Врятувати імперію, або Як КДБ розвалив СРСР

У серпні 1991 року ніщо не віщувало обивателю карколомних драматичних політичних сюжетів із далекосяжними наслідками. Останній місяць літа обіцяв бути спокійним. Усі – від Москви до Вашингтона – відпочивали. Звістка про військовий переворот у Москві, організований найближчими сподвижниками Горбачова, що прикрилися абревіатурою ГКЧП, приголомшила світ.

Високопоставлені заколотники, які намагалися таким чином запобігти підписанню нового Союзного договору і повернути історію назад, за великим рахунком, лише пришвидшили розпад Радянського Союзу. Тож згадаймо подію, яка стала одним із ключових моментів у реінкарнації української Незалежності. Хто стояв за організацією путчу і хто був його натхненником? Чого прагнули заколотники? Як відреагував Захід? Що відбувалося в Україні? І, зрештою, якими були наслідки серпневого протистояння в Москві?

«Батьківщина в небезпеці», або Мерзенна вісімка

КДБ і вищі військові чини, найбільш шовіністично і прокомуністично налаштована московська еліта, панічно боялися розпаду СРСР. А горбачовська політика гласності сприяла посиленню незалежницьких настроїв: у Закавказзі, Прибалтиці, Молдові, Україні. 20 серпня 1991 року мав бути підписаний новий Союзний договір – без участі України, зауважте (про цей промовистий факт, уже мало хто пам’ятає. - Ред.), що, по суті, уже означало розпад СРСР. Путчисти вирішили діяти на випередження і за будь-яку ціну рятувати імперію, яка сипалася на їхніх очах, наче картковий будиночок.

Одним із ідейних натхненників і головних керівників путчу був Володимир Крючков – голова КДБ СРСР. Крім нього участь у перевороті брали міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, віцепрезидент СРСР Геннадій Янаєв (його призначили главою хунти), Валентин Павлов, прем’єр-міністр СРСР, Олег Бакланов, перший заступник Голови Ради оборони СРСР, Василь Стародубцев, голова Селянської спілки СРСР і Олександр Тізяков, президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, транспорту та зв’язку. Ця вісімка, а фактично четвірка – Крючков, Пуго, Язов і Павлов – весь силовий блок імперії – і стали головними заколотниками триденного серпневого путчу в Москві.

Спочатку, тільки-но Горбачов прийшов до влади, на нього покладали певні сподівання, але невдовзі і вище партійне керівництво, і верхівка КДБ зрозуміли, що його кроки – загроза режимові. В березні 1990 року була скасована шоста стаття конституції СРСР, яка передбачала «керівну» роль партії. «Без партійного керівництва органи КДБ перетворяться на тупих ремісників», – заявив Володимир Крючков. У червні 1991 р., на закритому засіданні Верховної Ради СРСР, виступаючи з доповіддю, він також говорив і про «агентів впливу», які начебто становлять серйозну загрозу радянському ладу.

Втім, не лише «союзне питання» було причиною заколоту. Після підписання Союзного договору, Горбачов мав намір звільнити з посад Крючкова і Пуго – про це головний кадебіст СРСР дізнався, підслухавши розмову, яка відбулася 29 липня 1991 року на дачі в Ново-Огарьові між Горбачовим, Єльциним і Назарбаєвим. Вони обговорювали зміни, які мають відбутися після підписання Союзного договору. Тож було кинуто клич «рятувати Вітчизну і урожай», а заразом і себе…

Чи були ті, хто сумнівався в доцільності путчу? Були. Наприклад, одним із скептиків виявився Олександр Бессмертних – тодішній міністр закордонних справ СРСР. Він відкликав свій підпис, цілком логічно зауваживши, що світ змінився, країна потребує кредитів, але ж… «хто нам їх дасть, якщо ми влаштували військовий переворот?»

Фороський в’язень

Михайло Горбачов з 4 серпня перебував на відпочинку в Криму. 18 серпня, в останній день відпустки, за наказом Крючкова його ізолювали на дачі у Форосі, відключивши зв’язок. Керманич СРСР опинився в пастці. Подібна система охорони була вибудувана ще за Сталіна, коли перших осіб держави оточували настільки щільною опікою, що політик фактично ставав заручником служб безпеки. А ще Горбачова дуже налякав розстріл подружжя Чаушеску в Румунії в грудні 1989 року. Президент СРСР значно посилив свою охорону, збільшив кількість охоронців, але підпорядковувалися вони не йому, а Крючкову.

