Українська мова. Правічна і сокровенна. Вона й сьогодні потребує захисту

Українська мова. Правічна і сокровенна. Вона й сьогодні потребує захисту

Блоги
Укрінформ
Тепер слово за українською елітою, насамперед науковою

Тих, хто нині робить заяви про перегляд ухваленого Верховною Радою України закону про мову, відправити б у науку до «батька української прози» Григорія Квітки-Основ’яненка. Переклад його повісті «Сердешна Оксана» французькою мовою 1854-го року було опубліковано в Парижі. Це задовго до того, коли Путін на весь світ заявив, що українська мова штучно, з наміром відірвати її від «братньої» російської, створена австріяками й поляками. «Полячишками», як прозивали їх царські посли. 

28 грудня 1841 р. в листі до молодшого страждальця за волю України А.Красовського Квітка-Основ’яненко заявив гостро, але з глибоким розумінням суті справи:

«Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».

Горе поневоленим. Солунський діалект болгарської мови, з якого старослов’янська й церковнослов’янська, не лише загальмував природний розвиток української, а й позбавив її писемного самовираження. Присвоївши духовні здобутки українського роду, привласнивши його історію, російські графи і дворяни збагачували всесвітню літературу видатними творами. Натомість спершу нагороджений за указом Катерини ІІ золотою медаллю з діамантами останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський 25 років знемагав у підземній в’язниці в Соловецькому монастирі. Українська козацька старшина прощалася із життям аж за Уралом, конала на шибеницях і палях. Українська еліта засівала своїми бездиханними тілами Сибір несходимий, Соловки, Біломорканал, Колиму, Кенгір, Мордовію… А геній із геніїв Тарас Шевченко мордувався в солдатській муштрі на березі пустельного Кос-Аралу, мережив вірші в захалявну книжечку. 

І ось на зорі ХХІ століття нової ери українофоби того ж самого замісу силуються ввергнути усе, що один з найбільших європейських народів надбав, у безпросвітність «кари єгипетської». Силуються позбавити його рідної мови, вирвати з душі й серця предковічну пам’ять, задушити самобутні таланти, позбавити їх можливості на самовираження… І хоча б хтось із них заїкнувся про те, як у зародку придушуються будь-які українські проблиски в Російській Федерації.

«14 декабря 1845» у В’юнищах, поглинутих передостаннього століття рукотворним морем, Тарас Шевченко написав поему «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні, і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Виразив те, що допікало:

 Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..

Вичерпної відповіді на це досі не знайти ні в шкільних підручниках, ні в посібниках для середніх спеціальних і вищих навчальних закладів. Донедавна гуманітарії в основному пережовували подачки з московських академічних столів. Навіть на зорі ХХІ століття нової ери в Україні немає достойних проводирів. Кого після Батурина, стертого ордою Меншикова з лиця землі, й після згубної битви 1709 р. під Полтавою можна порівняти з «титаном відродження» Богданом Хмельницьким чи то з «беглецем во всех речах» Іваном Мазепою, якому присвячено понад двадцять опер?

Гетьман Іван Мазепа сподівався, що війна між Карлом ХІІ і Петром І забезпечить Україні святе право самовладно господарювати у власному домі, утверджувати свій державний устрій. Але монгольської закваски царат застосував тактику випаленої землі. Горіли хліби, міста і села. Шведи відмовилися від походу на Смоленськ і Москву. Повернули на багату молоком і медом Україну. «Диявол його сюди несе!» – у відчаї проквилив прозірливий гетьман. Ніяка не Божа, а нечиста сила прирікала багатостраждальний український народ на «неключиме рабство», якщо піти за словом Богдана Хмельницького, знаменитим проводирем національно-визвольної війни проти польської шляхти.

У своїх виданнях «Перед очима істини» (2015 р.), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Віч-на-віч з вічністю» (2019) я наполегливо доводжу, що український рід сущий на білому світі з такої ж давнини, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, в Єгипті темному… і понад Індом і Євфратом». І це не зі стелі взято, а із зачину поеми Т.Шевченка «Саул», після останнього слова якої рукою поета позначено дату: «13 октября [1860, С.-Петербург]». За лічені місяці до останнього подиху нашим Пророком заявлено те, на чому наголошувала пізніше Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Український етнос з першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІІ-ХІV тисячоліття до нової ери. Охоплювала басейни Десни, Сейму, Прип’яті, Росі, Дону, Горішнього й Нижнього Подніпров’я, Південного й Західного Бугу, Дністра, повноводого Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. Таке ж поселення, як і довготривале в Мізині, на вищому березі Десни, відкрив 1903 р. виходець із Чехії Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві.

Матеріальні й духовні здобутки попередніх тисячоліть успадкувала, чому б сумніватися, Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств. То свідчення з таких же золотих віків українського роду, як і в еллінів, чия міфологія не тільки не осуджена, як «поганська», а й вважається високим досягненням юності людства.

Володимир Даль і первісни й варіант його словника
Володимир Даль і первісний варіант його словника

Воістину, правічного зачину поетична творчість є святим письмом українського народу. Його мова – одна з найрозвиненіших і найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської. Чи хоч одне-єдине з тих, котрі верещать про ревізію закону про мову, має хоча б якесь зелене уявлення про Козака Луганського Володимира Даля? Його батько спокусився «на ловлю щастя і чинів» – перебрався із Бельгії налагоджувати металургійне виробництво там, де тепер спопеляє землю, затруює воду й повітря така ж війна, як 1708 р. у Батурині та як 1709 р. під Полтавою. 

Сина бельгійського інженера настільки захопила запозичена Москвою українська мова, що не пішов по стопах вітця, а 1840 р. продерся через цензурні перепони з головною працею свого життя. Видав її мізерним пробним накладом під назвою «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка». При цьому опубліковане було припечатане грифом «Совершенно секретно».

Читайте також: Творець «Толкового словаря» Даль мав псевдонім Козак Луганський

Не судилося «цілком таємному» побачити божий світ. Німецькі міллери, які, за словом Т.Шевченка, блекотою царський трон обсіли, спалили неугодне. Опісля видання об’явилося з підчищеною назвою – «Толковый словарь живаго великорусского языка». Не знічев’я Т.Шевченко, коли повертався із каторги, зустрічався з Козаком Луганським.

Тепер слово за українською елітою, насамперед науковою. Невже вона не спроможна захистити рідну мову? Чи станеться із правічним, сокровенним те ж саме, що з Василем Стусом? Не врятувала українська інтелігенція волелюбного. Переважно відмовчувалася. Терпіла наругу, набравши в рот води. Невже українська національна свідомість як не мала, так і не матиме можливості на самовираження? 

Вадим Пепа

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-