2 серпня. Пам'ятні дати

Саме в цей день у 1944 році нацисти в концтаборі Аушвіц-Біркенау (Освенцим) влаштували так звану «Циганську ніч», знищивши більше 20 тисяч ромів. Загалом за роки Другої світової війни нацисти вбили близько 500 тисяч ромів. В Україні найбільш численних втрат зазнали роми, які проживали у Києві, на території Криму, Закарпатській, Вінницькій, Одеській, Сумській, Черкаській областях. (На фото: Пам'ятник жертвам геноциду ромів у Бабиному Яру)

Події дня

2 серпня 1989 року в Києві сталася одна з найбільших міських аварій – обвал колонади Головпоштамту, де під завалами загинули 11 людей, ще 13 отримали травми різної тяжкості. Того дня йшов невеличкий дощ, і перехожі зібралися під козирком над входом до Головпоштамту, де тривав ремонт. Вже після того, як робітники пішли на обід, 700-тонний портал, що прикрашав вхід до будівлі, разом із верандою та чотирма колонами упав на людей.

Серед причин трагедії називали й помилки під час будівництва поштамту ще у сталінські часи, і вібрацію від лінії метро, але найвірогіднішою причиною обвалу стала недбалість і порушення правил проведення будівельних робіт.

У цей день народилися

в Україні…

Кость Буревій (1888-1934) – революційний діяч, поет, драматург, літературний критик.

Кость Буревій народився в селі Великі Меженки (Східна Слобожанщина, нині у складі РФ) в українській родині. Батько Костя мав багато дітей і мало землі. Тому Кость зміг закінчити тільки сільську чотирирічку. Подальшу освіту здобував самотужки, переважно в тюрмі та на каторзі.

Буревій став членом російської Партії соціалістів-революціонерів і дописувачем нелегальних російських есерівських газет вже у 15 років. Під час першого заслання за революційну діяльність склав гімназійний іспит на атестат зрілості. Тоді ж вивчив польську і французьку мови. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.

Активний діяч революцій 1905 і 1917 років, неодноразово був заарештований. Після Лютневої революції був амністований, повертається у Воронеж, де виконує обов’язки голови ради робітничих солдатських і селянських депутатів. У грудні 1917 р. стає членом ЦК Партії соціалістів-революціонерів. Активно бореться проти більшовицької диктатури, стає одним з керівників повстання на Поволжі.

У цей час Буревія вперше заарештовано органами ЧК. Переконавшись, що демократичні сили неспроможні протистояти диктаторському режиму, на межі 1922-23 рр. Буревій припиняє активну політичну діяльність, закінчує книги «Колчаковщина», «Поэт белого знамени», «Распад».

Публікує нариси, зокрема, про життя чисельної української колонії в Москві, Український клуб, Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру).

Гострі сатиричні твори «Опортунія» (1930) та «Чотири Чемберлени» (1931), драма «Павло Полуботок» (1928), яка по суті є маніфестом проти колоніальної політики Московщини, не залишаються непоміченими в ЦК КП(б)У. У 1932-33 роках письменник марно намагається знайти роботу в Україні.

Тиск влади та злидні стають надто відчутними, і у вересні 1934 р. Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина отримала від нього листа, а потім було урядове повідомлення, розміщене у більшості совєтських газет – про арешт української групи «терористів-білогвардійців».

Кость Буревій був засуджений до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня 1934 року. По цьому процесу проходило 37 осіб, із них 27 – розділили долю Буревія. Серед жертв – письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський.

Сергій Нігоян (1993-2014) – Герой Небесної Сотні. Перша жертва під час подій Майдану.

Народився у селі Березнуватівка на Дніпропетровщині. Деякий час вчився у Дніпродзержинському коледжі фізичного виховання, мріяв вступити до театрально-художнього коледжу і стати актором.

В подіях на Євромайдані брав участь з 8 грудня 2013 року. Свій приїзд пояснив так: «Зрозумів, що повинен бути за Майдан». Один із бійців 3-ї сотні Самооборони Майдану, був охоронцем. Приїжджав додому у січні, проте, попри вмовляння родини, вирішив повернутися на Майдан.

У грудні з Сергієм записали відео на фоні барикад, де він читає поему «Кавказ» Шевченка.

