Українська Соборність. Те, що не розділять жодні кордони

Українська Соборність. Те, що не розділять жодні кордони

Аналітика
Укрінформ
102 роки тому в Києві було проголошено Акт Злуки – схід і захід об’єдналися в єдину Україну. Так вийшло, що тоді, на лічені дні, але, як виявилося потім, – навіки

22 січня 1919 року на майдані побіля стін древньої Софії та пам’ятника Богдану Хмельницькому з нещодавно заліпленим вапном шовіністичним написом «Богдану Хмельницкому Единая и Неделимая Россія» було проголошено Акт Злуки – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Українська Народна Республіка об’єдналися в єдину соборну Українську державу. В тодішніх політиків, як «східняків», так і «західняків», попри вкрай несприятливі політичні умови й суттєві світоглядні розбіжності, вистачило мудрості дійти згоди й ухвалити рішення величезного національно-політичного значення. Тож згадаймо ту вікопомну подію, а також її творців і учасників – відчуймо дух тієї доби, яка дечим нагадує нинішню, адже сьогодні Україну, як і понад 100 років тому, теж «пошматовано», й одні українці відрізані від інших українців кордонами, сірими зонами, мінними полями і ворожою пропагандою.

Січень 1919. Комусь вставати з колін, а комусь – падати…

Січень 1919 року був неспокійним, але обнадійливим. Тільки-но закінчилася Велика війна, знана нині як Перша світова, і це було найбільшою втіхою і полегшенням після чотирьох років неймовірних страждань і ненависті. Мільйони вбитих лежали в землі, сотні тисяч – у військових госпіталях, ті хто вижив – поверталися додому. Від голоду потерпали не тільки більшовицькі Москва і Петроград, але й Відень, Берлін. Переможені віденці попросили продовольчої допомоги у переможного Лондона, а берлінці їли український хліб – практично весь урожай 1918 року з України було вивезено до Німеччини. На Паризькій мирній конференції, яка розпочалася 18 січня, держави-переможниці з неабияким ажіотажем ділили колонії переможеної Німеччини, в якій вирувала революція.

Прем'єр-міністр Британії Девід Ллойд-Джордж, прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо та президент США Вудро Вільсон на Паризькій мирній конференції
Прем'єр-міністр Британії Девід Ллойд-Джордж, прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо та президент США Вудро Вільсон на Паризькій мирній конференції

По правді кажучи, до України, як до держави, нікому не було діла. Її сприймали виключно як територію з величезним, передусім продовольчим, потенціалом. Тим часом у самій Україні відбувся черговий державний переворот. Владу гетьмана Павла Скоропадського було повалено Директорією. Від короткого періоду стабільності доби Гетьманату, коли Київ був таким собі анклавом ситості й безпеки посеред розбурханого європейського океану голоду й горя, залишився хіба що слабкий слід – країна швидко котилася в прірву анархії.

Гетьман Скоропадський під час огляду Синєжупанної дивізії
Гетьман Скоропадський під час огляду Синєжупанної дивізії

Це бачили й відзначали не тільки симпатики Гетьмана, чи наприклад денікінців, але й свідомі українці. «…Анархія починає розростатись не тільки по селах, а й перед очима Директорії, серед війська в самому Києві», – записав у щоденнику відомий український меценат Євген Чикаленко. Зі сходу наступали більшовики, на півдні були російські білогвардійці й війська Антанти, у Львові – поляки. Ось за таких вкрай несприятливих умов українці вирішили об’єднатися.

«Лучитися… на пам’ятку нащадкам», або державницький підхід переважає розбіжності

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) проголосила незалежність у листопаді 1918 року. Вже в перший день листопадового зриву в Галичині, голова Генерального військового комітету у Львові, сотник Дмитро Вітовський направив Українському Національному Союзу (УНС) в Київ телеграму: «Зайнятий українськими військами Львів посилає поклін Києву – столиці Соборної України». Втім, невдовзі Львів захопили поляки й уряд ЗУНР змушений був перебратися спочатку в Тернопіль, а потім у Станиславів (Івано-Франківськ). Тож по допомогу – військову й фінансову, вирішили звернутися до своїх, братів-українців із Наддніпрянської України.

Галичани гадали, що укладатимуть угоду з гетьманом Павлом Скоропадським, але коли посланці з-за Збруча Дмитро Левицький і керівник секретаріату зовнішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський прибули на Наддніпрянщину наприкінці листопада 1918 року, виявилося, що в Київ потрапити вони не можуть – столиця України щільно оточена повстанськими військами Директорії, – тож вирішили домовлятися з нею. Зважилися на подібний крок навіть попри те, що бачили, як пише в своїх спогадах Лонгин Цегельський, що «Директорія сиділа на бочці пороху». Втім, «…Соборницька ідея казала нам лучитися, хоч би на пам’ятку нащадкам…» Ця думка рефреном проходить крізь спогади Цегельського. Попри суттєві розбіжності, зокрема в питаннях приватної власності, земельному тощо, навіть розуміючи, що скоро все скінчиться, перед лицем страшних катаклізмів галичани вирішили все ж об’єднатися. Державницький підхід переважив розбіжності.

