П’ять років надії: українські моряки про пережите в лівійській в’язниці

П’ять років надії: українські моряки про пережите в лівійській в’язниці

Укрінформ
Четверо українців зустріли різдвяні свята дома

Українські моряки – Павло, Володимир, Євген та Олег завітали до Генерального консульства України в Стамбулі перед відбуттям в Україну. Вони добре тримаються, навіть розповідаючи про безвихідні та трагічні ситуації, які доводилося переживати в лівійській тюрмі, де опинилися за звинуваченням у контрабанді пального. Затримання у 2016-му перетворилося на майже 5-річний полон у нестерпних умовах, без надії на справедливе правосуддя, але з великою вірою в повернення на Батьківщину.

ЧОТИРИ ВИПАДКОВО ПЕРЕПЛЕТЕНІ ДОЛІ

Володимир за фахом будівельник, 24 роки працював виконробом на будівництві, у море пішов уперше, працевлаштувавшись на зимовий період.

На кораблі він був мотористом, як і Павло – мовчазний чоловік, який здебільшого уважно слухає нашу розмову й час від часу додає уточнення до слів товаришів. Ще один моряк – Євген – був у плаванні не вперше, виконував обов’язки матроса. Пішов у море, залишивши дома дружину з дворічною донькою та 11-річного сина. Олег на кораблі був старшим помічником. Теж у море виходив не вперше, та, звісно, такої халепи не очікував. Так само, як і такого тривалого полону. «Сподівалися, що затримали на днів п’ять, але вони перетворилися на довгі п’ять років, під час яких рахували кожну секунду», - зізнається він.

Хлопці з Миколаївської, Херсонської та Одеської областей до цього контракту знайомі не були. Кажуть, робота на судні Capatain Khayyam не заладилась одразу, тому збиралися припинити роботу, щойно мине 4-місячний термін штрафних санкцій за дострокове розірвання контракту, але в лютому 2016 року, після захоплення корабля, який лівійська влада називала арештом, вони опинилися в неволі.

НЕУВАЖНІСТЬ ОБІЙШЛАСЯ ДУЖЕ ДОРОГО

Судно Capatain Khayyam раніше було бункерувальником у порту «Південний», з листопада 2016-го його придбала турецька компанія. У команді були громадяни Азербайджану (один з них – капітан судна), четверо українців та ще один громадянин Туреччини. Хлопці вважають своєї великою помилкою підписання контракту без ретельного ознайомлення з його змістом. Кажуть, що мало б насторожити те, що під час підписання текст прикривали аркушем, а компанія, яка їх наймала, не оплатила переліт та трансфер до судна. У результаті, стверджують, стали заручниками ситуації – з контрактом на руках, який можна було розірвати без штрафних санкцій лише через чотири місяці після початку роботи, вони опинилися у відкритому морі на борту корабля, який невідомо куди тримає шлях.

Уже після затримання з боку судновласника спочатку були спроби допомагати бранцям, але згодом вони припинилися, і нині компанія своєї провини не визнає та відповідальності уникає.

Натомість держава Україна своїх не покинула. Хлопці відзначають важливість роботи українського посла Миколи Нагорного. Завдяки його зусиллям та візитам полоненим удавалося розмовляти з рідними по телефону, отримувати кошти на витрати в межах тюрми, читати книжки тощо. Дуже важливою також була демонстрація піклування ззовні та відстеження стану полонених.

ПЕРШИЙ РІК ОСНОВНОЮ ЇЖЕЮ БУЛИ ФІНІКИ

Хлопці кажуть, що забути пережите у в’язниці навряд чи колись вдасться, але й ділитися з близькими не хочуть, аби не ранити їх. Умови утримання вважають дуже поганими. За 5 років вони пересиділи в різних камерах – від 2-4 до 20-30 чоловік у кожній. Спальних місць на всіх не вистачало, в’язні спали по двоє або на тонких матрацах на підлозі. Зі слів Володимира, за весь період у нього був доступ до ліжка лише 4 місяці, що призвело до загострення проблем зі спиною.

Харчування було дуже кепське. Бувало, за день на двох давали півтора шматка хліба та страви, які неможливо було не те, що їсти, а навіть нюхати. Через рік керівництво в’язниці помінялося, у раціоні рідко, але з’являлося м’ясо.

Юрій з Володимиром зізнаються, що перший рік виживали на фініках. Вони їм заміняли цукор, варення й масло. Фініки з хлібом – ситна й навіть смачна страва.

Усі п’ять років полонені відчували нестачу в питній воді, тож навчилися збирати дощову воду з даху. З доступом до свіжого повітря також були проблеми. Часом із камер не виходили місяцями, найдовше – шість місяців. Тоді на знак протесту українці влаштували акцію: написали на майках англійською гасла: «Ми - не тварини», «Допоможіть повернутися додому», «Нашої вини немає», - і коли охоронці принесли їм їжу, вискочили з камери в коридор, демонструючи написи. Цей відчайдушний протест особливого ефекту не мав, хоча згодом прогулянки таки відновили.

БЕЗ МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Про медичну допомогу годі було й мріяти. Навіть при зверненні до лікаря, його допомога полягала лише у вислуховування скарг. Та й сам лікар був чи то ветеринаром, чи то фармацевтом – з числа самих ув’язнених.

