Втрати 2020 року: люди, які зробили світ яскравішим
Таким вже є людське життя: комусь потрібно з нього йти, а комусь – приходити, щоб осяяти своєю присутністю в цьому світі інших, щоб зробити його – світ – більш яскравим, більш цікавим і різнобарвним. І тому, коли ті, хто привніс у світ і в життя інших людей, щось своє – неповторне і особливе, коли вони відходять - це завжди втрата, сум і несподіванка; ми заскочені порожнечею, що утворюється… Згадаймо нині тих, хто пішов від нас цього непростого ковідного року, залишивши по собі слід у різних царинах людської діяльності та світлу пам’ять у наших серцях.
Ірина Бекешкіна. 68 років. Українська соціологиня, директорка Фонду «Демократичні ініціативи», який очолювала протягом 2010-2020 років. У соціологію прийшла з філософії, додавши до сухої дисципліни жвавості й парадоксальності філософської думки, а також дещицю іронічного погляду на світ своїх улюблених грецьких скептиків.
Сферою досліджень пані Бекешкіної було вивчення тенденцій громадської думки щодо найважливіших політичних процесів всередині країни, зокрема - реформ у ключових сферах, а також проблеми комунікації держави з прифронтовими територіями Донбасу.
Впродовж останніх років Ірина Бекешкіна була своєрідним символом української соціології – справжньої соціології, а не її імітацій, замішаних на брудних грошах клієнтів-замовників з їхніми забаганками примарних рейтингів.
Українці з нетерпінням чекали брифінгів за її участю за результатами екзит-полів під час кожних виборів, так само, як і на її блискучі інтерв'ю. Нам бракуватиме її наукової об’єктивності, точної й глибокої аналітики щодо поточного політичного процесу в Україні, фахових далекоглядних прогнозів. Гаслом життя пані Бекешкіної були слова: «Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно!» Наснажуймося й ми ними.
Кобі Браянт. 41 рік. Американський професійний баскетболіст. Національний герой США. Вважається одним із найбільш яскравих гравців за всю історію. Виграв 5 чемпіонатів НБА. Багато хто порівнював його з Майклом Джорданом. 20 років професійної кар’єри. Грав за «Лос-Анджелес Лейкерс». Двічі – в 2008 і 2012 роках – ставав чемпіоном Олімпіади у складі збірної США з баскетболу. У 2018 році Браянт отримав «Оскар» за короткометражний мультфільм «Дорогий баскетбол», створений за мотивами його вірша.
Останнім часом у співавторстві з популярним бразильським письменником Пауло Коельйо писав казку. Спортсмен був відомий своїми багатомільйонними рекламними контрактами з Adidas, Nike і Apple. Активно займався благодійністю: опікувався дітьми і безхатьками. Спортивну кар’єру завершив у 2016 році. Загинув разом із 13-річною донькою під час під час катастрофи приватного гелікоптера в Каліфорнії.
Анатолій Мокренко. 87 років. Український оперний співак, баритон. Народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка і Національної премії Грузії імені Паліашвілі. Один із фундаторів і активний член Товариства української мови ім. Т. Шевченка. За фахом геолог. З 1968 по 1996 – соліст Національної опери України. Виконавець 40 провідних оперних партій. Був першим виконавцем багатьох пісень Олександра Білаша, зокрема й пісні "Два кольори". У 1991 – 1999 роках – генеральний директор і художній керівник Національної опери України імені Тараса Шевченка.
Макс фон Сюдов. 90 років. Шведський актор «вищої ліги» світового кінематографа. 70-річна кар’єра в кіно. Понад 150 фільмів. Обличчя, наче вирізьблене за найкращими зразками ранньої готики.
Навіть якби Макс фон Сюдов нічого не зіграв, крім ролі лицаря в «Сьомій печатці» Інгмара Бергмана, він все одно залишився б в історії світового кіномистецтва – сцена нерівного шахового поєдинку смішливого лицаря Антоніуса Блока зі Смертю, давно стала культовою. Творчий тандем Бергман – Сюдов тривав 15 років. Актор знявся в 11 фільмах Бергмана.
The Washington Post, яка відгукнулася на смерть актора розгорнутим некрологом, відзначила визначну роль Сюдова в «задумливих метафізичних шедеврах Бергмана».
