Романом Шухевичем
Зліва - Юний Юрко з батьком Романом Шухевичем

Подавала приклад мужності й мати, виходець з патріотичної родини Березенських, котра завжди була соратницею й однодумцем свого чоловіка, а в лиху годину гітлерівської окупації не побоялася переховувати єврейську дівчинку Ірену Райхенберг, яку всім цікавим представляли як сироту Ірину Рожко. Але після війни енкаведисти Наталю Шухевич заарештували, а її дітей Юрка й Марію відправили в притулок для малолітніх, що став для них наче ув’язнення, – спочатку в Чорнобиль, потім – у Донбас. 

Мати Юрія Шухевича
Мати Юрія Шухевича

Звідти він 1947 року тікає до Галичини в загальному потоці ходаків зі східних областей за хлібом до «бандерівців». Там вдається зустрітися з батьком, у якого просить дозволу залишитися в підпіллі. Але Роман Шухевич був проти: «Юрку, у цій боротьбі ми загинемо, але коли підуть у підпілля та й загинуть такі, як ти, тоді хто за 10-15 років буде цей народ піднімати на боротьбу?».

Так, Головний командир УПА знав, що він загине, як і його побратими. Але це не означало, що він бореться в підпіллі заради створення якогось «певного міфу», як це нині подають окремі дослідники. Бо коли дружина начальника штабу УПА Олекси Гасина звернулася до них з пропозицією виходити на захід, то «Шухевич заявив, що на їхню долю випало перебувати на території Радянського Союзу до того часу, поки органи радянської влади не знищать їх, бо за всіх кращих обставин, якщо допустити момент, що він і міг би пройти в американську зону, тобто покрити 2000 км, так провід ОУН за кордоном не дозволив би йому залишити Українську РСР і обезглавити все оунівське підпілля і виїхати за кордон і перебувати під захистом американців». 

За цих обставин хлопець вирішує повернутися на Донбас, аби викрасти з підневільного життя меншу сестру. Однак цей план виявився невдалим, відтак з 1949 року Юрій Шухевич на десятки років потрапляє в радянську тюрму – тільки тому, що він – син Головного командира УПА. Але й там він в силу своїх можливостей намагався жити за заповітами батька, пам'ятаючи, що має гідно підтримувати прапор національно-визвольної боротьби – де б не був.

Постійно закликати до неї, що буде проявлятися в написанні різних декларацій, звернень, закликів. Однак у березні 1972 року каральні органи виявили чернетку його підпільної статті «Роздуми вголос», що стане новим поневірянням по Сибіру неісходимому – аж до провесніння боротьби за волю України. Але ніколи не ремствував на долю, наголошуючи: якби довелося, то він був готовий ще раз прожити своє життя, в тому числі й 31 рік ув’язнення. 

Повернувшись до рідного Львова, Юрій Шухевич, незважаючи на втрату зору, розпочинає багато політичних проєктів, які мають сприяти розбудові Української держави. Його гостре сприйняття реалій, безкомпромісна позиція в обстоюванні національних інтересів буде зустрічати опір тих функціонерів, хто швидко пристосувався до синьо-жовтого прапора.

Таким він буде і у Верховній Раді України, куди його оберуть 2014 року. Саме його принциповість дасть можливість зрушити з місця багато політичних справ, які ніяк не розв’язувалися в нашій державі аж до Революції Гідності. Зокрема, він доклав багато зусиль, щоб розпочався процес декомунізації, стали належно вшановувати ветеранів національно-визвольної боротьби.

Ось як сам Юрій Шухевич згадував про це: «В Чистий Четвер 9.4.2015 року ВР прийняла мій закон "Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті" (реєстр. N 2538-1), заради якого в свій час я вирішив піти в Верховну Раду. В основу закону ліг мій таки проект президентського Указу 29 січня 2010 року Указ № 75 — «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті»...

