«Мову маєш муштрувати». Дискусія про книги під український реп
Другий рік поспіль на міжнародній Латвійській книжковій виставці була велика українська програма. І це важливо, бо тут починають звикати до постійної присутності української книги в місцевому культурному просторі. Не кажучи вже про те, що кожен виїзд української книги, українських авторів за кордони держави – сам по собі має окрему цінність, як прояв своєрідної книжкової дипломатії.
Відкриття виставки відбулося за участі міністра культури Латвії Науріса Пунтуліса. Після офіційної церемонії він відвідав український стенд, де поспілкувався з послом України в Латвії Олександром Міщенком. Пунтуліс зазначив, як йому приємно бачити у Ризі великий стенд української книги. Міщенко відповів – так, Україна сьогодні бореться не тільки зброєю, а й книгою, культурою. На що латвійський міністр резюмував, що такий підхід йому близький. І взагалі – він єдино вірний. Культура допомагає зберегти державність, не дарма «оксамитові» революції в країнах Балтії називали «пісенними». (Пісня була не тільки проявом непокори імперському центру, а й показником ідентичності, народної єдності).
КНИГА ПРОТИ ТЕЛЕВІЗОРА ТА КНИГА ПРОТИ КНИГИ
Українську програму на виставці відкривав спільний захід ПЕН-клубів України та Латвії – панельна дискусія «Книга vs Телевізор. Інформаційні війни. Майбутнє за тими хто читає?». З латвійської сторони в ній брали участь члени місцевого PEN-клубу Інга Гайле, Ілмарс Шлапінс, Айварс Ейпурс, з іншого боку – Андрій Любка (ПЕН-клуб Україна) і запрошений гість, гендиректор харківського видавництва Folio Олександр Красовицький. У жвавій годинній розмові йшлося про те, яким чином можна поставити бар’єр інформаційному, контентному втручанню ззовні, як виховувати критичне мислення.
Найчастіше слово брав Шлапінс. Він же порушив гостру тему, актуальну як для Латвії, так і для України та й усього демократичного світу – як бути зі свободою слова в умовах, коли нею відверто маніпулюють. Адже саме це відбувається останніми роками – кремлівська пропаганда засмічує інформаційний простір багатьох країн фейками, фальсифікаціями.
Любка розказав латвійським друзям про ситуацію в Україні. Російські джерела злостивої дезінформації в 2014 році були, наскільки це можливо у сучасному світі, перекриті. Але вже незабаром противник перегрупував сили. І от уже його рупором стали три українських телеканали – так, можливо, дещо обережніші в термінології, але від того не менш небезпечні. І їх важко не те, що закрити, а навіть рішуче запитати про джерела фінансування. Бо наші західні партнери відразу почнуть казати про утиски свободи слова. Тобто виходить, що в таких умовах свобода слова «стріляє собі в ногу», обертаючись на свою протилежність, свободу брехні.
Пані Гайле зазначила, що «Книга проти телевізора» – непогана тема, але хотілося б поговорити ще й про таке: «Книга проти книги». Тут слово взяв Красовицький. Він підкреслив, наскільки важливими для українських видавництв були 2014-2016 роки. Тоді в умовах розгорнутої Росією агресії стався справжній ренесанс українського книговидавництва. Але після того, як було усталено законодавство, нормалізований процес ліцензування, відбувся певний відкат. Російські видавництва – більш потужні, оскільки зростали на більшому за обсягом ринку, мають можливість на законних засадах повертати собі частину колишніх позицій. Вони також ускладнюють роботу на міжнародному ринку, часто купляючи права на переклад «пакетом» – не тільки на видання російською мовою, але й українською. За словами директора Folio, зараз частка української літератури в Україні складає приблизно 50%. І якби вона мала сприятливі умови для розвитку, то до 2025 року її можна було б довести до 75-80%. Але це за хороших умов і без «палок у колеса»…
Любка також зробив наголос на необхідності збереження тренду попередніх років, на тому, щоб не зачахнув український книжковий ренесанс. Кілька прикладів, наведені ним, були вражаючими. Донецький письменник Володимир Рафєєнко, який переїхав до Києва, та одеський поет Борис Херсонський до війни були успішними, відомими, визнаними російськомовними авторами. Але в умовах зовнішньої агресії почали писати українською. І ці нові їхні твори варті окремої уваги.
