16 травня. Пам’ятні дати

День пам’яті жертв політичних репресій відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року, щорічно у третю неділю травня, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій,  привернення  уваги  суспільства  до  трагічних  подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної   ідеології.

Кількість жертв політичних репресій в Україні не піддається підрахунку – це неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб (із них понад 50% українці). Величезну кількість із них було розстріляно, всі інші пройшли тюрми, заслання, вислання (майже 3 мільйони українців), каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах.

Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство. Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали  масові  репресії, які чинились сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 30-х роках. Приміром, в Україні в 1937–1938 роках було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів.

Впродовж десятків років радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів: на місцях поховань зводилися режимні об’єкти КДБ, землю заливали бетоном, місцевість розрівнювали бульдозерами й висаджували дерева.

Один із трагічних символів тієї доби є київська Биківня – у Биківнянському лісі знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де у кінці 30-х – в 40-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Однією з найкривавіших стала ніч у Києві 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із такими злочинами як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл. На сьогодні вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян з Биківнянського поховання жертв сталінських репресій.

Події дня:

Цього дня 1648 року, козацьке військо Богдана Хмельницького завдало нищівної поразки польському війську біля Жовтих Вод, що стало початком Визвольної війни 1648-1654 років. Жовтоводська битва – перше переможне бойовисько української армії під проводом Богдана Хмельницького проти польських військ на початку національно-визвольної війни, яка отримала згодом назву Хмельниччини. 21 січня 1648 року повстанські загони спільно з запорожцями розгромили польський гарнізон на Запорізькій Січі й обрали гетьманом України Богдана Хмельницького. На початок  квітня 1648 року, вимагаючи від великого коронного гетьмана Миколая Потоцького вивести з України урядові війська і скасувати «Ординацію Війська Запорізького», Богдан Хмельницький на чолі козацького війська виступив із Запоріжжя. Головні сили шляхти під командуванням Потоцького і польного гетьмана Марціна Калиновського розташувалися між Черкасами і Чигирином. 11 (21) квітня 1648 року польське командування вислало назустріч повсталим два авангардні загони. Вирішальна битва 5-6 (15-16) травня завершилася повним розгромом польських військ в урочищі Княжі Байраки. Сотні польських солдатів загинуло, близько 3 тис. жовнірів і 50 шляхтичів потрапили у полон. Після закінчення битви, на початку червня, прибувши під Білу Церкву, Хмельницький розіслав оповіщення про перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем. Згодом чимало істориків закидало українському гетьманові те, що після перемоги під Корсунем він не скористався деморалізацією шляхетського війська і не пішов одразу ж у Західну Україну для остаточного його розгрому, а, відійшовши до Чигирина, два місяці очікував. Рівно через 38 років після тріумфальних перемог Хмельницького, Московія і Польща ділитимуть між собою Україну.

Ювілеї дня:

Цього дня народився Микола Костомаров (1817-1885), український історик, етнограф, письменник, громадський діяч, один з засновників Кирило-Мефодіївського братства. Микола Костомаров  займає почесне місце в сузір'ї видатних українських мислителів, вчених, політичних та культурних діячів XIX ст. Найбільше він відомий як талановитий історик, який сформулював, обгрунтував і розвинув у своїх монографіях і дослідженнях ідею необхідності вивчення буття простого люду. Народився Микола Костомаров на Слобожанщині. Закінчив Харківський університет. Ад’юнкт-професор Київського університету. Професор Петербурзького університету, співробітник журналу «Основа», редактор збірника «Акты Южной и Западной России». Непересічна фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала талановиту молодь. Наприкінці 1845 року в Києві вони створили Кирило-Мефодіївське братство. А Костомаров написав його програмні документи - «Книга буття українського народу», «Правила» і дві відозви. Після розгону братства у 1847 році Костомаров був арештований, відправлений до Петербургу і до кінця життя в Києві більше не був. Величезна наукова спадщина Костомарова містить фундаментальні праці з історії України ХVІ-ХVІІІ століть – «Богдан Хмельницький», «Мазепа и мазепинці», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок» та ін. Автор збірок поезій «Українські балади» та «Вітка», історичних драм «Сава Чалий», «Переяславська ніч», повістей, казок. Він прагнув визначити історичну місію слов'янських народів і, насамперед, українського. Вже в харківський період Костомаров почав схилятися до думки, що саме українському народу належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства, адже саме українці розвинули демократичні ідеали та інститути козацтва. Майже 10 останніх років життя Костомаров прожив у селі Дідівці під Прилуками (родовий маєток дружини), де він поправлявся після інсульту. Сучасники історика у своїх мемуарах охоче розповідають про Костомарова-людину, відзначаючи його феноменальну пам’ять, а заодно й численні «професорські» дивацтва. Живучи в Дідівцях, Костомаров любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюха. Боявся спеки й сварився з рідними за відчинені вікна; всупереч забороні лікарів щоранку обливався холодною водою. А на схилі літ був страшенно неуважним. Помер вчений, за іронією долі, в день пам’яті Мефодія – 19 квітня. Похований у Петербурзі.

