Позивний "Тьотя Ніна"
"Тьотя Ніна" - це "позивний" військової медсестри, 50-річної запоріжанки Ніни Ярмаркіної. Вона допомагала рятувати українських військових у Широкиному впродовж року і чотирьох місяців. З цією жінкою ми познайомились випадково ще напередодні Дня українського добровольця (14 березня). Вона збиралася їхати до Києва, там мала відбутись хода з нагоди свята, але карантин і пандемія коронавірусу скорегували ці плани.
ЇХНІ ДОРОСЛІ ОЧІ
Ніна за фахом медик, колись працювала в районній лікарні на Дніпропетровщині, в дитячому відділенні, в хірургії. Потім її попросили попрацювати у ФАПі. У Запоріжжі Ніна познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком і вийшла заміж, у цьому місті і залишилась.
У 2014 році, в майданівські часи, жінка побачила в одній із соціальних мереж оголошення про те, що потрібна допомога медиків. Без вагань вона зголосилась облаштувати медпункт, пізніше, коли почалася війна, допомагала волонтерам плести маскувальні сітки, готувала "сухі" борщі.
"Коли вже почалась війна була думка: “А от я б змогла чи ні?”. Правду, мабуть, кажуть, що наші думки матеріальні, бо на початку 2015 року мені зателефонувала знайома волонтерка Юлія Головко, вона була в батальйоні "Азов" і сказала, що потрібна моя допомога. Я ще перепитала, чи можу приїхати і подивитись, що і як", - згадує Ніна.
До речі, позивний "тьотя Ніна" вигадала саме Юлія. Сталося це в день, коли дівчата за формою прийшли і треба було назвати свій позивний. Ніна розгубилась, а Юля випалила "тьотя Ніна", так і залишилось.
Військові хоч люди не забобонні, але свої "табу" мають. Наприклад, в "Азові" не можна було мати парні позивні, бо нерідко траплялося так, що гинули обидва.
Перші кілька годин у Широкиному жінка навіть не розуміла, що відчуває, але добре пам'ятає обличчя хлопців, що приїхали в медпункт із передової.
"У мене було таке враження, що це діти з дорослими обличчями, вони жартували, сміялися, але в них були дорослі очі. Не можу передати словами, що я в них побачила. Це був відблиск тієї війни, смертей, крові. У мене так все змішалось і тоді я зрозуміла, що таке війна. До цього ми знали, що йде війна, але коли вона тебе не стосується близько, ти не стоїш поруч - не ті відчуття, а от коли бачиш цих хлопців, то розумієш, що приїхати, подивитись і просто поїхати не можна, не мала права їх залишити", - зізнається доброволець.
ПЕРШИЙ ДВОХСОТИЙ
Кожен день бійці приходили до Ніни із різними проблемами: в одного вухо заболіло, в другого температура піднялась, третьому перев'язку зробити треба - і такий конвеєр щодня з 6-ої ранку і до півночі.
"Першого "200-го" ніколи не забуду… Хлопця привезли на базу для прощання. Я розуміла, що це чийсь син… Це була точка неповернення, я інакше подивилась на світ, на війну", - розповідає Ніна. У цей момент голос жінки став якимось металевим, а в очах застигли сльози.
Вона не соромиться визнати, що там, на “нульовій” страшно, і додає: "Коли хтось говорить, що там не страшно, то він або дурень, або бреше - страшно всім, ми всі люди і нам притаманні людські почуття".
Трохи згодом "тьотя Ніна" приїхала додому, але ненадовго, тільки для того, аби рідні побачили, що вона жива-здорова. Та для того, аби особисто сказати, що вирішила, ще на якийсь час залишитись в АТО.
"Родина не відмовляла. Дякую Богу, в мене нормальна адекватна родина, ми можемо спілкуватись на будь-які теми. Донька говорила, що коли мій телефон поза зоною досягнення її теліпає", - каже доброволець.
ПЕРЕВІРКА ВІЙНОЮ
Війна подарувала Ніні, як вона сама каже, друзів "на все життя": серед яких Михайло Пирог (позивний "Борода"), Максим Зайченко ("Максон").
"Зустрічаємось часто, зараз уже сім’ями. Це той випадок, коли ти знаєш дружин своїх побратимів, знаєш які вони класні, що дочекались своїх коханих. У нас завжди знаходяться спільні теми для розмов, ми ніколи не говоримо про політику. Не можна так казати, але я дякую війні за те, що вона дала мені цих людей", - каже Ніна.
Проте, війна як лакмусовий папір, показала не лише друзів, а й тих, із ким їй більше нема про що говорити.