ТАКІ РІЗНІ ШЛЯХИ ДО ПИСЬМЕННИЦТВА
Минулого року хедлайнерами Ризької виставки були досвідчені українські письменники Юрій Винничук і Андрій Курков (президент українського ПЕНу). Цьогоріч приїхала зовсім інша пара: окрім згаданого вже 32-річного, але добре відомого літературному загалу поета, прозаїка, есеїста, перекладача із Закарпаття Андрія Любки, також воїн, учасник АТО, людина, яка вижила в Іловайську – Роман Зіненко. Він написав дві важливі для нас, для нашого суспільства книги – «Іловайський щоденник» (2017) та «Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії» (2019) у двох томах.
Третій учасник творчої зустрічі, Олександр Красовицький (у видавництві якого і вийшли роботи Зіненка), додав багато важливого для розуміння не тільки цих двох окремих книг про війну. Іловайськ – настільки болюча тема, що багато хто в нашому суспільстві активно не хоче читати про це. Ба більше, хотів би, аби ці книги взагалі не видавалися! На деяких книжкових форумах України, найбільших, були просто акції протесту проти робіт Зіненка. Таке от «страусине» ставлення до дійсності, намагання сховатися від правди – жорстокої, болючої, замість того, щоб, усвідомивши її, переболіти нею та – найголовніше – винести для себе важливі уроки на майбутнє. Красовицький також додав, що він запропонував Романові написати подібне велике дослідження про бої в Дебальцевському котлі. Але Зіненко ще не відчуває в собі сил для цієї роботи.
Роман розказав аудиторії трохи про себе – ніколи й гадки не мав, що може колись стати письменником, автором кількох книжок. Та так вже склалася доля. Спогади про трагедію Іловайського котла не давали йому спокійно жити, примусили взятися за перо чи радше – сісти за клавіатуру. І якщо в перший книзі він виклав те, чому сам був свідком, то для другої опитав більш як сто учасників тих подій, уважно дослідив звіти слідчої комісії Верховної Ради, щоб максимально наблизитися до відповіді – що ж сталося тоді під Іловайськом та пізніше в Іловайському «коридорі». Як це стало можливим і як запобігти подібному в майбутньому?..
Андрій Любка в його 32 роки – вже досвідчений та добре відомий автор, чиї твори перекладені кількома мовами (більше всього – польською). Він окремо підкреслив, що дуже радий опинитися в латвійській столиці, оскільки саме тут народився. (Його мама тоді навчалася в місцевому медичному інституті). Цього разу, до речі, Любка проїхався всіма трьома столицями країн Балтії. Він взагалі людина транскордонна, яка любить бути в дорозі. Народився в Латвії, зростав у Закарпатті, повчившись в Ужгороді, далі поїхав продовжувати навчання до Варшави, де спеціалізувався на балканських студіях.
На початку літературного шляху Андрій був більше поетом, зараз тягне до прози. Також він багато займається перекладацькою роботою (переважно романи – з польської та з балканських мов). Що ж до есе, публіцистики, то тут Любка відомий читачам як жорсткий та принциповий автор. На завершення своєї розповіді він сказав, що останнім часом багато писав на якісь важкі теми. І для рівноваги йому хотілося б написати щось зовсім інше. Про гуляку поета, який просинається вранці з похміллям і… І далі з ним трапляються якісь кумедні речі.
По тому була окрема розмова про дитячу літературу – про свою роботу розказали провідний редактор видавництва "Ранок" Мар'яна Гончарова-Горянська та Ліза Нєвєжина (креативна агенція «Green Penguin»). Втім на дитячих проєктах зосередимося трохи пізніше.
