«Не можу стверджувати, чи апостол Андрій тут був, але тепер він тут точно є». Розмова за кавою з патріаршим екзархом 

«Не можу стверджувати, чи апостол Андрій тут був, але тепер він тут точно є». Розмова за кавою з патріаршим екзархом 

Укрінформ
Чим живе Ставропігія Вселенського патріархату в Андріївській церкві в Києві?

Напередодні “профільного свята” Андрія Первозванного (апостол Андрій вважається і засновником кафедри Вселенського патріархату, і духовним пророком Києва, йому приписують слова, що на київських горах “возсіяє благодать”) Укрінформ вирішив поцікавитися, як живуть храм та миряни патріаршої Ставропігії (місія Ставропігія Вселенського патріархату) Андріївської церкви.

ЧЕКАЛИ ЗАВЕРШЕННЯ РЕСТАВРАЦІІЇ В АНДРІЇВСЬКОМУ, ЩОБ ПОХРЕСТИТИ ДИТИНУ...

Я не була в Андріївській церкві після реставрації. Прийшла перед службою, і побачила дітей, які радісно повзали по підлозі, викоханій автором храму Бартоломео Растреллі. Якщо бути точною, підлогу після Растреллі тут покращили, за часів імператриці Єлизавети (коли створювався храм) малеча не повзала по підлогах храмів з видом господарів життя. Але в наш час у християнстві кожна епоха для вірян комфортніша за попередню.

У цю неділю, останню перед святом Андрія, тут мали хрестити трирічного хлопчика. Про це свідчила купіль та столик в середині храму.

Я підійшла до матусі, яка тримала його на руках. Представилася, і запитала, чому вони обрали для хрещення саме цей храм?

- Вікторія, – представилася вона у відповідь. – Я чекала, коли завершиться реставрація храму. Й обирала між Володимирським собором та Андріївською, але таки вирішила, що – Андріївський храм. Бо ж, окрім прекрасного зовнішнього оздоблення, тут чудова історія.

- Що ви маєте на увазі?

- Будь-який період Андріївської церкви – це символ. Чи то період створення храму, чи новітній період, чи сьогодення.

Вікторію настійливо потягнув її син Марк, який вперто рвався у вівтар ще до хрещення.

ЗА ОСТАННІ СТО РОКІВ АНДРІЇВСЬКА ЖОДНОГО ДНЯ НЕ БУЛА У ВІДАННІ РПЦ

Вікторія мала рацію. Що не період, то знаковий. Для мене такий період Андріївського храму – це старт автокефалії. Період, про який мало відомо, але – Андріївська церква понад сто років тому була у віданні автокефальних громад. З 1919 року вона перебувала під контролем автокефального руху, який в Україні був дуже потужним, різнобарвним, наївним та трагічним, мав різні формати, періоди, осіб, припускався помилок, але безумовно – слідував за мрією під назвою “Українська Церква”. Українська автокефальна православна облаштувалася тут у 1921-1924 рр., тут навіть були пастирські курси, держава відібрала церкву в громади вже в 1930-ті роки під час розгортання репресій. А 1942 року під час окупації, коли було церковне послаблення, тут знову служила автокефальна церква, але та її гілка, чий статус базувався на Томосі 1924 року для Православної митрополії в Польщі. І вона мала певний канонічний «зв'язок» зі Вселенським патріархатом.

Так чи інакше, за останні сто років Андріївська більшу частину свого життя не була у віданні РПЦ.

За пару хвилин до початку служби зустріла знайому, блогерку, автокефалістку Ларису Васильєву.

- Я не зустрічала людей, яким би не подобалася Андріївська церква. Ззовні вона завжди була окрасою Києва. Та протягом довгого часу, заходячи всередину, я відчувала біль і тугу від якоїсь зачаєності церкви в собі, її покинутості, сирітства та глухої безнадії на її відродження, – розповіла мені Лариса. – Все змінилося 13 грудня 2018 року, у день святого апостола Андрія, покровителя нашої Матері-Церкви у Константинополі. Я стояла на літургії Вселенського Престолу на схилах Дніпра. Чи сприймалося це як диво? Так. Було глибоке відчуття, що ми стоїмо тут, на землі, а на небесах з нами радіють княгиня Ольга, що прийняла Христа у Константинополі, Київський князь Володимир, якого візантійці охрестили в Херсонесі (а він нас – більш як 1000 років тому), преподобні Києво-Печерські святі, які йшли шляхом Христового спасіння під омофором Константинопольської Матері-Церкви, й увесь український люд, що жертовно поклав своє життя за Україну. Відтоді моє відчуття в Андріївській церкві – це повернення додому після полону.