176 років від дня народження Іллі Мечникова (1845-1916), українського біолога, одного з основоположників ембріології, порівняльної патології, імунології і мікробіології. Професор Новоросійського університету в Одесі. За відкриття явища фагоцитозу вченому була присуджена Нобелівська премія з фізіології та медицини (1908 рік; спільно з П. Ерліхом). Засновник (разом з українцем Миколою Федоровичем Гамалією) і керівник першої вітчизняної і другої в Європі (першою була Пастерівська в Парижі) бактеорологічної станції (в Одесі). Останні 28 років жив і працював у Парижі, очолював лабораторію в інституті Луї Пастера (з 1888). Це був період зрілості, загального визнання і світової слави. Лише в 1909 році (наступного, після присудження Нобелівської премії) вчений відвідав Росію. Родом Ілля Мечников з Харківщини, випускник Харківського університету. Декілька цікавих фактів з життя видатного вченого: Мечников був чи не єдиним з нобелівських лауреатів, хто називав себе українцем. Він двічі намагався накласти на себе руки і обидва рази через жінок. Його перша дружина померла від сухот невдовзі після весілля. Удар був настільки сильний, що науковець вирішив піти з життя слідом за коханою, втім, на щастя, спроба виявилась невдалою. Друга дружина – Ольга (у шлюбі прожили 25 років), тяжко захворіла і мало не померла від тифу. Мечников був у відчаї й цілком свідомо заразив себе тифом. Вони обоє були на межі між життям і смертю, але дивом вижили. Вчений мав уразливе серце, надзвичайно сильно любив дружину, хоча й напускав на себе мачизму: мовляв, жінки у порівнянні з чоловіками слабкі другорядні створіння, вони не в змозі займатися серйозними справами, зокрема наукою, а геніальність, так само як і борода – виключно чоловічий атрибут.

Роковини смерті:

День пам’яті Григорія Чубая (1949–1982), українського поета, перекладача. Один із лідерів львівського літературно-мистецького андеґраунду 1970-их років, видавець самвидавного літературно-мистецького часопису «Скриня» (1971). Автор посмертно виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999) та «П’ятикнижжя» (2013). «Гетьманом втраченого покоління» називав його Юрій Винничук, а Олег Лишега вважав, що Чубай продовжував поетичну традицію Івана Франка. Життя Грицька Чубая, а саме так, лаконічно називали поета друзі, було дуже коротким: він прожив лише 33 роки. Назвати щасливою його долю не можна. Яскравий і оригінальний талант загинув під пресом репресивної радянської машини. Каральні органи не тільки знищили поета, але й, по суті, вбили людину. Народився Григорій Чубай на Волині. У 1966 році вступив до Київського університету, але невдовзі був відрахований за виступ біля пам’ятника Шевченка. Після того повертається додому, працює на місцевому радіо в Червоноармійську (нині Радивилів), пише першу поему «Вертеп» – антирадянську й антиімперську за своєю сутністю. З 1969 року мешкав у Львові. Товаришував з Олегом Лишегою, Романом Кісем, Миколою Рябчуком, Віктором Морозовим, подружжям Калинців, братами Горинями, В’ячеславом Чорноволом. Вірші та поеми Григорія Чубая лунали на хвилях західних радіостанцій: «Свободи» та «Голосу Америки», за що на початку 70-их років поет потрапив під невсипуще око КДБ. Почалися допити. Саме Чубай організував перший львівський самвидав «Скриня». В 1972 році, коли почалися арешти українських дисидентів, КДБ провело в квартирі Чубаїв обшук – поета жорстоко побили при вагітній дружині, забрали на декілька діб до слідчого ізолятора, кололи психотропні препарати. Потім випустили. На роботу він влаштуватися не міг, дружина втратила дитину, нирки були відбиті. До того ж від нього відвернулося мало не все львівське товариство, вважаючи агентом КДБ. Тільки в 1979 році, за сприяння друзів, Чубай поступив до Літературного інституту ім. Горького. Навчався в Анатолія Жигуліна (чудового лірика, колишнього політв’язня), який вважав його одним зі своїх кращих учнів. У 1982 році Чубай помер. Посмертно був зарахований до Спілки письменників України, по смерті почали потроху друкуватися і його твори. Величезну роль у поширенні творчої спадщини Григорія Чубая відіграли його діти – дочка Соломія і син Тарас – лідер гурту «Плач Єремії».