"Телефонує якось мені одна людина, питає, де я і як. Я кажу: “Вибач, не можу зараз говорити, бо в АТО”. І чую у відповідь: “Ну і дура”. І це люди, яких вважала друзями. Такі «друзі» відсіювались самі, залишись справжні. Багато разів чула, що добровольці начебто гроші на війні заробляють... Це болюча тема насправді, бо нашим людям пора прокинутись. Ніхто не розуміє, що дякуючи добровольцям вони не в підвалах сплять, вони не прокинулись у чужій державі, яка нас окупувала. Просто вони не бачили тих людей", - додає "тьотя Ніна".
Вона згадала, як у Маріуполі в одному з магазинів вони з побратимами якось побачили бабусю, яка вперше за тривалий час виїхала з окупованої частини Донецька, бо її постійно запевняли, що навколо "фашисти" та "порожні магазини", а те що лежить на полицях продають утридорога.
"Вона стояла посеред магазину і плакала. Я обійняла її, а вона все ніяк не могла повірити, що тут усе нормально, діти на вулицях граються. Жінка чекає на повернення до України, їй тяжко жити в окупації, а наші люди, на жаль, не хочуть розуміти цього", - переповідає доброволець.
ВИБУХ НА НОВИЙ РІК
Трохи згодом, коли "Азов" уже не був на бойових позиціях, Ніна приєдналась до 8-го окремого батальйону "Аратта" Української добровольчої армії. У підвалі вони знайшли п’ять кімнат, в одній з яких облаштували медпункт. На стіні вивісили дитячі малюнки, які привозили волонтери. В іншій кімнаті - величезний жовто-блакитний прапор.
"Обстріли були щодня. Були такі дні, коли прямою наводкою обстрілювали наш підвал. Згадую, як у гості прийшли хлопці військові, я кажу новачку: "Бронік знімай", - а він ні в яку. То я йому сказала, щоб не хвилювався, бо скоро зможе розрізняти, "коли прильот, коли отвєтка". Людина звикає до всього", - розповідає Ніна.
Ніна отримувала запрошення до різних бригад ЗСУ, можливо, зараз і була б в лавах однієї з них, але у вересні 2016 року мусила звільнитись. Через хворобу її вивезли із зони проведення АТО прямо до лікарні, на операційний стіл. Після операції, перев'язок, адаптації вона потрапила в паралельну реальність, де нема війни, буржуйки, підвалу, де люди ходять в кафе, спокійнісінько їздять містом.
"Ти виходиш з автобуса чи потяга, а війни нема. Ще вчора ти був весь у крові, до тебе привезли поранених чи хтось прийшов із контузією, ти пахнеш димом і мозком, розумом ти там, але тут на тебе дивляться і кажуть: “А чого ти туди поїхала? З ким ви воюєте? Досить уже воювати!” Хочеться зібрати усіх таких і хоча б на один день відвезти на "екскурсію" туди, щоб вони побачили своїми очима. Ще у 2016 році ми часто на цю тему з хлопцями спілкувались, і вони казали, що “ми тут, для того, аби вони там могли святкувати, гуляти”. А я думаю, що в державі треба заборонити свята, щоб люди зрозуміли що йде війна", - ділиться Ніна.
Розповідаючи про мирне життя, Ніна згадала перший післявоєнний Новий рік. Це був 2018-ий. Жінка разом із родиною вийшла у двір, аж раптом якісь випадкові хлопці кинули петарду, що вибухнула за кілька метрів від неї.
"Вона була велика, я навіть не знала, що такі є, вона вибухнула. Це було схоже на гранату. Я лягла на асфальт і почала кричати на хлопців, а вони засміялись і побігли", - згадала жінка.
Вона також каже, що не розуміє парадів на День перемоги, бо Україні наразі нема чого святкувати, адже досі війна триває.
Ніна привчила військових до вареників. Говорить, що ліпила їх часто і дуже багато. А от вдома вперше приготувала їх лише через два роки після звільнення. Жінка зізнається, що процес адаптації проходив важко, навіть довелося звернутись до психолога.
Ніна дуже вдячна своєму чоловікові за те, що був поряд, підтримував і закривав очі на істерики, які жінка інколи влаштовувала. Говорить, що як ніхто розуміє військових і віддає шану тим, хто пройшов той жах і не зламався.
Ніна каже, що в неї нескладний характер, що вона може йти на поступки, вміє пробачати, не може довго ображатись і їй зовсім не знайоме почуття ненависті. Жінка не має жодних пільг і статусу "Учасника бойових дій". Каже, що в першу чергу УБД мають отримати ті, хто тримав зброю в руках і закрив своїми тілами Україну від російської навали.
"Треба навчитись любити країну з усіма її недоліками, а головне - не можна бути байдужими, ховати голову в пісок наче страуси", - каже запоріжанка Ніна Ярмаркіна.
"Тьотя Ніна" з гордістю каже, що була добровольцем, називає цей період "одним із найяскравіших шматків життя". Побратимам і всім військовим бажає витримки й терпіння. А тим, хто досі не розуміє, що таке війна, від душі бажає не знати, як воно - жити під обстрілами.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