Директорія УНР. Сидять: Федір Швець, Симон Петлюра, Андрій Макаренко
Директорія УНР. Сидять: Федір Швець, Симон Петлюра, Андрій Макаренко

1 грудня 1918 року, дійшовши компромісів у більшості важливих питань, у Фастові між представниками ЗУНР і Директорією було підписано «передвступний» договір про майбутню злуку двох республік. Від імені УНР Директорії його підписали Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, а від імені Української Національної Ради і Державного Секретаріату ЗУНР Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький. Цей попередній договір став першим і основним документом Соборності. Вже 3 січня 1919 року його було ратифіковано владою ЗУНР.

Будівля в Станіславові (Івано-Франківську), де Угоду про Соборність ратифікував парламент ЗУНР
Будівля в Станіславові (Івано-Франківську), де Угоду про Соборність ратифікував парламент ЗУНР

Галичани – найпопулярніші люди в Києві

В своїх мемуарах Лонгин Цегельський згадує, як їдучи в січні 1919 року з галицькою делегацією на урочистості до Києва, вельми переживав з того, яке враження справить на його співвітчизників столиця незалежної України. Звісно, Київ був прекрасним містом, але були й деякі нюанси, які непокоїли. Наприклад, жалюгідний, занедбаного вигляду залізничний вокзал, який царська влада, котра невтомно декларуючи про свою любов до «матері городов руських», так і не спромоглася відбудувати після пожежі; засилля біля вокзалу «звощиків» – здоровенних, з рудими лопатоподібними бородами, у величезних кожухах – «корінних москалів». Або жебраки на Хрещатику – за гетьмана їх не було, а за Директорії чатували кожному кроці, і теж, здебільшого росіяни та китайці. Останні – переважно жінки – брудні, нещасні, ходили з ватагами малолітніх дітей, шарпали перехожих за поли і лепетали: «Ліста ладі! Ліста ладі!»

Але побоювання доктора Цегельського виявилися марними. Галичан зустріли на вищому державному рівні: на вокзалі їх вже чекала почесна варта з Січових Стрільців, полковник Євген Коновалець, синьо-жовті знамена, золотий тризуб, урочисте виконання гімну. Гостей розсадили по автівках, відвезли в місто й розмістили в найкращих київських готелях. Їм організували чудову культурну програму, влаштовували екскурсії містом. «В ті часи Галичани були у нас найпопулярнішими людьми. Їх скрізь чекали, на них покладалися великі надії», – пише сучасник. «Київ і Україна вперше усвідомили собі, що таке Галичина, чим вона є для України – а саме, що вона не тільки якась там західна окраїна, але кузня української політичної думки, культурний міст до Заходу, лабораторія свідомого Українства та ідеї української соборности», – зауважив Лонгин Цегельський.

«Прийшла пора, прийшла година…», або від «нєдєлімой» Росії до соборної України

«Прийшла пора, прийшла година – / Сміється Київ, сяє Львів! / Ярмо ляхів і москалів / Скидає вільна Україна…» Так Микола Вороний – не тільки поет, а й один із засновників Української Центральної Ради, відгукнувся на проголошення Акта Злуки. Щоправда, згодом рядок «Ярмо ляхів і москалів» було замінено на політкоректне «Ярмо одвічних ворогів».

Саме тоді, коли більшовики захопили Харків, Чернігів, Полтаву й стрімко наближалися до Києва, в столиці України готувалися до об’єднання, проголошення єдиної Української Народної Республіки.

Урочистості планували спочатку на 20 число. Потім перенесли на 22 січня, приурочивши до першої річниці ІV Універсалу, який проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Таким чином, 22 січня стало подвійним святом: української Незалежності та Соборності.

Іван Огієнко та Микола Садовський
Іван Огієнко та Микола Садовський

На урочисті заходи було виділено 100 тисяч карбованців. Розробником концепції свята був Іван Огієнко. Головним церемоніймейстером «святочної днини» – відомий театральний діяч, тодішня зірка – Микола Садовський.

То була середа. День видався по-зимовому морозний і ясний. Софійська площа й усі ближні вулиці були святково прикрашені національною символікою і портретами Тараса Шевченка. Всюди – море люду. На пам’ятнику Богдану Хмельницькому нещодавно вапном заліпили напис: «Богдану Хмельницкому Единая и Неделимая Россия».

