30 серпня. Пам’ятні дати
Як відомо, влітку 1919 року політична ситуація в Україні вкрай загострилася і стала одним з найнапруженіших моментів українських визвольних змагань 1917-1921 рр. У цей період на наших теренах воювали між собою кілька армій. З одного боку – армія Української Народної Республіки та Українська Галицька армія. З іншого – російські денікінська та більшовицька, а також польська.
У липні 1919 року, після Чортківської офензиви, УГА перейшла Збруч і в Кам'янці-Подільському об'єдналася з армією УНР. Так почався новий етап в історії української революції: дві українські армії спільно вирушили на одного ворога — російську більшовицьку армію. Об’єднана українська армія налічувала близько 85 тис. осіб. Штаб армій очолив генерал Микола Юнаків, а генерал-квартимейстром став Віктор Курманович.
Керівництво УГА пропонувало рушити на Одесу, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і рушати на Київ. Однак, на це не погодилося командування армії УНР, яке вважало, що політична ситуація вимагала заволодіти спочатку Києвом. Зрештою, було прийнято компромісне рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а заразом – на Житомир, щоб запобігти нападу з півночі.
11 серпня 1919 року Головний отаман армії УНР Симон Петлюра видав наказ розпочати наступ зі звільнення від більшовиків Правобережної України. Таким чином у напрямку Одеси почали просуватися Наддніпрянські частини; на Житомир — 2-й Галицький корпус та Січові Стрільці, а основна частина армії – 1-й та 3-й Галицькі корпуси і Наддніпрянська група запорожців йшла на Київ. Вже 12 серпня українці взяли Вінницю, 14 серпня – Хмельник, 19 серпня – Бердичів, 21 серпня – Житомир.
30 серпня 1919 року українським військам вдалося зайняти Київ. Однак, вже наступного дня під тиском нового ворога - російської армії Денікіна, українці залишити столицю. Ці події більш відомі під назвою «Київська катастрофа». Після того українські війська потрапили в так званий «трикутник смерті» й змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких їх переважала - більшовики, білогвардійці та поляки.
Захоплення Києва стало найбільшим успіхом об'єднаного фронту армій УНР і ЗУНР. Проте, втрата столиці України не лише деморалізувала бійців, а й додала напруги у відносини керівництва український армій - Симона Петлюри і Євгена Петрушевича. Наприкінці вересня 1919 року УНР та ЗУНР своєю декларацією оголосили війну армії Денікіна. Однак, брак амуніції, озброєння, медикаментів та епідемія тифу призвели до суттєвого погіршення стану українських армій. І вже у листопаді 1919 року український соборний фронт припинив своє існування.
Наступного разу Армія УНР, разом із союзниками - польськими частинами, ввійде до Києва 6 травня 1920-го року. І знову ненадовго: через місяць під натиском російської більшовицької армії залишить столицю. Цього разу назавжди.
Щороку цього дня у світі відзначається Міжнародний день жертв насильницького зникнення, або День зниклих безвісти. День встановлений згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 2010 року за активної підтримки міжнародних правозахисних організацій та Червоного Хреста. Щоправда, це питання понад півстоліття порушувалося перед відповідними установами ООН представниками Латиноамериканської Федерації родичів зниклих безвісти людей. Кому-кому, а латиноамериканцям, які впродовж десятиліть потерпали від різноманітних диктаторів, добре була відома ця проблема – безслідне зникнення близької людини, шантаж, залякування, роки пошуків, розпачу, що змінюється надією і навпаки. До насильницьких зникнень зазвичай удаються як до стратегії насадження у суспільстві атмосфери терору. Зазвичай насильницькі зникнення супроводжуються жорстокими тортурами, приниженням людської гідності затриманих, а закінчуються смертю. З огляду на війну на сході України та російську окупацію Криму, Міжнародний день жертв насильницького зникнення набув актуальності й для України. Звичайною справою стала практика викрадення російськими спецслужбами людей у Криму, насильницьке зникнення українських активістів на окупованих сепаратистами територіях Донбасу, порушення прав людини на непідконтрольних Україні територіях.