Шведському актору пропонували зіграти й роль першого Джеймса Бонда, але він відмовився. Втім, із 1965 року фон Сюдов регулярно знімався в Голівуді. Він був «всеїдним» на ролі, а також «своїм» будь-де: на знімальних майданчиках Риму, Мадрида, Парижа… Макс фон Сюдов зіграв у «Ханна і її сестри» Вуді Аллена, «Екзорцист» Вільяма Фрідкіна, «Скафандр і метелик» Джуліана Шнабеля, «Зоряних війнах» і фантастичному серіалі НВО «Гра престолів». Одна з останніх ролей великого шведського актора – у фільмі Томаса Вінтерберга «Курськ».
Кшиштоф Пендерецький. 86 років. Польський композитор, диригент, педагог. Один із найбільш знаних у світі композиторів. Його творча спадщина вражає масштабом і розмахом: симфонії, хорова, інструментальна, камерна музика. Найвідоміші твори – «Польський реквієм», «Плач за жертвами Хіросіми».
Музика складна для виконання, але, як це й не парадоксально, зрозуміла для пересічного слухача. Вона сповнена болю, тривоги, і, певною мірою, надії.
Друга світова війна, табори смерті, протистояння під час Холодної війни, католицизм, боротьба з комуністичним режимом – все це знайшло відображення в музиці Пендерецького.
The New York Times назвала його «…найбільш майстерним провідником тривог, передчуттів і депресій нашого часу».
Фрагменти творів польського композитора охоче використовують у кіно. Зокрема, його музику можна почути у фільмах Девіда Лінча, Анджея Вайди, Алена Рене, Мартіна Скорсезе, але найбільш відомими є теми до «Екзорциста» Вільяма Фрідкіна і «Сяяння» Стенлі Кубрика. Серед палких шанувальників творчості Кшиштофа Пендерецького є чимало рок-музикантів, зокрема й Джонні Ґрінвуд, соло-гітарист британського гурту Radiohead.
Олівія де Гевіленд. 104 роки. Англо-американська актриса, виконавиця ролі Мелані Гамільтон в картині «Звіяні вітром». Вона – остання гранд-дама Золотої доби Голівуду в кіно. Володарка двох «Оскарів» (1947, 1950). Грала на Бродвеї, знімалася на телебаченні.
Олівія де Гевіленд відома ще й тим, що в 1943 році судилася зі своїм роботодавцем, кінематографічним гігантом Warner Bros.. За тодішніми правилами, студії могли в односторонньому порядку подовжувати термін контракту актора, нав’язувати ролі, карати позбавленням виплати зарплати. Актриса виграла позов. Апеляційний суд Каліфорнії звільнив її від кабального контракту. Це була величезна перемога, адже рішення суду на користь Олівії де Гевіленд суттєво обмежувало диктат студій, для яких актори були майже рабами.
Один із керівників студії Warner Bros. у своїх спогадах згодом писав, що в Олівії де Гевіленд «мізки, схожі на комп’ютер, прихований за наївними «оленячими» очима». Коли два десятиліття тому актрису просили пояснити секрет власного довголіття, вона відповіла: «Не розумію вашого запитання… Мені лише 78!»
Борис Патон. 101 рік. Український учений в галузі зварювальних процесів, металургії та технології металів. Перший Герой України. Про Бориса Патона казали: людина-легенда, або постать-епоха.
Випускник Київського політеху зробив запаморочливу кар’єру, пройшовши шлях від рядового інженера в евакуації, де він допомагав батькові, відомому інженерові Євгенові Патону створювати броню для радянських танків, до очільника Національної академії наук України – був її беззмінним керівником упродовж 58 років. 67 років очолював Інституту електрозварювання – своє улюблене дітище, яке не залишив, не проміняв попри заманливі московські пропозиції на високу посаду в одному всесоюзних міністерств.
Сенсом усього довгого життя академіка була наука, якій він був фанатично відданий. Патон розробив технології зварювання не тільки на землі, але й під водою, під землею, в повітрі, в космосі; крім того, розробив технологію зварювання живих тканин. Автор і співавтор понад 720 винаходів (500 іноземних патентів), понад 1200 різноманітних публікацій, в тому числі 20 наукових монографій.
Мирослав Скорик. 81 рік. Український композитор, музикознавець. Для пересічного українця ім’я Мирослава Скорика пов’язано передовсім з пронизливо ніжною, тужливою, але й водночас величною "Мелодією", написаною ним до фільму Володимира Денисенка «Високий перевал», що стала своєрідним музичним символом трагічної української історії ХХ століття; однак композитор написав величезну кількість різноманітної музики: тут і масштабна опера «Моїсей», і духовний концерт «Реквієм», і Літургія святого Йоанна Златоуста, і вишукані джазові п’єси, і… музика до першого українського мультсеріалу доби незалежності «Лис Микита», і чимало чудових естрадних пісень.
