Як Голодом убивали дітей – майбутнє України

Відвідувачів Національного музею Голодомору-геноциду в Києві першою у парку над Дніпром зустрічає скульптура «Дівчинки з колосками» – її ще називають «Оксанка». Дітям байдуже до політики – продовольчих розкладок, продподатків, «чорних дошок», до колективізації і до всіх пленумів партії разом узятих. Їхній маленький світ обмежується домівкою, мамою, татом, братиками і сестричками, приятелями, забавками і першими вивченими літерами. Однак, так сталося, що батьки українських дітей – українські селяни, стали заручниками Кремля, тому у них було відібране дитинство, а в багатьох і життя.

Три Голодомори за одне століття

У ХХ столітті Україна – країна, яка споконвіку годувала хлібом світ –  пережила не один, а  три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 років і останній, повоєнний, 1946-1947 років. Перші два, особливо другий, були цілком свідомо спровоковані більшовицьким режимом. На початку 20-х років українських селян випробовували продовольчою розкладкою, а в 30-х – насильницькою колективізацією. І якщо про Голодомор 1932-1933 ми говоримо більше, то про Великий голод 1921-1923 років зазвичай згадуємо побіжно, хоча, він теж був гуманітарною катастрофою світового масштабу, своєрідною страшною репетицією Голодомору 1932-1933 років.

Як зазначає директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович, «Близько 1,5 мільйона дітей до 10 років загинули внаслідок штучного голоду. Ті ж з дітей, хто вижили, стали носіями шокуючого досвіду та правди, яку десятиліттями намагалися приховати радянська пропаганда. Їхні історії, свідчення, життєвий досвід – це неоціненний внесок в збереження національної пам’яті українського народу, невід’ємна складова пізнання Голодомору як одного з найжахливіших злочинів проти людства у XX столітті».

Голод 1921-1923 років. Перше випробування і голодом, і брехнею

Голод у південних губерніях України (друга половина 1921-1923) був спричинений викачуванням хліба за межі республіки: після неврожаю 1921-го – на користь Москви і Пітера й голодуючого Поволжя, а після стабілізації їх продовольчого становища – на потреби форсованого промислового відродження країни.

Ситуація, яка склалася на півдні України в 1921 році, спочатку замовчувалася. Світ знав про голодуючих дітей Поволжя, але нічого – про українських дітей. На шпальтах тодішніх українських ЗМІ не було повідомлень про те, що українці голодують. Ці факти приховувалися і від загальноросійської, і від світової громадськості. Лише взимку 1922 року, коли смертність набула величезних показників, був отриманий дозвіл про початок агітаційної кампанії підтримки голодуючих України.

Наприкінці 1921 року Україна поставляла зерно Росії – 27 млн пудів (замість 57 запланованих). Навіть голодуюча Одещина, де смертність перевищувала середні показники по Європі в сім разів, поставила 58 тис. пуд. зерна до Самари, Уральська, Царицина й Пугачова.

Україна в 1922 році віддала на експорт 13,5 млн пуд. зерна. Повідомляти про це у ЗМІ було заборонено. Іноземні волонтерські організації сприйняли початок хлібного експорту сигналом до згортання гуманітарної допомоги в Україні. Хіба можна було уявити при здоровому глузді, що влада почне продавати хліб за наявності голодуючих?

Діти – найперші жертви голоду

За офіційними даними на 1 травня 1922 року в п’яти губерніях України – Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській нараховувалося 3 709 556 голодуючих, що складало більше 35% всього населення цих губерній.

У найскрутнішому становищі опинилися діти. Восени 1922 року на Півдні голодувало близько 2 мільйонів дітей, але хоч якусь допомогу отримали лише половина (943,5 тис. чоловік). Одним із промовистих символів того голоду стала фотографія хлопчика, оригінал якої зберігається в Херсонському обласному краєзнавчому музеї. Смертність грудних немовлят у дитячих будинках становила 77-86%.

Потерпали й більш старші діти в дитячих будинках і притулках. Вони не могли опиратися жахливим умовам і помирали. Трохи ліпше велося тим, котрі мали батьків, але й вони страждали від голоду і супутніх хвороб. Наприклад, на врожайній Полтавщині половина школярів виявилася при обстеженні хворою на сухоти, а решта була недокрівною і виснаженою. У перші зимові місяці 1923 року продовольча криза посилилася, проте безкоштовні їдальні Українського Червоного Хреста забезпечували в січні тільки 63 тисячі голодуючих дітей. У Росії ці показники були набагато вищі.

Київ 1922 року: шість тисяч малих безхатьків у місті

Голод 1921-1923 років спровокував хвилю дитячої безпритульності; до того ж, в українські міста «прибуло» чимало малих безхатьків із Росії. Між іншим, Україна прийняла 50 тисяч дітей з російського Поволжя, рятуючи їх від смерті.