Текст Універсалу УНР про Злуку
Текст Універсалу УНР про Злуку

В святій Софії дзвонили дзвони, у київських фортах час від часу палили з гармат. З промовами виступили віце-президент ЗУНР Юліан Бачинський і голова Директорії УНР Володимир Винниченко. Текст Універсалу Директорії зачитав професор Федір Швець: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Потому Винниченко і Бачинський потисли один одному руки. Проголошення Акта Злуки тисячі українців зустріли схвальним гулом і вигуками «Слава!».

В центрі – Симон Петлюра, ліворуч від нього – Володимир Винниченко, в шоломі – Євген Коновалець
В центрі – Симон Петлюра, ліворуч від нього – Володимир Винниченко, в шоломі – Євген Коновалець

Офіційна частина завершилася молебнем – його відслужив архієпископ Катеринославський Агапіт за участю п’яти єпископів. Частина служби Божої вперше провадилася українською мовою. Члени Директорії, переважно атеїсти-соціалісти, хрест не цілували, натомість представники делегації ЗУНР робили це з великою побожністю, чим надзвичайно зворушили Агапіта.

Потім відбувся парад. Особливе захоплення викликали Січові Стрільці. Дехто з галичан, дивлячись, як крокують «січовики», витирав сльози. «Вони – ті наші хлопці, наші сини – були схожі на стрункі смереки», – згадував сучасник. Навіть представники Директорії, наче зачаровані, проводжали поглядом колони галицьких вояків із бездоганним вишколом. Те, що називалося військом Директорії, у порівнянні з Січовими Стрільцями виглядало розхристаним напіванархічним загоном…

Січові стрільці
Січові стрільці

Про що говорили на вечірньому банкеті

Денні урочистості закінчилися вечірнім банкетом в Українському клубі. Бучне застілля за участю вищого політичного, військового істеблішменту, відомих культурних, громадських діячів, членів делегації ЗУНР тривало майже до півночі. Спілкувалися, виступали з короткими промовами, проголошували тости.

Голова Українського національного клубу Людмила Старицька-Черняхівська: «Був час, коли саме слово «українець» не можна було вимовити. Ми вас, братів-галичан, не за таким пишним та багатим столом зустрічали. Ми зустрічалися на нарах російських тюрем. Сюди до нас привозили ваших арештованих священників, ваших вчителів. Нині від імені Українського клубу вітаю вас, яко вільних українців».

Голова Директорії Володимир Винниченко: «Ми дамо вам, брати-галичане, степовий, широкий розмах нашої душі, і візьмемо в вас дисципліну, європеїзм, точний аналіз і тоді з нас вийде добра нація. Нехай в даний момент ми й не вдержимося, але те, що ми зробили, не загине. Я проголошую свій тост за нашу вільну й добру націю».

Головний отаман Симон Петлюра: «У нас є свої внутрішні болячки, яких нам потрібно позбутися. Нам треба усіма силами боротися з кар’єризмом і авантюризмом».

Петр Шекерик-Доныкив
Петро Шекерик-Доників

Галицький селянин, 30-літній Петро Шекерик-Доників, підіймаючи келих, закликав усіх без винятку українських політиків припинити чвари і спрямувати всі сили на боротьбу за національну державність. Петро Шекерик був не просто «селянином», а дуже активним громадським діячем, волонтером, який надзвичайно багато зробив для розвитку рідного краю… Та й взагалі, галицькі селяни, члени делегації, «були не «дядьками», з яких можна трохи пожартувати, а зрілі політично люди, що не одного придніпрянського революціонера-інтелігента в кут загнали б у дискусіях».

Також одним із членів поважної делегації від ЗУНР був і Василь Стефаник – геніальний український письменник-новеліст, колишній депутат австрійського парламенту. Прикметно, що в 1933 році, відмовляючись від чималої радянської пенсії, якою комуністи хотіли його банально «купити», Стефаник, закінчуючи листа до Народного комісара освіти, написав: «А прихильником Великої України я був і буду».

Немарність зусиль і сподівань

23 січня в Міській опері (нині Національна опера) розпочався конгрес Трудового Народу України на якому було затверджено Акт Злуки ЗУНР і УНР. 28 січня 1919 року було схвалено Закон про форму влади в УНР, згідно з яким ЗУНР перейменували на Західну область Української Народної Республіки. Їй гарантувалася територіальна автономія. Єдиним гербом ставав тризуб. Голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Інші питання єдиної незалежної держави мали врегулювати Установчі збори. Однак подальший розвиток подій перекреслив усі плани.

Попереду на Україну і її народ – як на сході так і на заході, на Наддніпрянщині, Буковині, Галичині чи ще деінде, чекали важкі часи: окупації, репресії, виселення, голодомори. Втім, та зустріч січневого морозного дня на Софійській площі Києва за крок від катастрофи, яка розмете, звіє зі страшною силою всіх учасників урочистого дійства Злуки – те тепле міцне рукостискання – акт довіри і братання – стали вікопомними. З того таки виросло, за словами Івана Франка, «велике дерево Української Державности».

Світлана Шевцова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-