...Почалася літургія. В Андріївській співають українською мовою візантійські наспіви. А я раптом згадала, що тоді ж, коли в Андріївській були перші громади, була велика хвиля розвитку церковної музики. Микола Леонтович, Кирило Стеценко. Безліч нових хорів, безліч варіацій різних творів. Навряд чи в підвалах Андріївської ми знайдемо партитури Леонтовича, але тут точно є його дух. Відомо, що на першій українськомовній літургії в Києві автор Щедрика сам диригував, напевно – і тут бував. Тут фантастична акустика.

- Я прийшов сюди з Московського патріархату. Останнім кроком було те, коли після Томосу РПЦ розірвала відносини зі Вселенським престолом, а я, буваючи у Європі, завжди відчував себе православним Вселенського патріархату, – розповів мені ще один вірянин Вадим Котенко. – Чи то на Афоні, чи то в Греції, в Європі. Тільки Ставропігія відкрилася, я з першого дня тут. І зізнаюся, я стежив за сторінками Ставропігії. Нам в МП часто казали, що “бездуховний захід”, але там храми повні. Чи то Італія, і не лише Рим, а й туристичні містечка – повні храми. Чи Париж, Монмартр – повні храми. І коли прийшов сюди, відчув серце Константинополя.  

РОЗМОВИ ЗІ СТАВРОПІГІЙНОГО КАВУВАННЯ 

- Не треба мастити мене шматкою, – обурювався трирічний Марк і відвертав голівку, поки священник намагався поставити хрестика на лобі й ручках. Він досить спокійно відбув хрещення (цього разу хрещення було частиною літургії, а не проводилося як окремий обряд), але останній етап – миропомазання – видався йому зайвим. Втім, як це часто буває після “печаті” святого Духа (миропомазання називають печаттю Святого Духа), заспокоївся, привітно посміхнувся церковному загалу і задоволено пішов на руки екзарха, представника Вселенського патріарха єпископа Михаїла, який обніс його у вівтарі навколо престолу. Так прийнято, коли хрестять хлопців.

Власне літургія добігала кінця. І за традицією, після завершення люди зібралися на каву в стилобатній частині храму.

- Владико, незабаром свята, багато розмов на церковну тему, й уявляю, як мене питатимуть, мовляв, чому православних у світі найменше, – запитую я (і чую, як Вадим по ходу включається в розмову і жартома перепитує: а скільки мені треба і як багато має бути)... 

- У мене немає відповіді на це питання. Справа не в кількості, адже Церква – це не статистична база даних. Кількість не скасовує однієї простої істини. Церква – одна і єдина. Певні історичні реалії, на жаль, спричинилися до того, що є розділення, є люди, які не знаходяться з різних причин у Євхаристичному спілкуванні. Але наявність тих людей, які є поза спілкуванням із Православною церквою, завжди враховується. Чи на заході, чи на сході, на будь-якому континенті, православні, католики, протестанти – Люди, які вірять у Христа –вони християни. Саме тому й існує міжхристиянський діалог. Протестанти люблять жартувати над нами, мовляв, на запитання «Чи ви віруючий? наші люди відповідають: я – православний. Наш покійний ректор на Волині отець Петро Влодек, де я починав навчання, коли просив нас лишитися ввечері на співанки, жартував: семінаристи залишаються, а віруючі можуть іти. Таким чином він намагався жартома убезпечити нас від формалізму, усвідомлення власної ексклюзивності. 

- А ще був жарт. Коли в раю апостол проводив комусь екскурсію, то казав: а тут тихо. Бо тут перебувають православні й вони думають, що вони тут одні, – згадую я. 

- На мою думку, сам факт існування подібних сумних жартів – є тугою за втраченою єдністю. Якщо ставити питання серйозно, то відновлення єдності – це мета. Зрозуміло, що трагічний поділ стався не за наших днів, і ми зараз переживаємо наслідки подій, що відбулися багато століть до нас. Але разом із тим, ми можемо докладати зусиль на всіх рівнях церковної спільноти, щоб з допомогою Божою цю єдність наблизити. Для цього існує діалог та соборне управління Церквою. Раніше не існувало поділу, була одна християнська Церква. Наприклад, ми враховуємо фактор, що зараз немає євхаристичного спілкування із Західною церквою. Водночас, почитаймо постанови Вселенських Соборів (які ніхто не відміняв), і ми побачимо, що там чітко розʼяснена система адміністративного устрою Християнської Церкви, в тому числі й місце кафедри Старого Риму. Отже існуюче розділення – це сумна реальність, але ми всі також покликані докладати зусиль для виправлення ситуації, наскільки це можливо. Щодо православ’я… У 2016 році відбувся Великий Всеправославний собор. Це не був Вселенський собор. Підготовка до цього собору тривала понад 50 років і на ньому розглядалися питання, які необхідно було узгодити для всіх помісних Православних церков. 