Радянський високопосадовець Григорій Петровський, голова Центральної комісії допомоги голодуючим, у доповіді на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад про становище дитячого населення зауважував, що станом на грудень 1922 року лише в Києві понад 6 тисяч безпритульних дітей. І хоча Петровський закликав «докласти всіх зусиль», щоб діти-безхатьки зникли з вулиць українських міст, безпритульність так і не було подолано.

Академік Сергій Єфремов у своєму «Щоденнику» за квітень 1926 року написав: «Злоба дня – безпритульна дитина, «беспризорный ребенок»… Ця нещасна дитина тепер справжній господар міст і, наприклад, Київ тероризувала вкрай. В центрі міста, на Фундуклеївській, в недобудованому будинку Ольгинської гімназії вона осадила свою резиденцію і уловляє перехожих, надто жінок на особливі, хитро вигадані вудочки, потім скопом накидається на перелякану жертву, обдирає її і з спритністю, якій могли б позаздрити Курбасові артисти, дряпається по мурах і зникає в гостинно-роззявлених вікнах того будинку. Оце обдерли так Л.М. Черняхівську. Вона розповідала, що першого разу (бо на неї напад удруге) їй пощастило затримати одного «ребенка», зібрались люди, обступили… «Ребенок» обернувся до них з промовою, адресуючи до Людмили Михайлівни: «Ты меня, тетенька, не бойся. Я бить тебя не буду. Вот только укушу разве разочек. А ведь знаешь – у меня сифилис…» Звичайно, після такої заяви од його всі врозтіч…»

Голодомор 1932-1933 років: страшні цифри і долі

Катастрофа Голодомору 1932-1933 років призвела до другої хвилі безпритульності, ще вищої за попередню. Виловом дітей займалася міліція і ДПУ (Державне політичне управління). Їх поміщали в тимчасових спецрозподільниках, але діти знову тікали і знову опинялися на вулицях міст.

Американця Вайтінга Вільямса, фахівця з трудових відносин і журналіста, який відвідав СРСР у 1933 році, буквально вразили «орди» безпритульних і голодних дітей, яких він повсюдно бачив в українських містах: «Вони жили і помирали, наче дикі звірі». В Харкові Вільямс спостерігав за хлопчиком, який сидів на базарі посеред купи сміття, вибираючи шкаралупу з яєць і намагаючись щось звідти дістати. Наступного дня хлопчик знов був на тому ж місці, але вже нерухомий.

З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР Канцельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:

«Продовольственное положение по районам Харьковской области, и до того довольно тяжелое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого мы имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента.

Если за январь и февраль было подобрано в городе: взрослых бездомных – 257 человек, больных и инвалидов – 15, детей и подростков – 373. Итого: 645 человек, то за март – апрель соответственно взрослых бездомных – 2560, больных и инвалидов – 113, детей и подростков – 1806. Итого: 4476. В мае месяце уже подобрано: взрослых бездомных – 4439 больных и инвалидов – 585, детей и подростков – 6378. Итого: 11402 человека. И за 3 дня июня: взрослых трудоспособных – 313, больных и инвалидов – 157, детей и подростков  –  606. Итого: 1077 человек. Все это только по городу без учета вокзалов, откуда дети изымаются комиссией т. Броневого, минуя милицию, и общее количество изъятых определяется в 10 тыс. человек…»

Дітей відловлювали і відвозили в дитячі притулки. Там було голодно, а смертність сягала 30%. Тому багато хто втікав знову на вулицю. Вільямсу, серед іншого, вдалося сфотографувати, як міліція везе на підводі безпритульних дітей. Іноді, траплялося, дітей садовили в вагони, а потім випускали в чистому полі. Вільямс писав про те, як три вагони з малими безхатьками відігнали на запасну колію і забули про них. Коли ж на третій день відкрили, всі діти були мертві.

Інший свідок, австрійський інженер Александр Вінербергер, якому вдалося сфотографувати наслідки Голодомору в Харкові навіть попри загрозу арешту, писав: «Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у нього в жилах холоне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю, а живих забирали від сухих грудей вже безмовних матерів. Діти кричали і стогнали». Александр Вінербергер є автором фотографії опухлої з голоду дівчинки з Харкова, яка є однією з найбільш упізнаваних світлин Голодомору.

«Відгомін» Голодомору відчувалися і в середині 30-х років. Французький письменник Адре Жід у щоденнику «Повернення з СРСР», виданому в 1936 році, писав зокрема й про те, як його вразила величезна кількість малих безхатьків у Криму. «Я сподівався, що безпритульних більше не побачу. У Севастополі їх повнісінько. Кажуть, що в Одесі їх ще більше. Це вже нове покоління. У нинішніх, можливо, живі ще батьки, ці діти утекли з рідного села, інколи в пошуках пригод, але радше за все тому, що знали: навряд чи десь можна бути ще більш нещасним і голодним, ніж дома. Деяким менше десяти років...» Це були українські діти, переважно хлопчики, ті, кому вдалося вижити, хто дивом зміг вирватися з голодноморної пастки. Діти тікали передусім на південь: Одеса, Крим і далі – Кавказ.

