Голодомор. Про що розповідають пам`ятники-2
Цьогоріч для розмови про Голодомор 1932-1933 років ми обрали не зовсім звичний ракурс. Кореспонденти Укрінформу поцікавилися – які меморіали та пам’ятні знаки на вшанування жертв цієї трагедії є в містах і селах України.
У першій частині публікації ми розповіли про провідника Харківського обласного осередку Народного Руху Володимира Пасічника, який став ініціатором увічнення пам`яті жертв Голодомору ще до здобуття Україною незалежності; про голову колгоспу на Житомирщині Івана Осадчука, якому вдячні односельці поставили пам`ятник за те, що «в страшні роки Голодомору він врятував село від голодної смерті»; про найвищий в Україні меморіал жертвам Голодомору на Житомирському шосе в Дніпрі та про історію створення меморіалу в селі Піски на Сумщині.
Про інші приклади неказенної, а часто навіть жертовної шани і пам’яті про знищених великим голодом українців – читайте у другій частині журналістського дослідження.
ЗЕМЛЯКИ ВСТАНОВИЛИ ПАМ’ЯТНИК НА МОГИЛІ ЗАКАТОВАНОГО ПІД ЧАС КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ
На горі біля села Райгородка Сватівського району в Луганській області, де колись було село Сергіївка, відбулося вшанування Івана Кравченка – простого селянина, якого забили до смерті так звані уповноважені під час колективізації.
Про це кореспондентові Укрінформу повідомив міський голова Сватового Євген Рибалка.
«Ініціатором встановлення пам’ятника став житель Райгородки Андрій Ширков. До нього звернулась онука Івана Кравченка Любов, яка нині мешкає в Ізраїлі. Їй уже 60 років. Прохання в неї було дещо несподіване: вона давно хотіла розшукати місце, де було поховано її діда й установити на ньому хреста, але тільки тепер змогла вийти на зв’язок із його земляками за допомогою інтернету», – розповів Євген Рибалко.
Від Любові стало відомо, що Іван Кравченко народився в 1904 році. Мав дружину і п’ятеро дітей. Сім’я вважалася заможною. І от, як написала в листі онука, у вересні 1937-го до Кравченків заявились, як це тоді називалось, «уповноважені особи» – аби реквізувати на користь радгоспу всю худобу і щось із майна.
Іван зустрів непроханих гостей із вилами; поруч із ним стала й дружина, хоча він наказав їй брати дітей і тікати до родичів. Утім, сили все одно були нерівними, і за три дні Іван помер від численних забоїв.
Комуністична влада поховати селянина дозволила, але заборонила ставити на могилі хреста. Так могила й простояла без жодного пам’ятного знаку до останнього часу.
…Цю історію Люба почула від своєї бабусі; власне, вона й сама дитиною часто ходила на могилу діда, а тому дещо пам’ятала про її місцезнаходження. За її орієнтирами Андрію Ширкову і його друзям вдалося знайти місце поховання Івана Кравченка.
Замість хреста родина Ширкових встановила пам’ятник. Тут, на місці поховання, Андрій зачитав листа від онуки Івана Кравченка Любові:
«Для мене мій дід Іван – святий. Для мене він герой… Радянській владі не подобалося, що люди не хочуть іти в колгоспи, – і тодішня влада вирішила провести розкуркулення. Після загибелі Івана дружина й діти пухли з голоду, але вижили, і сьогодні в нього уже дорослі внуки та правнуки», – написала жінка.
Панахиду на могилі закатованого земляка справив протоієрей Свято-Успенської парафії Православної церкви України Дмитро Романків.
До речі, Сергіївка була заснована ще в 30-х роках ХІХ століття; напередодні колективізації тут жило близько тисячі мешканців. Сьогодні від багатого села залишились здичавілі рештки садів і зрідка – руїни сільських будинків.
Останнього мешканця тут бачили років із п’ятнадцять тому.
МИКОЛАЇВ. ПІД ЧАС ГОЛОДУ ЧЕРЕЗ ПОРТ ВИВОЗИЛИСЯ ТИСЯЧІ ТОНН ЗЕРНА
На перехресті Херсонського шосе та вулиці Кругової у Миколаєві височіє 15-метровий знак Пам'яті жителям області, які стали жертвами Голодомору в Україні 1932-1933 років.
