Юрій Макаров, журналіст, продюсер, голова комітету Шевченківської премії
Найкраще зшивають країну два потужні бренди – Майдан і Збройні Сили України
14.07.2020 12:45

Укрінформ спільно з Національною платформою «Діалог за мир та безпечну реінтеграцію» розпочинає реалізацію проєкту «Національна єдність: як зшивати країну». Розкол у суспільстві щодо питань деокупації, падіння доходів у зв’язку боротьбою з пандемією, прагнення поділити Україну на електоральні вотчини під час підготовки до місцевих виборів у жовтні 2020 року, продовження реформи децентралізації, яку прагнуть підпорядкувати собі «місцеві князьки», – усі ці процеси створюють нові виклики для національної єдності та соціальної згуртованості в Україні.

Які можуть бути шляхи та інструменти забезпечення національної єдності в умовах глобальної нестабільності? Чи є в України шанси сформувати відкриту модерну політичну ідентичність? Як забезпечити згуртованість та національну інтеграцію в епоху постправди та інформаційної війни? Саме для пошуку відповідей на ці питання започатковано діалог.

У цьому проєкті візьмуть участь політики, експерти й науковці, громадські й культурні діячі, активісти, усі небайдужі. Представляємо першого учасника діалогу відомого журналіста, голову комітету Шевченківської премії Юрія Макарова.

- Чому питання національної єдності є важливим для безпечного та сталого розвитку України?

- Гадаю, це питання є одним із найважливіших, якщо не найважливішим на порядку денному. Усвідомлення себе громадянами України єдиною нацією, спільним організмом із власною суб’єктністю — основа легітимності держави, а отже, її ефективності. Без цього неможливі як успішні інституційні перетворення в масштабах країни, без яких нині не обійтися, так і подолання неофеодальних відносин, які унеможливлюють будь-який розвиток, бо базуються не на законі, а на звичаях.

- Які є приклади успішних ініціатив або проєктів, спрямовані на об’єднання українців (від часу проголошення Незалежності)?

Я не буду оригінальним, якщо назву проєкт Володимира Путіна зі спроби підкорити Україну. Решта похідне: Майдан, добробати, волонтерський рух — усе це від самого початку єднало країну краще за будь-які проєкти чи програми.

Кожна громадська ініціатива, буквально будь-яка, що виходить за межі однієї області, цементує країну. І навпаки, кожна несправедливість, навіть локальна, кожне зловживання, кожна окрема невправність її роз’єднує.

- Чи могли б Ви назвати найбільш успішні загальнонаціональні бренди, які творять сучасний образ України?

- Я би краще сказав: «Могли би творити». Або: «Ми би хотіли, щоб творили». Спроби їх визначити, намацати, проартикулювати робилися багато разів. Зона пошуків: спорт, авіація, космос, кібернетика. Потім Малевич, Прокоф’єв, Сікорський. Потім артисти: Джамала, ДахаБраха. Над усім цим, звісно, Шевченко. Але просування брендів не було аж таким уже вдалим як усередині країни, так і, поготів, за кордоном. Нині я знаю два бренди: Майдан і Збройні Сил України. Обидва дуже потужні.

- Що означає бути українцем сьогодні, яке Ваше бачення модерної загальнонаціональної ідентичності?

- Вона мало відрізняється за принципами побудови від ідентичностей інших народів, принаймні східноєвропейських. Це включеність у світ, ініціативність, креативність, покладання на себе. Плюс пам’ять про власні традиції, причому не архаїчно-рустикальні, а такі, що стимулюють розвиток. Наприклад українські традиції демократії, права та самоврядування. Традиції прямих зв’язків із Європою. Традиції майстерності, виробничої культури. Традиції освіти та освіченості. Військові традиції. Плюс, звісно, патріотизм – нам пощастило в тому, що немає спокуси плутати патріотизм із облизуванням влади або її лідерів. Загалом портрет виходить дуже симпатичний і привабливий.

- На Вашу думку, які елементи української ідентичності є прийнятними для більшості українців?