Того ж дня, 18 серпня, з Москви до Форосу прибула делегація, до складу якої увійшли голова адміністрації президента Валерій Болдін, два секретарі ЦК КПРС і командувач радянських сухопутних військ генерал Валентин Варенников. Вони намагалися схилити Горбачова на свій бік. Горбачов спочатку підозрював, що за заколотом стоїть Єльцин. Президент СРСР непокоївся, що Єльцин в останню мить відмовиться підписувати Союзний договір і винесе це питання на всеросійський референдум. До того ж, він до останнього ділився своїми нав’язливими страхами зі своїм найближчим оточенням, зокрема і з Крючковим. Тобто, поки Горбачов підозрював у змові Єльцина, заколот здійснили його найближчі підлеглі; ті, кому він найбільше довіряв. Гості запропонували Горбачову: або він підписує указ про введення надзвичайного стану, або тимчасово передає свої повноваження Геннадію Янаєву, сам залишається в Криму з «медичних причин», а вони тим часом виконають у Москві всю «брудну роботу». Однак замість того, щоб погодитися й підписати папери, які йому підсовували, Горбачов спалахнув люттю до емісарів, назвав їхні дії «позаконституційними» й фактично виставив за двері. Спіймавши облизня, ті змушені були повертатися в Москву з порожніми руками. В літаку вони добряче хильнули.

У Москві. Перейти рубікон

Крючков вирішив діяти за сценарієм №2: до справи долучили віце-президента Геннадія Янаєва, який нічогісінько про заколот не знав. Його «вичепили» з якогось банкету, звісно теж «під мухою». Його переконали, що Горбачов знаходиться в поганому стані, тож саме він і має перебрати на себе всі його повноваження. Янаєв спочатку опирався, адже не так давно, приблизно добу тому розмовляв із Горбачовим і ніщо не вказувало на його поганий стан здоров’я, але Крючков, наче фіґляр, дістав указ, який складався з одного речення, всунув у руки ручку й сказав улесливим тоном: «Підписуйте, Геннадію Івановичу…». І Янаєв підписав: «У зв’язку з неможливістю за станом здоров’я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов’язків Президента, на підставі статті 127 (7) Конституції СРСР приступив до виконання обов’язків Президента СРСР із 19 серпня 1991 року». Наступним документом, який підписав Янаєв вже в якості в.о. президента, був указ про створення Державного Комітету з надзвичайного стану (російською – ГКЧП), куди крім нього, ввійшли Крючков, Язов, Павлов, Пуго та інші. Це були абсолютно антиконституційні дії, адже навіть Горбачов не мав повноважень запроваджувати надзвичайний стан, не узгодивши його попередньо з республіканськими і союзним парламентами.

О 3:30 ранку 19 серпня Крючков скликав збори вищого керівництва КДБ, проголосив про введення в країні надзвичайного стану і про кінець перебудови.

Перші новини про повалення Горбачова з’явилися в радянських ЗМІ 19 серпня о шостій ранку. По радянському телебаченню – по всіх трьох каналах упродовж дня – показували балет «Лебедине озеро», лунала сумна музика і через кожні 15-20 хвилин читалися заяви ГКЧП. «Працюємо, як у дні похоронів керівників СРСР: музика, балет і повідомлення», – таке розпорядження отримали співробітники радянського ТБ від путчистів.

Того ж дня, 19 серпня, у Москву було введено війська – частини Таманської та Кантемирівської дивізій. Всього в місто було спрямовано майже 4000 людей особового складу, понад 350 танків, приблизно 300 бронетранспортерів і 420 вантажівок.

Ошелешений Захід

Джордж Буш, підписавши за три тижні до того з президентом СРСР Михайлом Горбачовим договір про СНО (скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь СРСР-США; СНО-1) і здійснивши 1 серпня одноденний візит у Київ, відпочивав у своєму літньому маєтку в штаті Мен. Звістка про військовий переворот у Москві пролунала наче грім серед ясного неба. ЦРУ проґавило путч. Американська преса одразу ж підняла ґвалт, звинувачуючи розвідку в нікудишній роботі. Буш подзвонив прем’єр-міністру Великої Британії Джону Мейджору і президентові Франції Франсуа Міттерану. Ті теж нічого не знали. Всі новини – з СNN.