Мирослав Скорик також написав музику до понад 40 фільмів, зокрема і до Параджанівського шедевру «Тіні забутих предків».
Композитор Юрій Ланюк, котрий добре знав пана Скорика, зауважив, що той за масштабом творчого дарування був постаттю не меншою, ніж Кшиштоф Пендерецький, але за умов, в яких перебував композитор у радянській Україні, розкритися на повну потужність і зажити слави, подібно тій, яка осяяла польського колегу, Мирослав Скорик не зміг… Утім, слава іноді минає, а музика залишається – з нами назавжди залишиться безсмертна музика маестро Скорика.
Віктор Марущенко. 74 роки. Знаний український фотограф-документаліст, один із літописців епохи пізнього «соціалізму» СРСР і доби української незалежності. Учасник понад 60 персональних і групових фотовиставок у Європі та Америці. Учасник бієнале у Венеції (2001) і Сан-Паулу (2004).
Фотографії майстра знаходяться в колекціях багатьох галерей, музеїв, зокрема в Єлисейському музеї фотографії в Лозанні, а також у приватних колекціях. Він фотографував Марію Приймаченко, революцію на граніті, Чорнобиль, нелегальні шахти Донбасу.
Засновник фотографічної школи Віктора Марущенка, невтомний популяризатор мистецтва фотографії, адже знав про неї – фотографію – практично все, так само, як і тих, хто нею займався... Чимало відомих нині українських фотокорів пройшли школу Віктора Марущенка. «Фотографія – це не тільки красива картинка… Їх зараз багато. Фотографія – це висловлювання… Гранично ясне і відверте» (В.Марущенко).
Енніо Морріконе. 91 рік. Італійський композитор, аранжувальник, диригент. Автор музики до майже 500 кінофільмів, серед яких такі відомі кінострічки, як «Хороший, поганий, злий», «Професіонал», «Одного разу на Дикому Заході», «Недоторкані», «Вовк», «Легенда про піаніста», «Одного разу в Америці».
Дехто з критиків величав його «Моцартом кіно», натомість The New York Times у некролозі назвала, вслід за Джузеппо Торнаторе, «більше, ніж просто великим кінокомпозитором».
Музику Морріконе слухали різні люди: мафіозі й ватиканські кардинали, біржові ділки з Волл-стріт, технарі з Кремнієвої долини і водії-далекобійники. Італійці вмовляли його написати новий національний гімн країни. Він відмовився.
Музика до «Хорошого, поганого, злого» визнана одним із найбільш упізнаваних і популярних саундтреків в історії кіно. Серджо Леоне, чиї спагеті-вестерни важко уявити без музичного супроводу Морріконе, називав його музику «незамінною», яка ілюструє «не діалоги, а почуття». Вона є зазвичай не доповненням, а фактично частиною сценарію. «Натхнення вигадали романтики. Я не вірю в натхнення. Є тільки праця». Таким було творче кредо італійського композитора.
Олександр Пономарів. 84 роки. Український мовознавець, публіцист. Доктор філологічних наук, професор, викладач кафедри мови та стилістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН Вищої школи України, заслужений журналіст України. Автор і редактор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць із мовної проблематики.
Багато зусиль спрямовував на поширення й утвердження нового правопису української мови – працював у Комісії з питань правопису, виступав у ЗМІ з роз’ясненням його засад, брав участь у дискусіях на телебаченні з опонентами нового правопису тощо. Лауреат премій ім. Івана Франка та Бориса Грінченка.
Його присутність в етері, його мовні програми завжди надихали. Він був мудрим посередником між високою – літературною – українською мовою і пересічним українцем, з його хронічним суржиком та іншими мовними «хворобами».
Пан професор не втомлювався пояснювати і роз’яснювати, наводити приклади, переконувати, наполягати, часом сварити, а також самовіддано боронити українську мову від вітчизняних мовних манкуртів. Нам не вистачатиме його бойового запалу і його знань, якими він так щедро ділився.
Шон Коннері. 90 років. Шотландський актор і продюсер. «Бонд, Джеймс Бонд». Ця фраза, промовлена крижаним тоном – суміш аристократичного чванства, зневаги й чарівності з «приліпленою» сигаретою на губах – на довгі роки стала крилатою в лексиконі світового кінематографа. Так, Шон Коннері – перший Джеймс Бонд і один із перших – офіційних – секс-символів тієї дополіткоректної доби, коли чоловіки обов’язково мусили бути зразками мужності, а жінки – жіночності. Високий, смаглявий, красивий. Простий хлопець з робочого кварталу Единбурга, бронзовий призер конкурсу «Містер Всесвіт» з бодібілдингу, зіграв бездоганного шпигуна з бездоганними аристократичними манерами.
Ян Флемінг спочатку був не в захваті від кандидатури Коннері, сприйнявши його за «каскадера-переростка», але згодом кардинально змінив думку. Роль агента 007 «відшліфувала» Коннері, додавши йому кінематографічного лоску. Критики й по сьогодні вважають його найкращим виконавцем ролі Бонда.
Крім «Бондіани» актор знімався у Хічкока, Сідні Люміта, Джона Г’юстона. Шотландці називали Шона Коннері «національним надбанням» і неймовірно пишалися співвітчизником. Він відповідав взаємністю: одне з татуювань, зроблене ним у далекому 1946 році, під час недовгої армійської служби, було таким: «Шотландія назавжди». А Бонда, який зробив його мультимільйонером і всесвітньо відомим – майже ненавидів: «Клятий Бонд. Я хочу вбити його…». Але Бонд вічний.
Михайло Жванецький. 86 років. Письменник-сатирик, виконавець власних літературних творів. Одесит. Багатьом, хто народився після розвалу Радянського Союзу, в добу незалежності, тогочасний гумор не зрозумілий. Тому й не смішний. Такою вже є природа гумору – він не буває «вічним», не належить до категорії «вічного», - радше, до скороминущого, того, що швидко «псується». Що було смішним учора, не смішно сьогодні, тим більше – завтра.
Хіба можна, наприклад, зрозуміти нині, що таке «дефіцит»? А тоді сміялися. Сміялися з того, з чого треба було плакати. Але хіба вистачить у людини сліз, щоб оплакати все на світі? Тож сміялися і з себе. Гумор Жванецького ніколи не був грубим, вульгарним – м’який, іронічний, «інтелігентський», він був плоть від плоті тієї – минулої доби. І він робив її трішки людянішою.
Кендзо Такада. 81 рік. Всесвітньо відомий японський модельєр, кутюр’є, засновник бренду і будинку моди Kenzo. Він був першим студентом-чоловіком у знаменитому Коледжі моди Бунка в Токіо. Потім поїхав підкорювати модну індустрію Парижа і став першим японським модельєром, якому вдалося досягти успіху. Сміливе поєднання яскравих кольорів і принтів спричинило мало не революцію в тодішній дуже консервативній (майже манірній) паризькій фешн-індустрії.
Стиль, запропонований Кендзо, одразу полюбили місцеві модні критики й паризька богема. На початку 70-х він став одним із найбільш успішних модельєрів світу. Кендзо продавав одяг прямісінько з подіуму, не чекаючи пів року, як зазвичай робили всі інші дизайнери; його покази ніколи не були нудними – завжди яскравими, феєричними, навіть з елементами буфонади.
В 1993 році Кендзо продав свій модний дім концерну LVMH, але залишався креативним директором до 1999 року. Він розробив форму японської збірної для Олімпіади 2004 року; створював сценічні костюми для постановки опери Джакомо Пуччині «Мадам Баттерфляй» в Токійській опері. Кендзо вплинув на таких відомих японських дизайнерів як Йодзі Ямамото і Рей Кавакубо.
Роман Віктюк. 84 роки. Театральний режисер. Львів’янин у Москві. Віктюк не боявся бути вільним. Говорити те, що думаєш. Робити те, що вважаєш за потрібне. Без боязких озирань на когось. Ставити тих авторів, яких вважаєш за потрібне ставити. Одягати пістряві речі, недоречні й кричущі аксесуари, знатися з сумнівними особистостями. Здаватися фріком, бути ультрамодним, або ж навпаки – піддаватися остракізму.
Останнім часом він саме й був таким: «немодним», «непопулярним», але в 90-х театр Віктюка був справжньою подією, викликом, сенсацією. Піти «на Віктюка» у 90-х було майже так само природно, як, наприклад, на японський театр «Кабукі», що приїздив з гастролями в Київ. Щоправда, якщо останні були втіленням традиції й максимального лаконізму, то театр Віктюка – видовищем діаметрально протилежним – провокативним, діонісійським, з емоціями і почуттями «за край», де все було надмірним: сценографія, костюми і музика – з надсадним, розкішним і трагічним соло Даліди чи Даніеля Лавуа… Таким він і залишиться в нашій пам’яті – яскравим, ні на кого не схожим режисером.