- Переконаний, що ключовим елементом, «точкою входу» так чи так має стати мова – попри те, що для окремих територій це може здатися сумнівним. Але для цього потрібна величезна робота, бо, на жаль, школа робить усе можливе, щоби прищепити всім, хто крізь неї проходить, стійку відразу. Потрібні курси для дорослих, система, хай як дивно це звучить, пропаганди найкращих, найсучасніших зразків національної культури, — тоді воно заходитиме саме собою, до того ж у «їстівному» вигляді. Бути частиною успішного, сучасного, креативного простору — це круто, це привабливо. Звісно, не самі лише креативні індустрії є трансмітерами ідентичності, вони всього лише найдоступніші й найзрозуміліші.

Решта – ЗМІ, спорт, туризм (особливо, внутрішній туризм!!!). Ну й, звісно, те, про що нині соромно згадувати, хоча це чи не вирішальне, — успіхи країни, якими можна було би солідарно пишатися: наприклад, система соціальних гарантій, легкість ведення бізнесу, темпи зростання ВВП тощо. А на першому місці сьогодні — усе, що пов’язано з війною. Справедлива війна, яку веде Україна, мала б стати стрижнем культурної політики. Через війну пізнаються базові цивілізаційні маркери: ставлення до свободи, до влади, до країни та її людей, а також — на контрапункті — те, що для українців неприйнятно: імперіалізм, зневага до особистості, культ влади, ну й решта «запорєбрікових» принад.

- Які фактори та гасла здатні дискредитувати та «вбити» будь-який проєкт, що претендує на посилення національної єдності в Україні?

- Раніше я би сказав: «Участь держави». Тепер я значно обережніший, бо сам є частиною державного проєкту, причому на найвищому рівні — Національної премії імені Шевченка. Тож усе залежить від персоналій. А от коли починаються розмови про духовність, унікальний шлях, звинувачення «не в тому» українстві, то – уже поховальні дзвони процесу.

- Чи є в сучасному світі приклади успішної політики щодо національної єдності, які Україна могла б узяти за взірець?

- Я не до такої міри знаю зсередини життя країн, які мають позитивний досвід. Як мені здалося, немає проблем з ідентичністю в канадців, але як вони цього досягають, для мене загадка. Сполучені Штати — окрема історія, там це ніжно вбивається в підкірку з дитинства, там Голівуд і телебачення, там перед кожною грою у бейсбол співають гімн, і це така стала звичка, що запозичити їхній досвід немає шансів. У Європі національна ідентичність парадоксальним чином утверджується всупереч об’єднавчим процесам. Потрібна дуже специфічна ситуація, аби людина сказала «я європеєць», а не «я француз», «…німець», «…нідерландець». В Англії взагалі кумедно: для них ближчими є, припустімо, індуси, тобто колишні піддані британської корони, аніж… поляки — то для них відгомін імперії.

- Як Ви вважаєте, у якій сфері було б доцільно запровадити спеціальні заходи, спрямовані на посилення національної єдності в країні:

- спорт;

- культурні проє.кти;

- економіка;

- інфраструктура;

- наукові гуманітарні (історичні) дослідження;

- боротьба з корупцією;

- інше?

- Загалом я не вірю в комплексні програми такого штибу. Єдність формується навколо або принципів, або спільної дії. Нині якась загальнонаціональна кампанія взаємодопомоги зробила би значно більше, ніж будь-яка PR-акція. Хоча, звісно, можливість без пригод і не за всі гроші швидко дістатися зі Львова в Одесу — оце був би позитив! Але навряд чи варто винаходити велосипед. Один вдалий фільм на нормальних вечірніх сеансах або один гастрольний тур Жадана зробить більше, ніж цілий умовний державний комітет.

- Назвіть ключові передумови для розгортання в Україні ефективного суспільного діалогу з питань національної єдності та соціальної згуртованості?

- Для початку потрібен діалог як такий. Не з нашим соціальним капіталом. Повторюю: локальні акції, а якщо вони відбуватимуться в рамках цілісної стратегії, – то вже, вважайте, пощастило.

Укрінформ

Фото: Тарасов Володимир, Олена Худякова, Юлія Овсяннікова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-