Буфет і танці, або Як проходили вибори в СРСР

Буфет і танці, або Як проходили вибори в СРСР

Аналітика
Укрінформ
25 жовтня в Україні – вибори. Є нагода згадати, як голосували українці за часів СРСР: чого очікували від депутатів, про що писали на бюлетенях, та й взагалі, якою була атмосфера

Загальне виборче право в СРСР було гарантоване Конституція 1936 року (так званою «сталінською»). Ну і перші вибори відбулись у лиховісному 1937-му.

З виборами в СРСР було так само, як і з комунізмом. Вони декларувалися як демократичні, але насправді були формальною процедурою, під час якої виборці мали засвідчити лояльність до режиму. Радянські вибори були позбавлені головного – можливості вибору, адже в бюлетенях було прізвище тільки одного кандидата – того, кого «призначила партія». Один із найважливіших принципів виборчого права – принцип змагальності кандидатів було офіційно запроваджено наприкінці 1988 року (Закон «Про вибори народних депутатів СРСР») – фактично наприкінці існування СРСР.

Вибори в Радянському Союзі називали «всенародним святом». Вперше так їх назвав Сталін у своїй емоційній (як для нього) промові на мітингу виборців Сталінського виборчого округу міста Москви 11 грудня 1937 року: «Это действительно всенародный праздник… Никогда в мире еще не бывало таких действительно свободных и действительно демократических выборов, никогда! История не знает такого другого пример…» Відтоді фраза про вибори як «всенародне свято» стала кліше. Так само, як і «слуга народу» – саме так радянських депутатів «охрестив» Сталін.

Про що спитати Хрущова з Тичиною?

Найбільш популярним словом під час будь-яких виборчих кампаній і за будь-яких режимів було слово «покращення». Влада завжди щось обіцяла, проте, не завжди виконувала. Щоправда, були й винятки. Напередодні місцевих виборів 1947 року Сталін пообіцяв скасувати карткову систему й рівно за тиждень до виборів продовольчі картки було скасовано. Вибори до місцевих органів влади відрізнялися від виборів до Верховної Ради СРСР і УРСР тим, що під час останніх у виборців зазвичай не було практично жодних питань до кандидатів. Передвиборчі збори з громадянами були формальними і суворо регламентованими. Про що можна було запитувати Хрущова, Тичину чи академіка Богомольця? Натомість під час місцевих виборів, претендентів у народні обранці виборці зазвичай добре знали і могли хоча б трішечки покритикувати. Міському голові, якого обирали не прямо, а голосуванням міськради, питання ставили через агітаторів. Виборці, які хотіли розв’язати певну проблему, складали колективне звернення. Після війни кияни, наприклад, вимагали провести каналізацію в Подільському районі, збудувати сходи на Батиєву гору, відбудувати залізничний вокзал, а ще скаржилися на підтоплені квартири, на сморід від колектора біля Житнього ринку, малу кількість міських лазень.

Як пише історик Сергій Єкельчик у книзі «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни», «…виборці викреслювали імена київських голів виконкому і секретарів міськкому частіше, ніж будь-яких інших кандидатів, на всіх виборах… Між виборами до Київської міської ради 1951 і 1953 років 38 депутатів «скомпрометували себе», а інших 59 не рекомендували до переобрання через неефективну роботу». Прикметно, що норма про обов’язкову звітність нардепів і можливість їхнього відкликання зникла після прийняття в 1977 нової («брежнєвської») Конституції СРСР.

Товариш агітатор, а ще – куди треба інформатор…

Агітатори були таким собі «людським обличчям» сталінізму-брежнєвізму, проміжною ланкою між «верховною» владою і виборцями. Вони ходили по квартирах, розтлумачували громадянам поточну політичну ситуацію, забезпечували явку, з’ясовували суспільні настрої, фіксували проблеми. Це була доволі тісна комунікація, коли виборці могли запропонувати агітатору чаю, чимось пригостити. Принагідно, агітатори допомагали громадянам розв’язувати і певні питання: отримати якусь довідку, оформити інвалідність, виписати продуктовий пайок, знайти роботу тощо. Вибори за Сталіна, а потім і за Брежнєва були чи не єдиним шансом достукатися до влади, розповісти про наболіле, а інколи й отримати бажане. Таким чином, створювалася ілюзія взаємодії. Втім, інколи агітаторам доводилося нелегко, адже вони змушені були реагувати на «незручні» питання й репліки. Наприклад, у листопаді 1945 року агітаторка Конькова пояснювала виборцям із Жовтневого району міста Києва значення перемоги СРСР над нацистською Німеччиною, на що виборець Лисенко махнув рукою й сказав: «Не Червона армія перемогла, а тушонка та літаки американські». Ну, як ви розумієте, це було доведено «куди треба»…

Іноді, люди відмовлялися грати за встановленими режимом правилами, але це був радше виняток. Робітник ТЕЦ-2 привселюдно зауважив, що інститут радянських виборів засновано на брехні. А ще він висміяв довоєнну українську депутатку Марію Демченко, яку обрали «за те, що вона зібрала 500 центнерів буряку, а вона ж зовсім не вміє керувати державою».