Дітоїдство…

Людоїдство (антропофагія, некрофагія, канібалізм) – аномальне явище, нестримний рефлекс. Подібне трапляється тоді, коли «смерть втрачає свій жах і свою святість». До голоду 1921-1923 років, який набув «пандемічного характеру», фактів канібалізму в Україні не спостерігалося протягом трьох століть. У ХХ століття подібне траплялося двічі: на початку 20-х і на початку 30-х років, до того ж, це не були поодинокі випадки. Численні звіти радянських каральних органів рясніють описаннями арештів божевільних матерів або просто тих, хто начебто при здоровому глузді втратив все людське. Існує страшна фотографія 1921 року, на якій зображено допит людожерів, які вбили і з’їли хлопчика: двоє представників влади з паперами записують свідчення трьох убивць, а на підлозі, біля їхніх ніг – рештки дитини…

Діти, як найбільш уразлива категорія населення, ставали першими і головними жертвами канібалізму. Вони не могли чинити опір, були безпорадні перед агресією старших.

З доповідної записки обласної оздоровчої комісії про «стан продовольчих труднощів» у Вінницькій області від 17 травня 1933 року:

«На почве голодания в некоторых районах отмечены случаи людоедства и трупоедства. Общее количество по области: 71 случай людоедства и 9 случаев трупоедства, особенно выделяются такие районы: Липовецкий – 16 случаев людоедства, Немировский –9, Калиновский – 7, Махновский – 6».

З листа Київського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УСРР про тяжкий продовольчий стан, посилення смертності у ряді районів області і заходи надання допомоги населенню від 12 березня 1933 року:

«В общем количестве голодающих, опухших и больных на почве недоедания по области достигает несколько десятков тысяч человек. За последнее время мы отмечаем значительный рост трупоедства и людоедства… За время с 9 января по 12 марта в районах Киевской области учтено: трупоедства – 54 случая; людоедства – 69. Эти цифры, конечно, не точны, ибо в действительности есть гораздо больше фактов, которые нами не учтены».

З листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Кацнельсона голові ДПУ УСРР про продовольче становище в області від 5 червня 1933 року:

«Основными продуктами питания в пораженных продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. В некоторых же районах продуктом питания также служит мясо павших животных, а в Новосанжарском, Кобелякском, Красноградском районах и ряде других зафиксированы случаи употребления в пищу и мяса собак и кошек. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Не редки те случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы умерших от истощения детей. Также имеется ряд фактов, когда на почве недоедания члены семьи убивают менее слабых, главным образом детей, употребляя мясо их в пищу. Для иллюстрации роста людоедства и трупоедства по районам области характерны такие данные: на 1 марта – 9 случаев; на 1-е апреля – 58 случаев; на 1-е мая – 132; на 1-е июня – 221…»  

Пекуча рана Голодомору

Діти і Голодомори – тема неозора за масштабом страждань і болю. Мільйони дітей померло на вулицях міст і сіл, на залізничних вокзалах і станціях, в голодних і холодних дитячих притулках, на виселенні. Наприклад, у 1931 році з України було виселено 31 655 «куркульських родин» загальною чисельністю 131 909 чоловік. Із них дітей – 45 858 (між іншим, українські чекісти радо звітували Москві, що «перевиконали план»). Багато з них померло дорогою, чимало – на місці, через голод і холод, абсолютно нелюдські умови існування. Десятки тисяч дітей стали сиротами, безпритульними. Їхнє життя нічого не вартувало. Голод був страшнішим за війну, адже навіть в умовах війни, окупації, все ж є хоч якесь, нехай і спотворене, але дитинство. Під час Голодомору в українських дітей не було дитинства. Лише кволий шанс – витягнути щасливий квиток від долі і вижити попри все, але він випадав далеко не всім. Згодом, ті хто виживе, пройшовши випробування німецько-радянською війною, а потім черговим, вже третім голодом 1946-1947 років, змушені будуть упродовж десятиліть німотствувати про пережите жахіття. Тема Голодомору була табуйованою в Радянському Союзі фактично до його розпаду.

Тож маленька скорботна постать «Дівчинки з колосками» і дійсно уособлює гірку пам’ять усіх українців, хто пережив чорні голодоморні роки, а також і всіх їхніх нащадків, та й узагалі – всієї нації. Але й вона – ця пам’ять – не дає спокою новітнім сталіністам – відомо, що час від часу на меморіал здійснюються атаки вандалів, зокрема, торік намагалися пошкодити й скульптуру «Оксанки»… Рана Голодомору жива. І не тільки в нас, але, виявляється, непокоїть вона і наших ворогів.

Марко Назаренко, Київ

При підготовці матеріалу використано праці "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", а також «Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів».