Ми не зможемо покинути свою землю. Будемо їсти плоди нашої землі

Вночі 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний вибух. Величезна радіоактивна хмара накрила не лише території сучасної України, Білорусі та Росії, але й багатьох інших країн – Швеції, Австрії, Норвегії, Німеччини, Фінляндії, Греції, Румунії, Словенії, Литви, Латвії. Так почалася найбільша техногенна катастрофа ХХ століття, яка змінила життя мільйонів людей і змінила світ. Відтоді минуло 34 роки. Цьогорічна дата не є «круглою», втім, такі означення існують радше в головах чиновників, аніж тих, хто пережив подібне. Трагедія такого рівня, так само як і людська пам’ять, не знає «круглих» чи «не круглих» дат. Це біль, який не виміряєш жодним дозиметром і не поділиш на жодні цифри. Так само, як і життя. А дати з’являються згодом, коли помирає останній свідок.

Чорнобильський рік

Яким він був – чорнобильський 1986-й? Людство жило своїм звичним життям: у світі точилися війни – десь із чотирнадцять, зокрема і війна в Афганістані; світові лідери двох наддержав – США і СРСР – Рейган і Горбачов, запевняли одне одного у найщиріших намірах у подоланні напруження і скороченні ядерних боєприпасів; У Римі відбулась прем’єра останнього фільму Тарковського «Жертвоприношення», Пугачова співала «Паромщика». У космос літали космічні човники, було вперше отримано зблизька фотографії комети Галлея, яка вперше за 75 років наблизилась до Землі. В СРСР на ХVІІ з’їзді КПРС, що відбувся наприкінці лютого – початку березня 1986 року, затвердили нову редакцію Програми КПРС і курс на будівництво комунізму. Вперше заговорили про гласність. Все було чинно, але в повітрі вже «пахло» змінами. З тюрми випустили радянського дисидента і правозахисника Анатолія (Натана) Щаранського, обмінявши його на двох радянських розвідників; Андрію Сахарову дозволили повернутися із заслання в Москву. Утім, деякі українські політв’язні ще продовжували залишатися в неволі. Але подією не тільки того року чи десятиліття, але й усього ХХ століття стала аварія на Чорнобильській АЕС.

«Обстановка под контролем»

Мовчання – теж один із видів брехні. Іноді воно теж може вбивати. Впродовж багатьох місяців влада приховувала від власних громадян справжній стан справ, реальну картину того, що сталося квітневої ночі 1986 року на Чорнобильській АЕС. Хоча, цілком імовірно, що й сама не уявляла до кінця масштабів катастрофи.

Це був вражаючий огром брехні, який мімікрував під турботу і захист. Преса тим часом виходила з обнадійливими заголовками на кшталт «Обстановка под контролем».

Перша інформація про аварію на реакторі з’явилася 26 квітня о 9.30 від першого секретаря Київського обкому партії Григорія Ревенка. Чиновник заявляв, що «загрози для населення міста це не становить». Вперше в інформаційному випуску Українське республіканське радіо про аварію повідомило лише 28-го, а потім 30-го квітня. 8 травня по Українському телебаченню виступив міністр охорони здоров’я УРСР Анатолій Романенко, який теж говорив напівправду. Горбачов з’явився лише 14 травня. Під час телевиступу очільник СРСР удавав, що нічого страшного не трапилося, й не оминув нагадати про те, що треба дати «відсіч вигадкам буржуазної пропаганди».

Натомість вже 30 червня 1986 року з’явилось розпорядження КДБ СРСР – своєрідний темник – про припинення публікацій про аварію на ЧАЕС у пресі. Володимир Щербицький у червні 1989 року повідомляв у доповідній записці ЦК КПРС «Про обстановку, що склалася на атомних електростанціях в Українській РСР»: «Роз’яснювально-пропагандистська робота не дає помітних результатів».

У квітні 1988 року декілька киян звернулися до влади з проханням дозволити відзначити другу річницю аварії на ЧАЕС. Влада, звісно, відмовила. Люди, близько двох десятків, зібралися біля міськвиконкому, але їх забрала міліція «за поширення брехливих чуток». Лише напередодні Першого з’їзду народних депутатів СРСР, 24 травня 1989 року, уряд СРСР зважився на часткове розсекречення чорнобильської інформації. Саме тоді, через три роки після аварії, на тому з’їзді й пролунала перша не прикрашена правда про Чорнобиль. Офіційна цензура почала слабшати.