- А православ’я виживе і матиме розвиток без всеправославних соборів?

- Собори – не плановий захід типу “собор для собору”, вони проводяться не задля «а давайте проведемо собор». Собори проводять, якщо є потреба. Потреба є? Проводимо собор. Коли не було потрясінь для Церкви у плані догматичному, то собори не збиралися. А якби не було важливих питань, то може б і не збиралися. Коли почали збиратися собори? Коли виникли єресі, арії-несторії й тому подібне, тоді збиралися єпископи і казали: у Церкви є проблеми, тіло Церкви страждає, люди страждають, нам треба дати оцінку і дати відповідь. Це відбувалося, коли виникали потреби висловити догматичні істини. Але разом із тим, були адміністративні, дисциплінарні питання, які вирішувалися на соборах. По суті, багато питань можна вирішити простим собором, але собор називається Вселенським, бо його акцептує вся Церква. Вселенські собори не мали такого статусу під час проведення, цього статусу вони набули в історії згодом, з огляду на їхнє значення для всієї повноти Христової Церкви. На соборах розглядали також адміністративні та дисциплінарні питання життя певних єпархій у певних країнах. Бо ж якщо ми вже всі зібралися, то давайте вирішимо і це. І ці аспекти другого порядку, які виносилися на Вселенські собори, не мали догматичного значення. Якщо вони мають технічний характер, то згодом можуть мінятися, якщо у цьому є потреба для Церкви. Наприклад, у плані літургічному – та сама ситуація. Існує дуже багато чинів Божественної Літургії, які використовувалися у різних країнах у різні часи. А зараз у православній церкві так склалося історично, що у нас використовуються такі чини: Іоанна Златоустого, Василя Великого, апостола Іакова (дуже рідко і не скрізь) і літургія Напередосвячених дарів. Технічно немає перешкод служити й інші. Але для загального вжитку Церква прийняла саме такі. До чого я? Що навіть зовнішньо літургічні чини можуть змінюються, незмінним залишається одне – зміст та результат, в даному випадку Тіло та Кров Христові. Але все це робиться узгоджено, і лише в тому випадку, якщо в цьому є потреба та користь для Церкви. 

- Як сьогодні, коли ви зробили хрещення частиною служби? 

- Хрещення може відбуватися так, як ви бачили сьогодні, це частина літургії.

Так само вінчання. Оце символічна чаша вина, яку дають парі. Чому так? Бо у давні часи молодята причащалися перші від єдиної Чаші. І цим підкреслювалося, що всі Таїнства Церкви є Євхаристійноцентричні – всі навколо Євхаристії. Церква існує навколо і на базі Євхаристії. Євхаристія – центр. Без неї немає Церкви як такої. Все живиться від Господа Ісуса Христа. Євхаристію звершує не священник сам по собі. Він очільник євхаристійного зібрання. Літургію звершує вся громада на чолі зі священнослужителем. Давайте відкриємо молитви Літургії та почитаємо. “Ми тебе просимо”. “Ми тебе хвалимо”. “Ми тобі приносимо”, тобто всі молитви звернені до Бога від громади. Від себе священник приносить молитви лише про те, щоб Господь не посоромив його в служінні за його негідність та гріхи. Саме тому я особисто є прихильником, щоб усі люди, які моляться на Божественній літургії, готувалися та причащалися. Ми ж прийшли, зібралися, просили у Бога дати нам Тіло та Кров Христову – і Господь нам дав. Просили? Тримайте.

У нас на службі більшість вірян причащаються, свідомо готуючись. Але тут постає ще одне питання – питання свідомого християнського життя віруючого християнина.

Я БАЧИВ СПОВІДЬ У ГРЕЦІЇ ТА В ЄВРОПІ, ЗОКРЕМА У НОТР-ДАМ ДЕ ПАРІ, І МЕНІ ЦЕ ПОДОБАЛОСЯ 

- У вас під час літургії не відбувається сповіді. 