День виборів: ви ще питаєте про явку?

Найбільше роботи було знову ж таки, у агітаторів – вони мали забезпечити максимальну явку, закріплених за ними виборців. Максимальна – це 100 відсотків. До виборчих дільниць святково одягнені громадяни рушали маршами, з оркестром і піснями. Ось що було в лютому 1947 року: «Мешканці будинку № 11 по Братській вулиці прийшли в кількості 27 осіб і попереду себе несли портрет товариша Сталіна з квітами. Портрет несла одна зі старших виборців, яка має 75 років, – Кубрик Устина Романівна». Щоправда, маршами ходили зазвичай робітники заводів. Голосувати ходили родинами, разом із сусідами.

Дехто приходив на виборчу дільницю ще о п’ятій ранку, але там вже була черга. У 1947 році до шостої ранку на виборчі дільниці Києва прийшли 73 200 осіб, а в 1950 році, за оцінками керівництва – 60 тисяч киян. Черги починали збиратися вже о другій ночі, а іноді ще з вечора попереднього дня… В 1951 році, під час виборів у виборчому окрузі Києві, від якого балотувався до Верховної Ради УРСР Сталін, до 8 ранку усі 100% зареєстрованих виборців проголосували. В тих округах, від яких балотувалися Хрущов, Молотов і Каганович – виборці голосували до обіду. Про хід виборів Сталіну доповідали в режимі реального часу. До тих, хто не поспішав голосувати, приходили агітатори – будили, соромили. Наприклад, у 1947 році член партії Борис Кац з Молотовського району міста Києва потрапив в офіційну доповідну: він вилаяв агітатора за те, що той розбудив його о 10:30 ранку й закликав іти голосувати.

«Комедія, а не вибори» і «хай живе Степан Бандера» – що писали на бюлетнях

Коментарі на бюлетенях виборці писали завжди. Здебільшого це були панегіричні написи, які прославляли Сталіна і партію. Втім, українці залишали й негативні зауваги, хоча їх було значно менше. Ось що писали на бюлетенях у Дарницькому виборчому окрузі міста Києва в лютому 1947 року: «Комедія, а не вибори», «Потрібен хліб, а не депутати».

На виборах до міськради в грудні 1947 року, серед інших, був такий напис: «Сила прекрасних законів Радянської Батьківщини мусить бути сильніша за владу продажних чиновників»;

«Вибори без вибору. Можна дурити частину народу весь час, можна дурити короткий час весь народ, але не можна весь час дурити весь народ (а ви намагаєтесь це робити)» (1947). В одному бюлетені українською написали: «Хай живе вождь українського народу Степан Бандера!»;

«Душогуби кляті! Перед ким гнете дурня? Лицеміри ви й(…). Однаково народ вас ненавидить. На терорі тримаєтесь, тільки залякали бідний нещасний народ, кров’ю і голодом підтримуєте свою владу, та сльози ошуканого народу впадуть на ваші голови.» (1947);

Варто зауважити, що поширеними були й антисемітські написи. Особливо багато їх було в 1947 році, під час виборів до міськради – тоді балотувалися декілька осіб із єврейськими прізвищами. Кандидатів українців і росіян обзивали «спекулянтами», «бюрократами» і «хабарниками», не вказуючи на їхню етнічну приналежність.

Після війни актуальною стала тема збереження родин. Держава, щоб підвищити рівень народжуваності, заохочувала самотніх жінок народжувати поза шлюбом. Від того потерпав інститут сім’ї. Зраджені дружини писали про наболіле в бюлетенях: «Просимо наш уряд звернути увагу на те, що деякі чоловіки кидають своїх дружин із сім’ями, особливо військові»; «Прошу депутатів боротися з тими жінками, які розбивають сімейне вогнище».

Буфет, танці та кіно, стукачі…

І за Сталіна, і за Брежнєва, і за Горбачова, саме буфет був чи не найголовнішим неофіційним складником виборів по-радянськи. Виборці йшли начебто голосувати, але думали про буфет. І це й не дивно, адже в Радянському Союзі з одвічним дефіцитом продуктів і просто потрібних товарів, саме буфетом і можна було мотивувати виборців. У буфетах сталінської доби продавали пиво, безалкогольні напої, булочки, бутерброди, котлети, а ще мандарини й шоколад, недоступні деінде. Іноді мандарини заміняли на лимони, а цукерки коштували надто дорого – тоді виборці скаржилися. Продукти – навіть хлібо-булочні вироби, досить швидко закінчувалися, тоді містяни теж скаржилися, так само, як, бувало, і на якість продуктів. Для дітей на виборчих дільницях були облаштовані ігрові кімнати; втім, подібні кімнати були не всюди і в них, особливо одразу після війни, не вистачало іграшок. Після буфету люди розважалися: танцювали під радіо, грамофон чи акордеон. У більш заможних районах виступали артисти місцевих театрів, грали джаз-оркестри. Місцева влада влаштовувала також і безкоштовні кінопокази. Показували зазвичай радянську класику: «Цирк», «Дівчина з характером», «Веселі хлоп’ята». Донощики слухали розмови виборців, а потім доповідали «на гору» про почуте. Щораз це були «старі-нові» теми: про нестачу продовольства, про побутові проблеми, грошову реформу тощо. У приватних розмовах владу ніхто не славив…

Вибори після Сталіна – те саме без цілування портретів

Після смерті Сталіна люди так само масово ходили на вибори, щоправда, черг на виборчих дільницях із ночі вже не займали і портретів вождів не цілували. Вони так само затоварювалися в буфетах, інколи для годиться повторювали завчені гасла – тепер вже про мир, уникаючи відкрито критикувати владу, натомість надаючи перевагу антирадянським розмовам на кухнях. Пересічний громадянин СРСР продовжував цілком залежати від держави: річна премія, путівка на курорт, просування в кар’єрі, квартирна черга… В 60-80-х роках тому, хто не прийшов на вибори просто «перекривали кисень». Саме ця залежність спонукала громадян СРСР до масового походу на виборчі дільниці. «Бунтівники» мусили писати пояснювальні записки, надавати довідки; їх «викликали на килим» до начальства, влаштовували «промивку мізків», могли винести догану тощо. Вони одразу потрапляли в «чорні списки». Тепер вже в «брежнєвських» буфетах продавали бутерброди з ковбасою, пиріжки, трубочки з заварним кремом, фрукти тощо. Там можна було купити навіть якийсь дефіцитний товар, а також цигарки й алкоголь. Дехто, проголосувавши, скинувшись приміром на трьох, купував пляшку дешевого портвейну – якогось «Агдама» (він же «Бухарич» і «Задурян») за 2 рублі 27 копійок і зайшовши в найближче підворіття розпивали її, розповідаючи при цьому один одному анекдоти про партію та її вождів.

Радянські анекдоти про вибори: «коли кожен окремо проти, а всі разом – за»

Вибори не належали до популярніх тем радянських анекдотів. Якщо, наприклад, анекдотів про Штірліца нараховується приблизно тисяча (з окремим самостійним сюжетом), то про вибори заледве назбирається декілька десятків. Але які! Ось декілька прикладів:  

«У день виборів виборець отримав виборчий бюлетень, але, замість того, щоби не дивлячись, опустити його в виборчу урну, почав його читати. «Що ви робите?» – грізно запитав його спостерігач у цивільному. «Та хочу знати, за кого власне я голосую». – «Та ви що, хіба не знаєте, що вибори таємні!?». (1937)

Вірменське радіо: «Коли були проведені перші вільні демократичні вибори радянського зразка?» – «Коли Бог створив Єву з ребра Адама і сказав: «Обирай собі дружину». (1957)

Вірменське радіо: «Що таке демократичний централізм?» – «Це коли кожен окремо проти, а всі разом – за». (1967)

Депутат Верховної Ради підійшов на базарі до знайомого селянина, котрий продавав поросят. «Хочу купити кабанчика – матері в село відвезти». – «Він у мішку. Засовуй руку та й обирай, якого хочеш». А сам зібгав верх мішка, залишивши тільки невеличкий отвір для депутатської руки. Той засунув руку в мішок: «Що ж ти кажеш: «обирай», а тут лише одне порося… Та ще й мішку, а я хотів би на нього подивитися, яке воно…» – «Так і ми ж тебе точнісінько так само обрали: один ти і є в бюлетені, та й який – ми того не знаємо». (1979)

«Які сім основних протиріч розвиненого соціалізму?» – «Безробіття в країні нема, втім ніхто не працює. Ніхто не працює, але план всі виконують. План всі виконують, однак у магазинах нічого немає. В магазинах нічого немає, але на столах у всіх все є. На столах у всіх все є, втім усі невдоволені. Всі невдоволені, але всі голосують «за»». (1980)

Мораль: відсутність реальної політичної конкуренції, монополія комуністичної партії, нездатність і небажання бачити реальність, нещирість та пристосуванство – призвели до тотальної соціальної апатії, деградації і, зрештою, до розвалу Радянського Союзу.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу було використано книгу «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни», українсько-канадського історика Сергія Єкельчика
При підготовці матеріалу було використано книгу «Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни», українсько-канадського історика Сергія Єкельчика

.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-