Цей меморіальний курган був створений у 1993 році до 60-х роковин Голодомору за ініціативи Народного руху України. Тоді тут було встановлено дубовий хрест, подарований організацією «Просвіта» Сокальського району Львівщини. У 2003 році пам’ятник реконструйовано. Головну конструкцію і хрест виготовили з металу, терновий вінок – з алюмінію, дзвони – з бронзи. В 2008 році упорядкували територію навколо пам’ятного знака, облицювали гранітною плиткою підпірну стіну насипного пагорбу.
За приблизними підрахунками, на території теперішньої Миколаївської області померло від голоду щонайменше 100 тисяч осіб. І за цим страхітливим показником наш край посідав шосте-сьоме місце в Україні. Але чимало фахівців стверджують, що ця цифра – дуже занижена, насправді – постраждалих набагато більше. Серед прихильників такої думки – і директор Державного архіву Миколаївської області Лариса Левченко, яка багато часу присвятила вивченню цього явища.
«На той час Миколаївщина не була окремою областю, а входила до складу Одеської. Отож порахувати точну кількість постраждалих надто складно. Коли ми складали “Книгу пам'яті жертв Голодомору” в нашому регіоні, то опитували людей у кожному районі, населеному пункті, а ще – користувалися метричними книгами, що залишилися, бо основна їх частина була знищена. Розповіді очевидців жахали. Люди вимирали цілими родинами. Якщо хтось один із сім'ї залишався живим, то часто вдавався до самогубства, бо несила було терпіти. Були випадки канібалізму, і не поодинокі. Про жахи того часу важко переповідати, але все це підтверджують архівні документи», – розповідає Левченко.
За її словами, архів Миколаївської області час від часу організовує онлайн виставки документів, присвячені Голодомору. Одна з них – «Експорт хлібних продуктів у Миколаївському порту 1923-1937 роки». Адже починаючи з 1862 року Миколаїв був центром експорту зерна. Цей процес тривав і в усі періоди Голодомору в Україні.
Миколаївська контора з експорту хлібних продуктів була організована в 1923 році й підпорядкована акціонерному товариству «Експортхліб» (м. Москва). Вона забезпечувала зберігання хлібопродуктів, призначених для експорту, та відвантаження їх у порту на пароплави для транспортування за кордон. Архівні дані свідчать, що у той час, коли люди масово вмирали від нестачі їжі, величезна кількість хліба експортувалася в Німеччину, Норвегію, Італію, Англію, Сінгапур та інші країни. Вивозили жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу і навіть жмих.
Ось лишень деякі цифри і факти з документів морпорту тих часів. Так у вересні 1932 року, згідно з оперативним звітом про рух експортних хлібовантажів у миколаївському порту, план із вивозу пшениці виконано на 133 відсотки. Замість запланованих 43,2 тис. тонн, підготовлено до вивозу 57,7 тис.
Ще один приклад. 1933 рік, документ під назвою «Про завантаження пароплавів і розрахунки по них». За кордон через 4 порти (Маріуполь, Херсон, Новоросійськ, Миколаїв) вивезено збіжжя на 55 пароплавах, найбільше з Миколаєва – 41. Однієї тільки пшениці відвантажено 202 мільйони 468,2 тис. кг. І це лише 59,7 % від того, що планувалося.
ЧЕРНІГІВЩИНА. ПАМ’ЯТНИК ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ В СОКИРИНЦЯХ
Пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років у селі Сокиринці Срібнянського району Чернігівщини можна вважати своєрідним каталізатором процесу повсюдного вшанування трагічно загиблих від голоду українців. Адже саме він у 2004 році наштовхнув на таку ідею тоді ще кандидата в президенти України Віктора Ющенка.
Про це кореспондентові Укрінформу повідомив в.о. старости села Сокиринці Срібнянської ОТГ Анатолій Маснуха.
"Ющенко був шокований тим, що в такій глибинці, як наша, є такий зворушливий пам’ятник. І тоді в нього народилася думка про необхідність вшанування жертв Голодомору по всій Україні", – сказав він.
Пам’ятник жертвам Голодомору в Сокиринцях був відкритий ще в 1993 році неподалік одного з чотирьох сільських кладовищ – того, що у центрі села. Він являє собою розміщену на земляному підвищенні та постаменті скульптуру виснаженої жінки з мертвою дитиною на руках. Позаду – хрест, обвитий колючим дротом. Перед скульптурою – чаша для вічного вогню (зараз туди ставлять свічки), внизу викарбуваний напис: "Вони хотіли б жити, плекать і творить, кохати і народжувати. Злодіяння катів народу непростимі повік".
З ідеєю встановити пам’ятник жертвам Голодомору в Сокиринцях до місцевої влади свого часу звернувся місцевий скульптор Леонід Гомон. Сільрада, школа й аграрний ліцей – усі пішли йому назустріч, підтримали, як могли, – і пам’ятник був споруджений.