- Сповідь відбувається раніше, іншого дня. Це частина літургічного життя нашого храму. І воно диктується власним досвідом. Я колись починав служити на Волині. Пам’ятаю, як у часи Великого посту, коли йдуть сотні людей, то сповідь перетворюється на конвеєр. Коли в храмі до двох тисяч людей, літургія обмежена в часі, все зводилося до того, що священник читає розрішительну молитву. Не знаю, скільки користі людям, але й самого священника це привчає до формалізму. Сповідь у такому варіанті сприймається, як квиточок до Причастя. У нас людина може посповідатися за тиждень, за місяць. Коли відчуває потребу. У Греції священник та людина сідають разом і вони бесідують. Дивляться в очі одне одному, бо емоційний контакт дуже важливий. І це дуже допомагає людині. Я побачив у Нотр-Дам де Парі практику сповіді, яка мені дуже сподобалась. Там були імпровізовані сповідальні у формі скляних кубів, на рівні облич – напилення, матові лінії. Зрозуміло, що сидять дві особи. Вони сидять за столом, але не видно – хто, не видно емоцій, але зрозуміло, що відбувається сповідь. Модернові сповідальниці – комусь це може здатися дивним. Але як концепт дуже цікаві. Це персональне спілкування. Ніхто не підпирає: давай бігом-бігом. До речі, у давні часи була практика, а в Греції збереглася вона й до сьогодні, що священник має право сповіді тільки через кілька років служіння з дозволу свого єпископа, коли він уже набув досвіду. І в цьому є свій сенс. Я прикладаю його до себе, я священником став у 22 роки – в цей час ми ще хлопці, які грають у футбол. Що ми можемо порадити або чого навчити? Тобто технічно зрозуміло, що у будь-якому віці священник може сповідати, але йдеться про глибинні змісти та якість сповіді.

У ЦЕРКВІ НЕМАЄ НІКОГО Й НІЧОГО, ОКРІМ ХРИСТА. І ВОНА ЙОГО “РОЗДАЄ” ВІРНИМ ЗА КОЖНОЮ БОЖЕСТВЕННОЮ ЛІТУРГІЄЮ

- Але я постійно наголошую на особистій відповідальності вірних. Людина несе відповідальність, вона сама повинна дивитися на свою душу. І це – можливість для людини зростати в особистому плані. Не треба боятися брати відповідальність на себе перед Богом. Господь дав нам свобідну волю, свобідний розум і ми маємо самі вирішувати. Я причащу. Попереджу, порекомендую, запитаю, чи людина готувалася. Але, якщо людина хрещена, не має перешкод і наполягає – я її причащу. Хоче людина, усвідомлює свою відповідальність? Каже: хочу. Я скажу: будь ласка.

До речі, у давні часи була практика: люди, які не причащаються на Літургії, за якою молилися – засуджувалися, мовляв – таким вчинком вони показували, що Євхаристія не дійсна. А єпископи, які приходили на службу, але не готувалися до Причастя, ішли після читання Євангелія. Залишали громаду перед євхаристичним каноном, щоб у вірних не виникало думок, що вони не визнають дійсною цю Євхаристію. Помилкова думка, що священник – посередник між людиною та Богом. Єдиний посередник між Богом і людиною – Господь Ісус Христос. Священнослужитель – очільник євхаристійної громади, яку, по суті, доручила йому церква. І він може реалізувати свої благодатні повноваження, владу, тільки – в Церкві й для Церкви, на її користь. У Церкви немає нікого і нічого, окрім Христа. І вона Його “роздає” вірним за кожною Божественною літургією. Все дуже просто. І тоді священнослужитель розуміє, що він не є церковним нобілем, а в Церкві лише несе послух, це те, що Церква йому доручила... 

- А от існує така молитва задєржанія, яку часто практикують православні, – перепитує одна дівчина. 

- Ну, “задєржанія” – це означає, що ми його (зло) затримуємо, а не відміняємо. Мовляв, приходь, але пізніше? – жартує екзарх. – Молитов дуже багато. Молитви написані поетичною мовою, написані як взірець. Чому в молитвослові багато молитов святих отців? Не тому, що святі отці ставали та молилися саме цими усіма текстами. Може у нього була одна молитва. А це пропозиція – як варто розмовляти з Богом. Можна молитися і своїми словами, ніхто цього не забороняє. Але коли ми молимося лише своїми словами, то молитва часто зводиться до побутових прохань. Молитва ж за зразком святих отців вчить нас приділяти увагу духовному стану. Виправленню. І дай, і поможи, але основний акцент – на виправленні. 

- От часто звучить фраза: три роки тому Україна зробила церковний європейський вибір... 

- Європейський церковний – не розумію, про що йдеться. Вибір – або церковний, або ні. Все. 