Людина і Чорнобиль

Втім, поки тоталітарний монстр корчився у пароксизмах брехні та безпорадності, звичайні пересічні люди – громадяни радянської України – мали давати собі раду за відсутності будь-якої чіткої й достеменної інформації. Ними володіла тривога і розпач. Смерть чаїлася всюди – в скошеній траві, в зеленому листі, в яблуку на дереві, в упійманій рибі… Ворог став невидимий. «Сонце світить, іде дощ, ніхто не стріляє, ні диму, ні газу… а мусимо ставати біженцями…»; «Як збагнути, де ми? Що з нами коїться? Тут… Зараз… Спитати ні в кого…».

Одним з найбільш правдивих свідчень про Чорнобильску катастрофу в її людському вимірі, є книга Нобелевської лауреатки Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Це обпікаючі, дуже інтимні розповіді тих, хто пережив ту катастрофу.

Згадує дружина пожежника Людмила Ігнатенко – та сама, про яку HBO зняв міні-серіал «Чорнобиль»: «Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе ніби світилося, ціле небо… Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. А його все нема й нема. Кіптява від того, що бітум горів, дах на станції бітумом був заллятий. Ходили, згадував потім, як по смолі. Вогонь збивали, а він повз. Піднімався. Скидали ногами графіт, а він горів… Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу… О сьомій годині мені переказали, що він у лікарні. Я побігла, а довкола лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Самі машини швидкої допомоги заїжджали. Міліціонери гукали: машини зашкалюють, не підходьте. Не я сама, усі жінки прибігли, усі, в кого чоловіки тої ночі опинилися на станції… Побачила я його… Набряклий весь, запухлий… Очей не видко… Багато лікарів, медсестер, особливо санітарок із цієї лікарні за деякий час захворіють… Помруть… Але ніхто тоді цього не знав… Ніхто не казав про радіацію… Тільки воєнні ходили в респіраторах… Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками… Тістечка лежали на ятках… Звичайне життя…».

Люсі на ту пору було лише 23 роки, вони з коханим нещодавно побралися, чекали на дитя.

Василь Ігнатенко помер у московській лікарні 13 травня 1986 року, 25-річним. «У лікарні останні два дні… Підніму його, а кістка хилитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла… Кавалки легень, кавалки печінки йшли через рота… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рота, все це з нього вигрібаю… Цього не розкажеш! Цього не напишеш! Цього навіть не переживеш…» Поховали українського пожежника в Москві на Мітінському кладовищі. Парадну форму не змогли натягнути – не було вже цілого тіла; поховали босим – страшенно розпухли ноги. В целофановому мішку, в двох трунах – дерев’яній і цинковій, під бетонними плитами. Похорони відбувалися під наглядом КДБ. Народжене дитя – дівчинка Наташа – з вродженим пороком серця і цирозом печінки – похована біля батька.

Алексієвич зауважує, що писала не про Чорнобиль, а про «світ Чорнобиля», про «катастрофу часу». «За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів». Чорнобиль виявився якимсь невідомим і таємним знаком, новим викликом, який людство ще не в силах розшифрувати: «Стало ясно: крім комуністичних, національних, і нових релігійних викликів, серед яких ми живемо й виживаємо, попереду на нас чекають інші виклики, лютіші й тотальніші, тільки наразі ще приховані від ока».

Українська літературознавця, перекладачка Михайлина Коцюбинська теж зауважувала про комплекс, синдром Чорнобиля – «як він відбився на наших душах»: «Постчорнобильський Київ – Київ без дітей (у моїй пам’яті закарбувався такий кадр: очищені від піску й вимиті до асфальту пісочниці в дитсадку біля мого будинку). Втеча від радіації: рятуймо дітей! Солідарність – і егоїзм. Інформаційний зашморг. Щем беззахисності. Відчуття наруги над собою».

Цікавим свідченням тієї пізньорадянської доби є спогади української поетеси Ірини Жиленко:

28.04. 86 р. «Вечір був розкішний, дивовижний. І… немов удар обухом по голові – страшна звістка про аварію в Чорнобилі. Вибух реактора, численні жертви, радіація. Чутки про це вже просочувались, але ми не знали нічого напевно… В Києві переполох. І тільки коли запанікував закордон, уряд змушений був зробити повідомлення про те, що в Чорнобилі, «в следствии аварии» мала місце «утечка радиации» і що «имеются жертвы». Так, ніби тих жертв – жменька… Людей вивозять з причорнобильських районів. А радіація все поширюється, і пожежу ніяк не загасять. І страх вихолоджує серце…» Люди губилися у здогадках, переживали за дітей. А влада – Оперативна група Політбюро ЦК КПУ, тим часом ухвалила рішення про проведення в перші дні травня першотравневої демонстрації та велоперегонів Миру.