Дієго Марадона. 60 років. Бунтар, футбольний месія. Капітан збірної Аргентини з футболу (1986, 1990). Крім Аргентини грав в Іспанії й Італії. Автор легендарного голу у ворота збірної Англії, відомого як «Гол століття», і визнаного кращим голом в історії чемпіонатів світу; в тій же грі забив м’яч рукою – цей випадок відомий як «Рука Бога». Тоді, 22 червня 1986 року на стадіоні «Ацтека» у Мехіко аргентинці виграли в англійців чемпіонат світу з рахунком 2:1 і це був своєрідний реванш за ганебну – в сімдесят чотири дні – поразку аргентинців у Фолклендській війні. Марадона сам, один – два голи за чотири хвилини – зумів «підняти настрій приниженої нації у стратосферу»... А сам перетворився з зіркового гравця на легенду.
Марно шукати в Марадоні бездоганності на кшталт тієї, що притаманна, наприклад, нинішньому кумиру мільйонів Кріштіану Роналду, в котрого немає не те що надлишкової ваги – навіть жодної зайвої калорії – Марадона був іншим. Він в усьому був «поза нормою». Як на полі, так і в житті. Як зауважив у коментарі для ВВС відомий іспанський футбольний журналіст і експерт Гіллем Балаге, «…існує 100 різних марадон. Маг, крутій, бог, геній, люблячий батько, одвічно зрадливий чоловік, щедрий благодійник, лайливий бовдур, хлопчик з магією в кросівках і людина, яка дісталася до самісінької вершини гори, а потім упала з неї… його тіло було розбите кокаїном…»
Марадона показував приклад і був піонером у багатьох футбольних питаннях, що нині сприймаються як норма: наприклад, він був першим гравцем, у кого з’явився власний агент. І персональний тренер. Він відстоював права футболістів, вимагав гідної платні за результативні виступи (він був першим, хто здійснив два рекордні трансфери). А також був одним із перших, хто мало не кричав про корупцію у ФІФА. Задовго до ФБР, ще в ті часи, коли про подібне й думати боялися…
Джон ле Карре. 89 років. Британський письменник, офіцер британської розвідки, автор шпигунських романів часів «холодної війни». Загалом видав 25 романів, які продавалися на всіх континентах багатомільйонними накладами.
Чимало його творів були адаптовані для кіно і телебачення. Серед найвідоміших: «Шпигун, що прийшов з холоду», «Ідеальний шпигун», «Російський дім»; останній роман – «Польовий агент» вийшов друком у 2019.
Його романи – розумні й елегантні, позбавлені романтичного флеру й відвертого гламуру, притаманного, наприклад, романам Яна Флемінга про Джеймса Бонда. Це й не дивно, адже ле Карре добре знав «шпигунську кухню» зсередини, а серед літературних авторитетів письменника – Сомерсет Моем, Джозеф Конрад і Грехем Грін – великі оповідачі, стилісти й психологи. А ще Джон ле Карре був пристрасним шанувальником творчості Миколи Гоголя і вважав його неперевершеним письменником. Англієць декілька разів перечитав «Мертві душі» й був від них у захваті. Високої думки був і від повісті киянина Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда».
«Шпигунський роман – не винахід «холодної війни». І як жанр він ніколи не помре. Адже брехня не зникає, недостойна поведінка окремих людей не зникає, не зникає торгівля наркотиками і зброєю…» (Джон ле Карре).
Іван Венжинович. 51 рік. Лікар-терапевт Почаївської районної лікарні. Його обличчя з утомленим спокійним поглядом бачили практично всі українці. Воно дивилося на нас із сітілайтів, на яких був напис: «Дякую лікарям». Саме таким його побачив журналіст Associated Press, коли в травні робив репортаж із Почаївської районної лікарні.
Іван Федорович не був «зіркою», публічною особою. Він був лікарем. Звичайним лікарем, який щодня лікував, надаючи допомогу тим, хто її найбільше потребував. Щодня рятував інших від Covid-19, забуваючи про себе. Без гонорарів і аплодисментів. Без слів захоплення, хіба що – щирої подяки…
Про нього можна сказати, що він не помер, а подібно солдату, загинув на передовій, адже щодня протистояв підступній хворобі. На похорони лікаря зібралися сотні людей. Згадували його професіоналізм і велику людяність. «Якби не він, нас би не було», - говорили його пацієнти. В його особі українці вшановують пам’ять усіх лікарів, котрі рятуючи інших, померли від коронавірусу.
* * *
Крім того, від початку 2020 року Україна втратила на війні на сході України 64 воїнів, які загинули, або померли згодом від ран у госпіталях. Загинули не на чужих територіях, не як безіменні найманці, а як ті, хто боронив рідну землю від загарбника. І це теж велика і непоправна втрата, наш біль і наша скорбота.
Світлана Шевцова. Київ.