Зранку 22 січня 2014 року зазнав смертельного вогнепального поранення біля стадіону «Динамо» на Грушевського.

26 січня 2014 Сергія Нігояна поховали на сільському кладовищі його рідної Березнуватівки. До невеликого віддаленого села провести героя в останню путь зібралося понад дві тисячі людей.

Фрагмент опитування майданівців, де Сергій Нігоян каже, що готовий «стояти до останнього»:

Олесь Семерня (1936-2013) – художник, представник наївного малярства.

Народився в Запорізькій області. Через те, що мати в часи німецької окупації працювала санітаркою у німецькому шпиталі, Олеся разом з нею та молодшим братом наприкінці 1940-х років було вислано в місто Джезказган в Казахстані.

Після армії Олесь повертається в Україну – у місто Вознесенськ Миколаївської області. Там він одружується й починає малювати. У 1977 отримує звання «Майстер народної творчості».

Проте майже ніхто не сприймає його «неправильного» малювання. Олесь втікає від цивілізації, веде мандрівний спосіб життя, а згодом покидає Україну, бо не має ані житла, ані майстерні. Тривалий час живе у Бєльцях (Молдова).

Справжнє відкриття художника відбулося після виставки в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук (1982) та Спілці письменників України (1983).

У 1994 році група київських художників, серед яких був і Олесь Семерня, звернулася до київської влади з пропозицією перетворити невеличку вулицю Костельну в центрі столиці на Вулицю Мистецтв. Так було створено «Культурно-художній центр на Костельній», з 7 художніх галерей та 8 творчих майстерень.

Влітку 1996 на І Міжнародному арт-фестивалі в столичному Українському домі роботи Семерні визнали найкращими – вони отримали Гран-прі фестивалю.

Починаючи з 1990-х років художник співпрацює з видавництвами, зокрема з  «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

На початку 2000-х купує собі хатинку в селі Сокиряни на Буковині. Тут він і закінчив свій шлях. Над могилою Олеся Семерні стоїть хрест, виконаний за його власним ескізом.

Роботи Семерні зберігаються в провідних музеях України і в приватних колекціях 26 країн світу.

Дивитися картини Олеся Семерні. Більше творів художника можна побачити у присвяченій йому короткометражці.

Геннадій Хитренко (1972-2014) – майор резерву, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у селі Кримське на Луганщині. Був місцевим активістом, депутатом сільської ради.

У серпні записався у Лисичанську в Національну гвардію, і за кілька днів вже мав туди відбути, але не встиг.

29 серпня 2014 року російські казаки – угруповання «Велике військо донське» – після захоплення Кримського вчинили розправу над місцевими мешканцями. Геннадія Хитренка за його патріотичну позицію окупанти розстріляли у дворі його власного будинку.

…і у світі

Пітер О’Тул (1932-2013), британський актор театру і кіно. Знімався у фільмах: «Як вкрасти мільйон», «Лоуренс Аравійський», «Беккет», «Ніч генералів», «Правлячий клас», «Мій улюблений рік», «Троя», «Останній імператор», «Супердівчина» та ін. Грав у театрі шекспірівський репертуар. Вісім разів був номінований на «Оскар», але отримати престижну нагороду акторові не вдавалося. Лише в 2003 році він був удостоєний почесного «Оскара» за видатний внесок у розвиток кіномистецтва.

Пішли у засвіти

Микола Василько (1868-1924), український громадсько-політичний діяч, дипломат. Член Української Національно-демократичної партії, Головної Української Ради (1914) і Загальної Української Ради (з 1915) – найвпливовіших тогочасних українських політичних організацій в Австро-Угорщині.

Виступав за національно-державну автономію «Галицько-волинського краю» в складі Австро-Угорщини. Брав активну участь у підготовці і проведенні Брест-Литовських переговорів (1918) Центральної Ради з державами німецько-австрійського блоку. Користуючись авторитетом в австрійських урядових колах, Василько сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру.

У жовтні-листопаді 1918 року Василько – співзасновник Української Національної Ради у Львові і ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Очолював її дипломатичне представництво в Австрії, потім – посольство УНР у Швейцарії і в Німеччині (1920-1924), де й помер.