1.05.86 р. «Здається, ніколи ще не було такого святкового ентузіазму вірнопідданих мас, як у нинішній Першотравень. Боже, чи є межа людському глупству і цинізму влади? В Нову Українку, в лікарню, привезли 80 дітей (так розповідають). Опромінених. Виписали всіх місцевих, навіть з інфекційними хворобами, щоб розмістити цих бідолаг. А ми колись вбачали апокаліптичне лихо в холерній епідемії… В Києві набагато підвищилася радіація, з’явилась загроза перекриття води…»

3.05.86 р. «Уряд підло і маразматично мовчить або бравурно бреше. Чутки ж доходять страхітливі, не хочеться про це ні думати, ні говорити. Кажуть, треба пити йод (5 кр. на півсклянки води), кажуть, треба не ходити з відкритою головою і щодня її мити; не пити молока, а пити горілку. Кажуть, кажуть… І оте «кажуть» – єдине джерело інформації. Уряд робить вигляд, що не сталося нічогісінько вартого уваги. І замість того щоб оголосити траур по загиблих – святкує 1 травня горласто, як ніколи. В Києві по всіх парках гримлять духові оркестри, партійні дяді, відправивши подалі од лиха власних дітей, сонячно вилискують зубами, а ми в’янемо душею від незнання ситуації і апокаліптичних передчувань…»

Істерика, паніка, вагання, оманливі заспокоєння і знову відчай на межі божевілля. Запис від 7.05.86 р. «Щомиті в Києві чутки: то – що реактор приглушено і радіацію загнано в землю; то – що нічого подібного, а навпаки – радіація зростає… Зі шкіл дітей розпустили. Діти радіють, дурненькі… У студентів і випускників – дострокові іспити. На вокзалах коїться жахливе. Віра Петрова, наша сусідка по дачі, пробувала дістати квитки будь-куди, але не змогла. Машини з Києва не випускали (5-го). 6-го почали випускати. Уряд (бодай він видих до сотого коліна!) повідомляє заспокійливі факти. В Києві неможливо зняти гроші з ощадної книжки. Немає готівки. Складають списки. Я спробувала і виявилась 86-ю. Це стояти 4-5 годин в повній невідомості, чи грошей вистачить…Випивки немає абсолютно. За наймерзеннішим шмурдяком – кілометрові черги. Бо ходять чутки, що спиртне виводить радіацію. Ми взяті в облогу мовчання і глумливої байдужості. Мовляв, виздихуйте, панове хохли, а ми будемо робити вигляд, що ви на весіллі гуляєте».

«Вчора, на прес-конференції, наш міністр енергетики заявив з притиском і безапеляційно (така фашистська, нахабна і жорстока мордяка!), що «атомную энергетику не остановить! Она будет развиваться». Отже, смертонька нам усім – як не тепер, то у четвер. Може, я занадто відверта в своєму щоденнику, бо ж часи зараз знову – загрозливі і жорстокі. Але інакше не можу…»

8.05.86 р. «В Новій Українці дуже висока радіація. Яка у нас – не відаємо. Але надій на те, що нас вона не дістане – немає. В Києві дітей організовано відправляють з 15-го в піонертабори… Вчора я побачила, як Вірина стара мати спокійнісінько рвала з городу цибулю і редиску. Я вказала їй, що цього робити не слід. І вона (зовсім безграмотна селянка, напівглуха) дала мені урок мудрості, не так мудрості, як прозірливого розуміння нашого становища. Вона сказала: «Земля отруєна надовго, не на рік-два. Далеко і надовго ми з неї не втечемо. Нікому і ніде ми не потрібні. Та й самі не зможемо покинути свою землю назавжди. Все одно будемо їсти плоди нашої землі, бо як не будемо їсти – то помремо». Отаке мені сказала баба, і я зрозуміла, що це не песимізм, це усвідомлення істини, з якої немає виходу, а отже (якщо немає виходу), – примирення з нею і прийняття…»

1.06.86 р. «Гнів, гіркота, відчай, ненависть, безнадія і страх. Все сплелося в один гадючий клубок і не дає дихати. Жлобська, жорстока і тупа країна. Ми навіть у цій ситуації знайшли привід сурмити і хвалитися. Героїзмом радянських людей. Оптимізмом радянських людей і т. ін. На газетних фотографіях – торжествуючі, радісні фізіономії чорнобильців, бо це ж таки радість: їхню землю, і їх самих, знищено, сплюндровано на віки вічні. Ненавиджу!..»

І на завершення: «Тиха, нечутна хода смерті. І ми вже не діти Божі, а злий, приречений мурашник…»

Ось такий самотній непафосний людський голос, що залишився від тих часів, крім сумних роковин. Після всього лишається чийсь правдивий голос і лишається пам’ять. На противагу пафосу. Пафос рано чи пізно здувається, наче повітряна кулька. Якою б яскравою вона не була. Ми це знаємо.

Світлана Шевцова, Київ