Закон приймають більшістю Верховної Ради під бурхливі оплески. Це справді тріумф, бо скільки років було говорення, що треба визнати Українську Повстанську Армію, говорилося, але не робилося. А тут цим законом були визнані всі ті, які як і вояки УПА, відстоювали у ХХ сторіччі нашу волю і незалежність. Були визнані підпільні організації, військові формування, та і всі українські державні структури, що існували у ХХ сторіччі. Всі були визнані і на цьому була поставлена крапка у багаторічних дискусіях. Правда, ще наші вороги деякий час не могли заспокоїтися, сичали і в Україні, і за її межами, але все марно, закон вступив у силу підписом президента і існує по сьогоднішній день. 

Дійсно без зайвої похвальби хочу сказати, що я дякую Богу, що я дожив до того часу, коли зміг опрацювати і спромогтися у Верховній Раді прийняття цього закону. І символічно, що я, багаторічний в'язень, син Головного Командира УПА, мав честь добитися цим законом визнання всіх борців за незалежність України...». 

Багато довелося обстоювати честь і гідність свого батька. Зокрема, коли Донецький апеляційний суд за позовом професора медицини Анатолія Соловйова й підтримки адвоката Володимира Оленцевича вже через кілька місяців після приходу Януковича до влади позбавив його батька, як і Степана Бандеру, звання Героя України, мотивуючи це тим, що обидва вони нібито не були громадянами України. Розумів, що донецькі судді зовсім не освічені історією рідної держави, від імені якої виносили вироки й ухвали. Цілком можливо, що вони не знали: 22 січня УНР і ЗУНР об’єдналися в єдину Українську державу, відтак її громадянами автоматично ставали уродженці Галичини Степан Бандера й Роман Шухевич, які там тоді мешкали. Зрештою, розумів, що донецькі судді виконували вказівку з Банкової та їхніх господарів з московського кремля.

Проте був опечалений, коли окремі політичні сили намагалися зіштовхнути дві великі постаті української історії – Романа Шухевича та його однокласника з Першої Львівської гімназії й товариша по «Пласту» Любомира Гузара – всупереч сформованому вже рішенню громадськості щодо увіковічнення пам’яті Головного командира УПА пропонували перейменувати проспект радянського воєначальника Ватутіна іменем Глави УГКЦ.

А от перейменування в Мукачевому Закарпатської області 6 липня 2017 року вулиць Степана Бандери й Романа Шухевича було для нього великим потрясінням. В уже незалежній Українській державі борців за її волю викреслювали з історії не донецькі правники. Тим паче, що Роман Шухевич керував військовим штабом «Карпатської Січі» в час проголошення Карпатської України й боронив цю державність від угорської агресії в березні 1939 року.

Відтепер ці вулиці мали носити ім’я Любомира Гузара й Андрея Шептицького – невже для того, аби хоча б у засвітах зіткнути між собою цих чотирьох видатних українських державників? Тим паче, що від дня смерті колишнього Глави УГКЦ кардинала Гузара, 31 травня 2017 року, ще не минуло тоді й сорока днів. Залишається загадкою, чому не звернув на це уваги ініціатор нової назви настоятель греко-католицького Успенського собору міста Йосиф Ловска, а за ним і депутати Мукачевого. 

З цим змирився, бо вірив у те, що поза Мукачевом є український народ, який на всіх своїх розселеннях ніколи не забуде державницького здвигу Романа Шухевича. Щоправда, не міг змиритися з тим, що його батька дехто з модернових, як виражався, дослідників почав називати пігмеєм. Бо в Романа Шухевича, бачите, не такі були відносини з поляками, як у Богдана Хмельницького…

Однак, коли розпочалася широкомасштабна московська війна проти незалежної України, про неминучість якої він постійно попереджував, то Юрій Шухевич відклав справу дискусії з батьковим опонентом до повної перемоги над нашим одвічним ворогом. І закликав до всенародної боротьби проти москви. Постійно наголошував: мир не просять – мир завойовують! 

Двадцять восьмого березня 2023 року, в день свого 90-річчя, він хотів це в черговий раз підтвердити. Він робить це тепер із засвітів разом зі своїм легендарним батьком, з героями Небесної сотні й нинішньої Великої Української народної війни.

Володимир Сергійчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-