За приблизними оцінками, від голоду в 1930-х роках у Сокиринцях померло близько 400 осіб.
|
|
Загалом на Чернігівщині на вшанування пам’яті жертв Голодомору встановлено понад 90 хрестів, пам’ятників і пам’ятних знаків. Окрім сокиринського, ранніми серед них є пам’ятний хрест у селі Веприк Бобровицького району, встановлений ще у 80-х роках ХХ ст., і пам’ятний знак 1992 року в с. Іваниця Ічнянського району. Обидва були ініційовані жителями або вихідцями з цих населених пунктів. Решта ж монументів з’явилася в 2007-2008 роках на виконання розпорядження перших осіб держави.
За підрахунками дослідників, усього за 7 місяців Голодомору 1932-1933 років у Чернігівській області загинуло понад 350 тисяч людей – більше, ніж за період Другої Світової війни (262 тис.).
АНГЛІЄЦЬ І ЗАПОРІЗЬКИЙ ПАМ’ЯТНИК ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ
У Запоріжжі на подвір’ї Свято-Троїцького кафедрального собору УПЦ Київського патріархату вже 11 років стоїть пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років. Гроші на його будівництво надав запоріжець Пилип Тараненко, який довго жив і працював в Англії. Пам’ятник він встановив на честь свого батька, загиблого від голоду в Запоріжжі у 1933 році. Цей монумент став другим у Запоріжжі.
На жаль, сьогодні не лишилося серед живих ні “англійського дідуся”, ні скульптора Сергія Гресика – автора пам’ятника, ні архієпископа Запорізького і Мелітопольського УПЦ Київського патріархату Григорія, який його освячував.
Тож спогадами про “народження” цього монумента з Укрінформом поділилася дружина скульптора, голова Запорізької організації Національної спілки художників Ірина Гресик.
“Ідея створення пам’ятника виникла навесні 2008 року. До Сергія (Гресика – авт.) звернувся Пилип Тараненко та владика Григорій. Пам’ятник треба було зробити і встановити до листопада”, – згадує пані Ірина.
Було розроблено кілька ескізів, але через стислі строки та фінансові обмеження – довелось зупинитись на двометровому постаменті з гранітним хрестом зверху, на котрому викарбувано силует матері з дитиною, яка померла від голоду. Постамент символізує собою чотири сторони світу, на кожній із них – цитати з Біблії.
“Керівництво Янцевого гранітного кар’єру допомогло з каменем. Сергій фактично нічого не заробив тоді. Тема була складною, складним був і монтаж самого пам’ятника. Дуже важливо було, аби він був надійним, тож Сергій продумував кожну деталь конструкції. Він був задоволений результатом. Пам’ятаю, як тоді сказав владика Григорій: “Таке враження, ніби вища сила спустила з небес цей пам’ятник. Він – на своєму місці”. Задоволений був і Пилип Миколайович. Тоді здійснилась його мрія”, – згадує Ірина Гресик.
До речі, Тараненко спочатку хотів встановити пам’ятник геть в іншому місці – у Заводському районі, в парку. Саме там, за даними деяких досліджень, були поховані тисячі людей, загиблих від голоду. Проте, тодішня місцева влада відмовила меценатові. Емігранта підтримав архієпископ Григорій – і дозволив встановити пам’ятник на території церкви.
Пані Ірина також розповіла, що у Пилипа Миколайовича була ціла колекція фотокарток із зображенням різних пам’ятників. Він збирав їх, аби колись створити власний – у пам’ять про тих людей, що пухли та гинули від голоду.
Після відкриття монумента родина Гресиків підтримувала дружні стосунки з Пилипом Тараненком. Він був частим гостем на різних виставках, що їх проводила Спілка художників.
Тараненко народився 27 листопада 1913 року. До Англії він потрапив у 1946-му з дружиною Олександрою. Там він кількадесят років пропрацював токарем. Після смерті дружини вирішив повернувся до Запоріжжя, де мешкала його молодша сестра. Приїхавши додому, емігрант не лише збудував пам’ятник, а й подарував запорізькій «Просвіті» під офіс трикімнатну квартиру в центрі міста. Помер “англійський дідусь” на 102-році.
Михайло Бублик, Алла Мірошниченко, Наталія Потапчук, Ольга Звонарьова. Укрінформ
Фото – авторів та з сайтів svatove.city, zvid.webnode.com.ua, holodomor-monuments.org