Фактично те саме було й у Києві. Як згадував тодішній міністр закордонних справ УРСР Анатолій Зленко, «…Ми слідкували за СNN... У мене особисто в кабінеті був телевізор, я сам дивився, і ми моментально давали інформацію у Верховну Раду, адже мало що знали з… офіційних засобів масової інформації…»

Захід непокоїло багато речей: наприклад, чи продовжать путчисти розпочате Горбачовим виведення військ зі Східної Європи, чи виконуватимуть рішення по договору про СНО, інші домовленості щодо ядерної зброї. Джордж Буш заявив, що поки триватиме «позаконституційне» правління, допомога з боку США буде заморожена. Однак і спалювати всі мости Захід не хотів. Наприклад, Джордж Буш симпатизував одному з путчистів – Геннадію Янаєву. Останній перебував у президентському літаку Буша під час вояжу в Київ – Горбачов буквально «посадив на хвіст» Бушу Янаєва, щоб той міг бачити й чути все, що діятиметься в українській столиці. Між двома високопосадовцями – Бушем і Янаєвим – виникли приязні стосунки. Тому американський президент зробив слушне припущення, що Янаєв не є головним заколотником – головні – КДБ і військові чини.

Київ. Сонне царство

Леонід Кравчук, голова Верховної Ради УРСР, того серпневого ранку коли стався путч, спав міцним сном у себе на дачі в Конча-Заспі. Дружина політика випадково почула, як у кабінеті на першому поверсі настирно дзвонить один із урядових телефонів. То дзвонив 1-й секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко: «Гуренко менi: «Спиш?» Кажу: «Сплю». – «А знаєш, що в Москвi переворот?» Кажу: «Нi, вперше чую…», – згадував згодом Леонід Кравчук. Кравчук увімкнув радіо і одразу почув звернення ГКЧП. Він уважно його послухав і зрозумів, що справи серйозні. Була приблизно шоста десять ранку. Гуренко дзвонив ще й з іншої причини: зустрічі з Кравчуком, першою особою радянської України, вимагав представник і посланець ГКЧП генерал Варенников. Той самий, що був напередодні у Горбачова… Домовилися зустрітися у Верховній Раді. Дорогою в Київ Кравчуку в автомобіль подзвонив Єльцин: нарікав, що не може зв’язатися з Горбачовим. Попросив ще й Кравчука спробувати. Той погодився. Однак до Горбачова він теж не додзвонився: «Дзвонити не потрібно, він просив  його не турбувати», – відповів жіночий голос. «Я набрав Єльцина, говорю: «Борис Миколайович, така ситуація, і мене, – кажу, – не з’єднують». «Ну, – каже, – все ясно».

Під час зустрічі з генералом Варенниковим, начебто випадково, Кравчуку подзвонив голова КДБ Володимир Крючков. Це був очевидний психологічний тиск. І Кравчук це чудово розумів, але, як вправний політик, майже бездоганно зіграв у запропоновану гру. Щоправда, певні нюанси розмови виглядають дещо суперечливо. Наприклад, в інтерв’ю Леонід Макарович стверджував, що Крючков під час розмови наполягав, щоб у Львові і області був введений надзвичайний стан. А саме він, Кравчук, відмовив його від цього. Натомість Володимир Крючков, згадуючи той важливий дзвінок голові ВР УРСР, зауважував, що «Леонід Макарович із великим розумінням поставився до того, що в країні, нарешті, потрібно наводити порядок». Окрім того, начебто саме Кравчук і просив ввести надзвичайний стан у трьох західноукраїнських областях. На що Крючков зауважив, що це зайве...

Київ. Здолати страх

Впродовж 19, 20 серпня у політичних колах України панували хаос і паніка. Новини з Москви дуже сильно всіх приголомшили. Леонід Кравчук згадував, що навіть у кулуарах такі жарти були: «мовляв, от, догралися; тепер залишилося хіба що камеру в тюрмі вибирати, але щоб південна сторона була…»