- Є шанс Православній церкві України вистояти попри таку кількість нападок, відсутність ресурсу, як у опонента, традиції новітнього богослов’я?

- Православна церква України розвивається, її автокефалію вже визнано чотирма помісними Церквами, інші помісні Церкви (за винятком однієї) не розривали спілкування з тими, що вже визнали. Отже логічний ланцюжок кожна людина може продовжити сама. Українська церква – не окрема структура, це та сама Христова церква в Україні. Просто адміністративно вона є окремою одиницею. Я б не вживав слово «вистояти»: Церкві Христовій понад 2000 років – вона все подолає. Я б дуже обережно вживав термін «новітнє богослівʼя», справа в тому, що у Церкви богослівʼя, як і догмати, не змінюються. Змінюється форма викладення, подачі, але ніколи не змінюється сама суть. Радше говорив би про розвиток та впровадження новітньої форми розповіді. Звичайно, коли є потужності у молодого покоління для навчання за кордоном, у науковців для творення книг – це полегшує шлях. 

- Ви не так давно видали книгу про постать та служіння Патріарха Варфоломія для України та українців. Будуть ще напрацювання?

- Ми готуємо до друку катехізис, укладений владикою Сотірієм, митрополитом Пісідійським. Книга вийшла грецькою, турецькою, російською мовами, буде й українською. Її перекладають і вона видаватиметься в Києві. Вона вирізняється формою подачі. Тут розлого та просто подані головні відповіді на запитання. І головне: ми будемо розповсюджувати її, наскільки в нас вистачить ресурсів, безкоштовно в тому числі й в електронному форматі. Це таке заплановане приношення для українського суспільства. І передбачено, що катехізис видаватиметься за ліцензією Creative Commons, тобто будь-хто зможе взяти його, доповнити, вдосконалити, перевидати, але розповсюджувати – на тих самих умовах. 

- Як у сучасний світ вписати Писання? 

- Не треба вписувати. Святе Писання – не від світу цього. Тому воно ніколи не зможе в нього вписатися, залишившись собою. Воно дає можливість тим, хто живе згідно з ним, ставати «закваскою» для змін. Не треба змінювати світ. Він сам частково і поволі зміниться. Ні в якому разі нікому нічого не треба нав’язувати. Християнство в меншості. На мою думку, ідилічна симфонія (принцип усвідомленої згоди співпраці та гармонії держави й церкви – ред.), по-перше, на практиці не може бути реалізована, по-друге, на мою думку, в ній немає потреби, адже тоді завжди існуватимуть ризик та спокуса втручатися у справи одне одного. Найбільше чудес коли відбувалося? Коли церква була гонима. Коли церкву переслідували. Тоді люди щиріше моляться. Ми повинні бути світлом для світу. А далі, хто хоче, хай прийде, не хоче – ми не можемо силувати, не можемо спасти всіх. Можемо засвідчити Христа своїм життям, своєю вірою та допомогою, але є особистий вибір людини.

- Вам подобається українська церковна людність?

- У мене особисто субʼєктивно є питання.

- У який бік покращувати?

- Відходити від формалізму. Набувати більшої усвідомленості у церковному житті та не забувати, що окрім того, що ми православні, ми перш за все християни.

- Владико, деякі мої друзі святкуватимуть Різдво двічі. Один раз – за новим стилем, інший – за старим. Трохи ухилення від дисципліни, але я вважаю, що на шляху до переходу на новий стиль воно виправдане. Тим більше, що держава 25 грудня дала вихідний із явним натяком на новоюліанський стиль. Вони і постити почали раніше. Чи буде служитися на Різдво 25 грудня у Ставропігії?

- Ох, знову ця календарна тема. (Посміхається). Ну, в нас у верхньому головному храмі служиться за старим стилем. А в нижньому храмі – за новим. Тому так, на Різдво за новим стилем там буде служба.

А загалом, календар – це лише інструмент для виміру часу, і він не має догматичного значення. За яким календарем зручніше жити конкретній помісній Церкві, за таким вона і живе. 

- Ще, владико, твереза віра завжди вчить розуміти, де в церковному переданні свята правда, а де святий міф. То чи стояв апостол Андрій на Київській горі й передрікав, що тут возсіяє Благодать? 

- Думаю, це тема для розлогих історичних досліджень і не може уміститися у формат короткої бесіди за кавою. (Сміється). Під час візиту до України у серпні цього року його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій подарував нам частку мощей апостола Андрія, які постійно перебуватимуть у Ставропігії. Незабаром ми їх виставимо для вшанування. Не можу стверджувати, чи апостол особисто тут був, але він тут тепер точно є. 

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-