ПЕРШИЙ РОМАН РАФЄЄНКА УКРАЇНСЬКОЮ І ПРОСВІТНИЦЬКІ МУЛЬТИ
Працюючи на одному зі стендів Книжкової виставки, відчуваєш себе не як на базарі, а як у храмі. Бо є в книгах щось заворожуюче, сакральне. І дуже цікаво спілкуватися з людьми, які підходять, консультувати їх. Але, чесно кажучи, маючи перед собою стільки першокласної сучасної української літератури, передусім, хотілося почитати чи принаймні – уважно проглянути їхні сторінки. От на фото – книжки, з якими я встиг більш-менш докладно ознайомитися. І всі вони того варті.
Але окремо зупинюся на тій, про яку йшла мова вище. Це «Мондеґрін (пісні про смерть та любов)», перший роман Володимира Рафєєнка, написаний українською мовою. Без перебільшень – він мене вразив. Кажу це без жодних кивків, мовляв, пише автор, який ще донедавна не надто впевнено володів українською. Ні, «Мондеґрін» аж ніяк цього не потребує. Це серйозний, сильний, гармонійний роман. Головний герой – викладач із Донецька, який після початку війни переїхав до Києва. І шукає себе, своє місце в новому житті. При цьому – опановує українську мову. І від того – особлива, надмірна, майже дитяча чутливість до слів, словосполучень, виразів. Він наче пробує їх на смак і делікатесно тішиться ними… А проблеми, які є в героя, як здається спочатку, помірно психологічні, з часом виявляються важко психіатричними, породженими російським вторгненням, смертями. Та не тільки в тому річ – живе в герої й стара, з 1930-х років, родинна травма, яку він по-справжньому відчув тільки тепер, після початку й продовження війни, сучасної – хижо-живої, гарячої. Так проблеми окремої людини стають уособленням проблем, комплексів усього суспільства, цілого народу, держави. «Мондеґрін» – книга, яка не відпускає. І поки ти перегортаєш її, вона перегортає тебе…
Ну й обіцяне – про дитячу літературу. Жваво розгортається мультимедійний проєкт «Україна. Книга-мандрівка». Наприкінці виставки, у неділю, 1 березня, відбувся останній захід української програми – презентація мультфільмів із цього проєкту. Прийшло багато українських дітей та їхніх батьків із Риги, дехто ж спеціально приїхав навіть із сусідньої Естонії.
Презентація планувалася на 45 хвилин, але з дозволу організаторів виставки вона тривала більше години. Малеча радісно сприймала просвітницькі мульти про українського супергероя Кармелюка, про геніальну художницю Марію Приймаченко (чий живопис так органічно стає основою анімації), про отамана Сірка, про Києво-Печерську Лавру, про одеського лікаря Хавкіна, який поборов холеру, про злочинну депортацію кримських татар, Чорнобиль та про пластунів…
Анімація проста, легка для сприйняття. Але за цією простотою та легкістю – велика робота. Автори в кожному випадку шукали хід, особливого героя-оповідача, щоб через нього небанально подати інформацію. Не менш важливим був і пошук точної інтонації в кожній з розкритих тем – частіше жартівливої, іноді ліричної, часом тужливої. Чудовий просвітницький проєкт, дай боже йому життя та розвитку. От і я, йдучи додому, наспівував рядки приспіву з мульта «Реп про мову»: «Мову маєш муштрувати, мову мами й мову тата. / Мову міст, містечок й сіл. / Мову мужності і сил». А це вже проєкт «Ці дивовижні українці» – одне з продовжень, розгалужень «Книги-мандрівки».
Наснаги також і тим, хто займається організацією українського стенду на Ризькій книжковій виставці. Це – Центр культури «Латвія – Україна / Latvija – Ukraina» (передусім, «моторчик» цього заходу – Наталя Шилова). І це також дивовижні українці. Шануймося.
Олег Кудрін, Рига
Фото Ріти Болотської