На Україну чинився неабиякий тиск. Війська, які підпорядковувалися ГКЧП, були приведені у підвищену боєготовність. За словами Костянтина Морозова, тодішнього командувача Київської повітряної армії, а згодом першого міністра оборони незалежної України, за наказом з центру, в Україну повітрям було перекинуто десантну дивізію. Планувалося, що ця армада летітиме над Києвом. «Уявіть собі: понад 30, або більше Іл-76 на зниженні, через центр Києва, сідають один за одним з інтервалом, там, я не знаю, в 30 секунд…, в Бориспільському аеропорту… це мало б, мабуть, справити враження на демократів у Києві. І на владу». Морозов наказав начальнику командного пункту змінити маршрут, виходячи з міркувань безпеки, тому армада пройшла північним коридором за 30-35 км від Києва. Ця дивізія майже дві доби перебувала у Борисполі: «21-го її було забрано назад, без застосування. Але сам факт їхньої передислокації сюди, під Київ… Вертольоти з Олександрії, з полку, це південь Кіровоградської області, було передислоковано також без нашої участі на Бориспільський аеродром, і саме через Київ, Мі-6. Вони навмисне йшли через Київ… Оперативний командний пункт був у руках Варенникова. Вони тут трохи пошуміли. І назад відлітаючи, вони мали таке саме завдання, але цього вже не було виконано, вони пройшли поза Києвом».

«Якби було трохи більше нахабства і рішучості, вони б оволоділи ситуацією. Ми не могли б нічого їм протиставити… Ми були безпорадні в тій ситуації», – зазначав Євген Марчук. Поділяв його думку і Дмитро Павличко: «КДБ чекало вказівок, армія стояла в лісах під Києвом, дивізія в Борисполі сіла для придушення української незалежності… Микола Михайлович Голушко, начальник українського КДБ, хитрував: «Ми нічого не знаємо…»

Однак не всі розгубилися і дезорганізувалися. Українська демократична опозиція, вже 20 серпня, на засіданні президії закликала (в особі Леся Танюка і Ігоря Юхновського) негайно скликати Верховну Раду й ухвалювати рішення на підтримку Єльцина і однозначне засудження ГКЧП.

«Рух» – єдина політична сила, яка одразу виступила надзвичайно активно й потужно по всій країні. Саме це й дозволило зрештою ВР УРСР консолідуватися і засудити дії ГКЧП. Наступним кроком стало проголошення Акта української незалежності.

Москва. Пробудження

Ідею приєднатися до путчистів Єльцин відкинув майже одразу; натомість російська влада вирішила, що звертатиметься до народу напряму. І це було єдино вірним рішенням.

У зверненні до громадян Росії ГКЧП називався незаконним, а ще пролунав заклик «…дати гідну відповідь путчистам і вимагати повернути країну до нормального конституційного розвитку». Люди дослухалися до звернення й масово вийшли на вулиці столиці. Величезну роль у поширенні інформації відіграло місцеве незалежне радіо «Эхо Москвы».

20 серпня, коли Єльцин виступав із балкону Білого дому, перед ним вирувало стотисячне людську море. Натовп скандував: «Росія жива!», «Хунту під суд!» тощо.

Крім Єльцина, тоді виступало чимало промовців, зокрема й удова академіка Сахарова Олена Боннер. Виступаючи, вона розповіла сімейну бувальщину. Якось, іще під час заслання Сахарова у Горький, вона спитала одного кадебіста, чому про її чоловіка пишуть всіляку брехню. Той спокійно відповів: «Це не для нас із вами, а для бидла…» «Отак і з хунтою. Вони все говорять і пишуть для бидла. Вони вважають, що ми – бидло». Люди, які вийшли в ті дні захищати паростки російської демократії, не вважали себе бидлом. Вони були вже вільними людьми.

Штурм Білого дому було заплановано на 21 серпня. Але армія, так само як і війська МВС, а також і спецпідрозділи КДБ відмовилися від штурму. Всі пам’ятали криваві події в квітні 1989-го року в Тбілісі і в січні 1991-го у Вільнюсі. Але то були інші етнічні території й наказ солдатам було виконувати легше, а тут росіяни мали б стріляти у росіян… Тих самих, що ще вчора пригощали їх цукерками і пиріжками.

Вранці 21 серпня Язов дав наказ на повне виведення військ із Москви. Стало зрозуміло, що це кінець заколоту. Наступного дня Горбачов повернувся з кримського полону. Пуго наклав на себе руки. В КДБ, користуючись нагодою, палили архіви. Про це повідомляв колишній генерал КДБ Олег Калугін.