Події дня:
30 серпня 1903 року в Полтаві відкрито пам’ятник Іванові Котляревському – фундатору сучасної української літературної мови, автору українського ремейку вергіліївської «Енеїди» та чарівних «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника». На урочистостях були присутні відомі діячі української інтелігенції та культури: Христина Алчевська, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Леся Українка, Василь Стефаник, Панас Мирний, Олександр Олесь. Пам’ятник збудували на громадські кошти – чимала сума була зібрана досить швидко, але царський уряд довго не давав дозволу на його відкриття – все українське в Російській імперії жорстоко придушувалося.
Ювілеї дня:
Сьогодні виповнюється 137 років з дня народження Дмитра Донцова (1883-1973), українського публіциста, політичного діяча, ідеолога українського націоналізму, однієї з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української політичної думки ХХ ст. Народився Дмитро Донцов на півдні України, у Мелітополі (тепер Запорізька область). Називав цей край «нашою Америкою» - за мішанину мов і національностей. Як сам зізнавався, українцем його зробили твори Гоголя, Шевченка, Куліша, Стороженка. Освіту здобував у Петербурзькому і Віденському університетах. Двічі піддавався арешту. У 1913 році, виступаючи на другому всестудентському з’їзді у Львові, накреслив програму побудови Української незалежної держави (доповідь «Сучасне політичне положення нації і наші завдання»). В 1914-1918 роках – голова й активний член Союзу Визволення України. В період Гетьманату Донцов – блискучий і переконливий оратор – очолював Українське телеграфне агентство (нині Укрінформ). В 1919-1921 роках – керівник Українського пресового бюро в Берліні. З 1922 року перебував у Львові, де виступив засновником Української партії національної роботи, керував двотижневиком «Заграва» та редакцією «Літературно-наукового вісника», видання якого було поновлено з ініціативи Євгена Коновальця (до речі, Коновалець був учнем Донцова). З 1939 року жив в еміграції (Німеччина, Чехо-Словаччина, Франція). Після війни оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Донцов – автор багатьох публіцистичних праць, в яких обґрунтував необхідність політичної незалежності України і розробив ідейні основи українського націоналізму. Серед найважливіших праць Донцова – «Модерне москвофільство», «З приводу однієї єресі», «Історія розвитку української державницької ідеї», «Націоналізм», «Де шукати українських традицій» тощо. Погляди Донцова еволюціонували від соціалізму до беззастережного його заперечення, від войовничого матеріалізму до ортодоксального християнства. Він послідовно обстоював ідею державної самостійності України та її духовно-культурної орієнтації на Захід. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, Донцов застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна, пролетарсько-соціалістична чи ще якась. Ідеї Донцова мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і у значній мірі стали ідеологічним обгрунтуванням діяльності ОУН. Радикалізм, акцентована безкомпромісність позицій й пристрасність стилю роблять постать Донцова контроверсійною та неоднозначною, «рівнозначно звеличуваною і засуджуваною» і по сьогодні.
Сьогодні святкує свій день народження Лариса Кадочникова (1937), українська актриса театру і кіно, зірка українського кінематографа 60-х років ХХ століття. Лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1991). Грала у фільмах: «Суриков», «Воскресіння», «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» та ін. Крім того, майже півсторіччя виступала на сцені столичного театру російської драми. Свого часу заради кохання (її першим чоловіком був Юрій Іллєнко) вона кинула престижну роботу в московському «Современнике» під керівництвом Олега Єфремова і переїхала до Києва. Єфремов, звісно, був шокований: кинути уславлену сцену заради кіно? Та й хто такий Параджанов? Але вона зважилася… За свою творчу кар’єру Лариса Кадочникова зіграла понад 35 ролей, але найзнаковішою і найзірковішою була і залишається Марічка у «Тінях забутих предків». Сьогодні Лариса Кадочникова – вічно молода і вічно прекрасна – бажана гостя на різноманітних теле- і кінофестивалях. В інтерв’ю вона гранично відверта і щира, з радістю, а інколи з сумом ділиться спогадами про знаменитих сучасників, з ким їй довелося працювати на знімальних (театральних) майданчиках, чи просто з тими, з ким зводила доля. А ще має стовідсотковий секрет краси «від Кадочникової»: «Ніколи нікому не заздрити».