Сталося так, що через значне погіршення загального стану, зниження рівня гемоглобіну в крові Євген був настільки безсилим, що не міг ходити. Але тюремники звинувачували його в симуляції. За наполягання товаришів його все ж відправили до лікарні, де констатували його критичний стан та залишили на стаціонарне лікування. Один азербайджанець з екіпажу живим додому так і не повернувся – помер у лікарні від серцевого нападу. Хлопці кажуть, що найперше, що робитимуть дома, - лікуватимуть зуби, оскільки їх у них уже майже не лишилося.

З пандемією умови утримання особливо не змінилися – було створено окремий блок для тих, хто має ознаки інфікування, але туди могли потрапити й здорові ув’язнені.

НАЙЖАХЛИВІШИЙ СПОГАД – БОМБАРДУВАННЯ ТЮРМИ

Статус іноземців давав єдиний, але дуже суттєвий привілей перед іншими ув’язненими, - їх не били та не піддавали тортурам. Крім того, присутність іноземців часом стримувало насилля і щодо решти в’язнів. Але побачити довелося жахливі речі. Розповідають про калюжі крові після побиття в’язнів пластиковими трубами, годинні стояння ув’язнених навколішки або биття палицями по ногах. Зі слів хлопців, під час прогулянок охоронці для розваги стріляли в повітря чи під ноги ув’язненим, особливо тяжко проходили ночі – з воланнями та стогоном.

Іноді ув’язнених після побиття без свідомості вивішували на воротах в’язниці. Деякі, не витримуючи тортур, накладали на себе руки, перерізавши вени кришкою від консерви. Часто їх навіть не намагалися рятували, аргументуючи спробу суїциду бажанням самої людини.

Один з найстрашніших моментів, які довелося пережити українцям в полоні, - бомбардування тюрми. Спочатку снаряди падали на якійсь відстані, на територію тюрми долітали лише осколки. Та з часом атаки стали прицільними, здійснювалися щотижня у визначений день і час. Одного дня, як розповідає Євген, за дві з половиною години, за його підрахунками, вибухнуло 43 снаряди. Того дня серед ув’язнених почалася паніка, вони намагалися вибратися зі смертельного кам’яного мішка, але охоронці блокували виходи, а виламати ґрати їм було не під силу. Усе ж пізніше в’язнів вивели спочатку на відкриту місцевість, а потім перевели в іншу в’язницю, розташовану поруч.

Клімат теж додавав мук: улітку спекотно, узимку – холод і висока вологість...

ТРИМАЛИСЯ ЗАВДЯКИ СПОГАДАМ, ЛИСТАМ  І КНИЖКАМ

Слухаючи розповіді, дивуюся, як люди, що пройшли через усе це, залишилися при здоровому глузді й навіть змогли зберегти почуття гумору. У кожного з них був свій секрет того, як протриматися і не зламатися під таким тягарем.

Олег вважає, що йому допомогли заняття спортом, Євгенові – спогади про дітей та бажання знову їх обійняти, Володимиру – книжки та думки про родину, Павлові – підтримка друзів та плани на майбутнє після звільнення. Усі хлопці відзначають, що велику підтримку отримували одне від одного.

Книжки перечитували багато разів та майже знали їх напам’ять. Так само, як і листи від рідних, які були найціннішим, що вони мали при собі. «Періодично наступала депресія та зневіра. Але рятувало те, що ми були не самі. А ще додавала сил надія та віра в те, що вдома нас чекають», - ділиться Володимир.

Великою радістю для наших бранців було купити в тюремному магазині продукти (сік, цукор) українського виробництва, прочитати на упаковці made in Ukraine. Іноді їм удавалося подивитися телеканал УАТВ та дізнатися останні новини з України. Кажуть, інформаційний вакуум, незнання мови дуже обтяжували перебування в полоні.

Час від часу, починаючи з п’ятого місяця ув’язнення, з’являлися чутки про їхнє звільнення. Хоча вони й не справджувалися, але якийсь час зігрівали душу.

У декого були думки про втечу й навіть самогубство, але підтримка земляків та незгасне бажання повернутися в Україну, обійняти рідних, не давала цього зробити.

Повернення українських моряків, яких утримували в Лівії / Фото: Офіс Президента

ЩАСЛИВЕ РІЗДВЯНЕ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Сьогодні вони вдома завдяки старанням України й Туреччини на рівні президента Реджепа Ердогана. Моряки мають надію повернути свої документи й вилучені речі, добитися зняття судимості в Лівії. Вони вже усміхаються й говорять про плани на майбутнє, кожен з них точно знає, що робитиме дома.

Закликали наших моряків бути уважними та обережними під час укладання контрактів та подякували всім причетним до їхнього звільнення. 6 січня вони вийшли на волю, 7-го – святкували Різдво у Стамбулі, а 8-го вже мали змогу обійняти рідних та близьких в аеропорту Борисполя. І навіть якщо хтось із них раніше не вірив у різдвяні дива, то зараз точно повірить.

Ольга Будник, Стамбул – Анкара

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-