22 серпня у Москві розпочалися масові народні демонстрації. Величезні натовпи, сповнені шалу свободи, здавалися некерованими. Однак міська влада, яка підтримувала Єльцина, змогла взяти ситуацію під контроль. Наприклад, тоді, коли юрма сунула до Луб’янки, яку прикривали снайпери, було запропоновано знести пам’ятник засновнику ЧК Феліксу Дзержинському. Його не повалили, як того хотів натовп, а демонтували близько опівночі. «Геть КДБ!», «Убивця!», «Росія!», – скандували люди…

«Танки уползли восвояси, в подмосковные леса, а улицы столицы заполнили ликующие люди. Свобода! На Лубянке пал Железный Феликс. Пройдет неделя, кончится эйфория, и мы должны быть готовыми к тому, что увидим. А увидим мы все то же: оскорбленную, разграбленную страну, очереди к посольствам и пустым прилавкам. И странно, что снова в большинстве из нас может шевельнуться недовыдавленный раб, иждивенец, люмпен, жаждущий подачки, требующий, чтобы кто-то его накормил, обеспечил, вселил до 2000 года… Как переживем мы эту перемену? Не сломаемся ли?», – радше констатував, аніж запитував спеціальний кореспондент в Москві української газети «Комсомольское знамя» Сергій Тихий.

Результати путчу і російська реінкарнація привидів минулого

«Ми стали жертвами власної нерішучості…», – кинув Володимир Крючков в одному з пізніх інтерв’ю про події серпня 1991 року. Путч, а фактично спецоперація КДБ із захоплення влади у власній країні, закінчився грандіозним фіаско. Квола спроба повернути час і велетенську країну назад, в минуле, провалилася.

Попри те, що запрошені Крючковим аналітики попереджали його про настрої мас, які вже відчули «смак свободи», побачене вражало розмахом і силою. Навряд чи сподівалися на таке заколотники, які зверталися передовсім до тихого досвіду «палацового» перевороту 1964 року, коли без зайвого шуму було зміщено з посади Микиту Хрущова. Країна і люди змінилися. Бажаючих повертатися в радянське стійло не було.

Що стало зрозуміло після провалу путчу? Що КДБ – колись грізна «контора», насправді вже зовсім не така. Вона безпорадна, бездарна, а подеколи і смішна. Путч позбавив росіян страху. Жало страху було витягнуто.

Після провалу путчу була заборонена КПРС і закотилася політична зірка президента СРСР Михайла Горбачова. За якихось чотири дні він перетворився на політика з минулого. Доба довгих столів за якими поважно засідало геронтократичне Політбюро – відійшла в минуле. Довгих промов теж ніхто не хотів слухати. Від політика вимагали несподіваних і щирих учинків.

Горбачов нагородив званнями Героїв Радянського Союзу трьох загиблих захисників московського Білого дому. Цей жест пройшов майже непоміченим. Єльцин просто вибачився перед матерями за те, що «не зумів захистити наших хлопчиків». І його почули.

Після перемоги демократичних сил Борис Єльцин остаточно перебрав владу в країні у свої руки. Захід із полегшенням зітхнув – картина прояснилася, стало зрозуміло, що й до чого.

Україна стояла на порозі незалежності.

…20 серпня 1991 року 38-річний радник мера Ленінграда і «виконроба перебудови» Анатолія Собчака Владімір Путін написав рапорт про звільнення з КДБ. Він ще розносив чай у мерії міста, що ось-ось змінить назву на Санкт-Петербург. «У дні путчу всі ті ідеали, ті цілі, які я мав, коли йшов працювати в КДБ, упали», – зізнавався згодом майбутній президент РФ.

Через сім років Путін очолить ФСБ, а Володимир Крючков, побувши зовсім недовго в’язнем «Матроської тиші», стане його радником і залишатиметься ним фактично до самої своєї смерті в листопаді 2007 року. Нові господарі постєльцинської Росії потребували його настанов і порад.

* * *

Згідно з нещодавнім соціологічним опитуванням Левада-центру – організація вважається в нинішній Росії «агентом впливу», якими колись так лякав Політбюро Володимир Крючков, на сьогодні лише 10% росіян вважають, що тоді, в серпні 1991 року відбулася «перемога демократичної революції, яка покінчила з владою КПРС». Натомість 43% росіян вважають, що серпневий путч 1991-го – «трагічна подія, яка мала згубні наслідки для країни і народу». Це найбільший показник за весь час вимірів громадської думки, починаючи з серпня 1994 року.

Для них імперія повернулася. Вона відтяла український Крим і вгризлася в Донбас. А для нас, для України, вона сконала назавжди.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу використано ресурс проєкту Розпад Радянського Союзу. Усна історія України: 1988-1991, а також працю Сергія Плохія «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу».