Як правильно сказати, професоре?
14 жовтня, на Покрову, відійшов у вічність Олександр Пономарів – український мовознавець, перекладач, а ще – Вчитель і просвітник. Сьогодні йому мало cповнитися 85 років.
Спогад учня
У вересні 2019 року вчена рада Інституту журналістики віншувала професора Олександра Пономарева. Вручала нагороди. Проводжала на пенсію. Олександр Данилович вирішив відмовитися від аудиторної роботи, аби менше пересуватися по місту, і написав заяву про звільнення. Його «прощальна» промова виклика овації, у декого сльози. Я, тодішній доцент Інституту, теж ледве стримувався, бо несподівано частину свого виступу він присвятив моїй скромній особі…
«Мій колишній студент Володимир Ільченко, – сказав він, – коли був моїм аспірантом, то працював на кафедрі стилістики, яку я очолював. Частина студентів обурювалася, що він змушує їх відповідати лише українською мовою, і звернулася зі скаргою до керівництва факультету. На що заступник декана сказав їм: а ви поскаржтеся завідувачу його кафедри…» Зрозуміло, скаржники пішли ні з чим.
Я сам заледве пригадав цей епізод. Але професор пам’ятав…
Він пам’ятав усе, що стосується захисту української мови, бо мова, без перебільшення, частина його самого, чи він – частина її. Він завзято, безкомпромісно відстоював її завжди, за всіх режимів і влад.
Мені подобалося сперечатися з ним із мовних питань, хоча здебільша я, звісно, програвав. Остання суперечка, пригадую, стосувалася форм кличного відмінка деяких імен. Я наводив свої аргументи, він – свої. Урешті, коли дискусія дійшла глухого кута, він сказав: «Я вважаю, що правильно так, а отже, і ти маєш вважати так само». Цей аргумент мене, ясна річ, переконав, і я погодився. Його авторитет був вищий за будь-які правила, винятки, приклади…
Коли пишу тексти, то подумки завжди звіряюся з Пономаревим: ось тут він сказав би так, а тут – так.. Кілька разів ловив себе на думці, що треба зателефонувати Олександрові Даниловичу, аби вточнити, як правильно сказати… Тепер, на жаль, доведеться керуватися лише його книжками та численними публікаціями на інтернет-ресурсах.
Подвижник української мови продовжує боронити її, захищати чистоту своїми працями, статтями, колонками, інтерв’ю, коментарями.
Не просто професор – мовна інстанція
Українській мові професор Пономарів присвятив майже 60 років свого життя. Для численних учнів – студентів Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, у якому він викладав 40 років, Олександр Данилович був беззаперечним авторитетом, учителем і наставником. Для колег мовознавців – фахівцем найвищого штибу, а для пересічних українців, тих, хто цікавився рідною мовою, Олександр Пономарів був не стільки професором-академіком, як порадником, такою собі вищою мовною інстанцією. «Ось так варто писати-говорити, а ось так – не можна, а це – калька з російської, а тут доцільніше вжити таке питомо українське слово…» Кожен охочий міг відкрити його зовсім невеличку, тоненьку «Культуру слова: Мовностилістичні поради» й знайти відповідь на своє запитання. Ця книжка, разом із «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича є альфою і омегою для всіх, хто якимось чином дотичний до українського слова. Як зауважує Іван Дзюба, Олександр Пономарів наче підхопив від Антоненка-Давидовича традицію мовних консультацій і роз’яснень щодо тих чи інших питань української мови.
Мовне просвітництво потребувало не тільки палкого бажання, а й уміння пояснювати слухачам-читачам тонкощі української філології доступною мовою. Воно пов’язане також і з чіткою громадянською позицією, готовністю відстоювати власні погляди й давати відсіч агресивним апологетам «російського міра» й поширюваним ними фейкам.
Українець із російського Таганрога
Народився Олександр Данилович Понамарів на Донщині, у Таганрозі – «найбільш східному козацькому краї». Мав давнє українське коріння. Закінчив російську школу – українські закрили в 1933-му. Утім, для вступу обрав Київський університет. Роки навчання – 1956-1961 – припали на хрущовську відлигу, молодість – на сповнену обірваних надій добу шістдесятих. В університеті навчався на російському відділенні. Літературну українську мову опанував самотужки. Серед учителів був Андрій Білецький, який викладав новогрецьку. Її Олександр Пономарів вивчив досконало, тому згодом його постійно запрошували перекладати для грецьких урядових делегацій, що відвідували Україну. Ще студентом, разом з однокурсницею Ніною Клименко (1939-2018; відома українська лінгвістка), здійснив підрядковий переклад «Кобзаря» грецькою мовою. У 1964 році, до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, в Атенах вийшов друком «Кобзар» грецькою мовою. Таким чином, Олександр Пономарів долучився до поширення Тарасового слова на землі Еллади.
Як згадує мовознавець Михайло Кочерган, який познайомився з Олександром Пономаревим у 1962 році, Олекса (так називали Олександра Даниловича друзі) мав легку й веселу вдачу й вирізнявся внутрішньою розкутістю. Був надзвичайно чутливий до мови, вловлював її найтонші нюанси. У питанні мовної охайності був дуже прискіпливим і навіть затятим. Того, хто помилявся, міг виправити в присутності інших співрозмовців. Звісно, це не дуже подобалося, тому дехто ображався….
Невтомний борець із «какая разніца…»
Помилки професор Пономарів викривав нещадно. І це стосувалося не тільки мови дикторів чи текстів на шпальтах провідних українських ЗМІ, а й документів державного значення. Наприклад, він звернув увагу на те, що мовну недоладність припущено в ухваленій у червні 1996 року Конституції України. Там, на його думку, «було вжите стилістично невправне тавтологічне словосполучення «забезпечення безпеки» (тавтології можна було б уникнути, написавши гарантування безпеки)». Також у Конституції припущено ще однієї помилки: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя». Науковець зауважував, що «у фразеологізмі «брати участь» основне змістове навантаження припадає на слово «участь», тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з «брати»: «бере активну участь», «бере безпосередню участь», а не «активно бере участь».
Він боровся не тільки з помилками, суржиком, мовним кітчем, а й викривав мовно-культурне невігластво українських політиків та чиновників, котрі демонстративно й навіть зухвало відмовлялися вчити українську мову, мотивуючи свою безпринципність тим, що їх усі «понімают по-рускі» та й узагалі – «какая разніца…» Пан професор указував, що російська мова деяких українських високопосадовців і депутатів далека від довершеності й теж є покручем, де «укрАинский народ» існує поряд із «квАрталом», а асфальт чомусь навіть «ложут», а не «кладут». Науковець мріяв про те, аби добірна українська мова панувала у вищих ешелонах влади, як у будь-якій країні світу, де поважають себе і своє минуле, а також дбають про гідне майбутнє. Від самого початку Олександр Пономарів був прихильником повернення у вжиток українського правопису, забороненого 1933 року. На скептичні зауваження щодо доцільності подібного кроку відповідав, що тоді й відновлення української незалежності можна ставити під сумнів.
Застороги щодо двомовності
Вельми негативно від самого початку ставився Олександр Пономарів і до ідеєї «двомовної», російсько-української України. Ідеї, яку відстоювали не тільки певні політики, а й науковці-філологи; зокрема, ще на зорі своєї наукової кар’єри він виступав антагоністом Івана Білодіда – відомого українського мовознавця, директора Інституту мовознавства, у якому Пономарів працював після закінчення вишу. Білодід доводив, що російська мова має бути домінантною в Україні (за Білодіда, міністра освіти УРСР у 1957-1962 роках, було зафіксовано положення про факультативність вивчення української мови в школах УРСР). За відверту проукраїнську позицію молодому науковцеві, яким на ту пору був Олександр Пономарів, запропонували звільнитися «за власним бажанням», що він і змушений був зробити. Друкувати свої просвітницькі статті з культури української мови вчений зміг лише під час перебудови, наприкінці 1980-х років.
Ідея «двомовності», так затято нав’язувана за радянських часів, як бачимо, дожила й до наших днів… В одному з інтерв’ю Олександр Пономарів зауважував: «То нерозумні політики та ще менш розумні журналісти поширюють чутку, що є дві України: російськомовна та українськомовна. Це брехня. Уся Україна українськомовна, тільки в одних регіонах її менше придушували в імперській Росії та в Радянському Союзі, а в других більше. Значна частина нашої території зросійщена, але там живуть українці: дві третини російськомовного населення – то зросійщені українці…»
Пан професор наполягав: «Для того, щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати. Не боюся цього слова, бо з нас її вибивали століттями агресивно. А ми тепер чогось боїмося, щоб нам чимось не дорікнули».
Недарма серед своїх авторитетів Олександр Пономарів називав Миколу Міхновського та Євгена Маланюка.
У пошуку правильних слів
Олександр Пономарів відійшов у засвіти на Покрову, у День захисників України. Символічно, адже він і сам був захисником – відважним поборником українського слова, докладаючи чимало сил і енергії для того, щоб українська мова не втратила притаманного лише їй «власного світла»; щоби, за словами Івана Огієнка, залишалася «окремою квіткою, зі своїм окремим кольором і запахом». Він ніс чисте, сильне, прекрасне українське слово до кожного українця, доводячи, показуючи, що воно – слово – самодостатнє й живе, попри століття гноблення, попри знущання й приниження як з боку «старшого брата», так і з боку «своїх» – тих, хто не встояв, хто піддався чарам і силі «вєлікого и могучєго». Своїми численними працями, виступами, він запрошував усіх українців до мовної самоосвіти, самовдосконалення, пошуку правильних слів.
Сьогодні Олександру Пономареву мало сповнитися 85 років. Спочивайте з миром, невтомний і шляхетний лицарю української філології! Ваші учні та послідовники пам’ятатимуть Ваші уроки, продовжать справу Вашого життя – служіння українській мові.
Олександр Данилович Пономарів (1935-2020), український мовознавець, публіцист. Доктор філологічних наук, професор, викладач кафедри мови та стилістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, академік АН Вищої школи України, заслужений журналіст України. Один із фундаторів відродженого наприкінці 80-х Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Автор і редактор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць із мовної проблематики. Серед найвідоміших праць: «Етимологічний словник української мови», «Словник античної міфології», «Сучасна українська мова», «Культура слова: Мовностилістичні поради», «Новогрецько-український словник». Перекладач із грецької та інших мов. Упродовж багатьох років вів мовний блог на ВВС. Багато зусиль спрямовував на поширення й утвердження нового правопису української мови – працював у Комісії з питань правопису, виступав у ЗМІ з роз’ясненнями його засад, брав участь у дискусіях на телебаченні з опонентами. Лауреат премій ім. Івана Франка та Бориса Грінченка.
Вірш грецького поета Константиноса Кавафіса 1913 року в перекладі Олександра Пономарева:
Я пішов
Я не давав присяг. Звільнився зовсім та й пішов.
Від насолод, що у моїй уяві
Були напівоманливі і напівсправжні.
Пішов від них ясної ночі,
Міцного випивши вина,
Як випивають лицарі заласся.
Володимир Ільченко, Світлана Шевцова
