Зростаючий «путінюгенд» і «ендеерівський Боб Ділан»
У неділю завершився Ризький міжнародний кінофестиваль (Riga IFF). Півтора тижня - щільна кінопрограма, цікаві конкурсні та тематичні покази. Стільки перетинів, несподіваних паралелей, відкриттів. Напружений ритм, з якого важко вирватися (та й не дуже хочеться). Вражень багато - естетичних, етичних, соціальних, політичних... Насамперед поділюся тим, що стосується останніх двох пунктів.
УКРАЇНСЬКИЙ АКЦЕНТ ФЕСТИВАЛЮ
Коли говоримо про Сергія Лозницю, ми завжди із задоволенням додаємо - «український режисер». Але, на жаль, з приводу фільмів, зроблених ним, не завжди можемо сказати, що вони українські. Так само і з останньою роботою - документальним фільмом «Державні похорони», який помічено у фестивальних матеріалах як нідерландсько-литовський. Це - про похорони радянського диктатора Йосипа Сталіна. Режисер знайшов у російському архіві кіно - і фотодокументалістики унікальні матеріали (не тільки чорно-білі, але й кольорові), відзняті у березні 1953 року корифеями радянського кіно - 35 годин зйомки.
Режисер переосмислив їх, переробив і зробив свій фільм на дві години 15 хвилин. Найгостріше і навіть страшнувате відчуття під час його перегляду, коли в якийсь момент раптом відчуваєш, що провалився в той час, потонув у ньому - з велично-добрими портретами і скульптурами вождя, з передбачуваними реакціями, словами, поведінкою, що потрібна для виживання. Хочеться виринути і більше не опинятися там. Після цього вже чітко дистанціюєшся від того, що відбувається: це пройшло, минуло, і не має повернутися.
Напевно, не по-християнськи радіти смерті людини, хай навіть і прозваної Людоїдом, але у фільмі про похорон «генія людства» погляд чіпко вихоплює обличчя усміхнених людей. Радієш їм, але і хвилюєшся за них - а чи нічого не трапилося тоді за таку усмішку?
Ну а кадри про сумування за Сталіним в Україні мають і важливий прикладний сенс. Особливо, коли чуєш там до болю знайому тезу сучасних кремлівських пропагандистів: «Сталін об'єднав усі українські землі». (В Росії давно вже перестали соромитися такої спадкоємності - свіжий приклад: у Москві зараз перешкоджають продажу історичного журналу «Дилетант» через те, що на обкладинці там - карикатура 1939 року на Сталіна з Гітлером).
В українсько-білорусько-естонському документальному фільмі «Моя бабуся з Марса» білоруський режисер Олександр Міхалкович розповів про свою українську бабусю Зіну. Вона все життя пропрацювала на російській Півночі. Коли вийшла на пенсію, повернулася в рідні Суми. Але дуже любила море, тому вирішила перебратися в Крим, в Євпаторію. І тут трапилася окупація... Міхалкович не дає жорстких, прямих оцінок, він просто показує неквапливе життя улюбленої бабусі. А вона, на відміну від своїх сусідів і сусідок, не сприйняла російської пропаганди. І тому жити їй там стає важче. Звідси бажання: не зважаючи на любов до моря, повернутися назад в Суми.
Польська стрічка Єви Кочанської «Обов'язкова програма» розповідає про життя української родини (чоловік, дружина, троє дітей від 5-ти до 13-ти років) з Хмельницької області, що переїхала до Варшави. Робота, підрахунок грошей, роздуми: чи залишатися тут, чи повернутися в рідний Старокостянтинів. Та ще середня дочка займається фігурним катанням. А це потребує витрат (на одні ковзани скільки йде грошей - дитяча ступня росте швидко, та ще й костюми). З одного боку, якщо дівчинка досягне успіхів, буде легше натуралізуватися, а з іншого - спортивний прогрес у неї, м'яко кажучи, не бурхливий. Але от сім'я отримує громадянство. А дівчинка з новими ковзанами пробивається на Чемпіонат Польщі у своїй віковій групі. Фільм закінчується тим, як сім'я дивиться по ТБ трансляцію її виступу. Теплий, ніжний фільм. Але після перегляду залишається сумний післясмак: от і ще «мінус 5» для України і «плюс 5» для Польщі.
Дія українсько-польського документального фільму «Панорама» Юрія Шилова розгортається у Києві, його герой - кіномеханік знаменитого колись кінотеатру «Кінопанарома», який пропрацював у ньому 44 роки і в якийсь момент змушений звільнитися. Впізнаване наше життя - дивна метушня навколо кінотеатру, яку регулярно висвітлюють у київських теленовинах, і буденне життя героя, колоритної людини, за яким цікаво спостерігати.
Варто зазначити, що цього року військова тема в українських фільмах і стрічках про Україну практично відсутня. І не тому, що організатори фестивалю не брали, а тому, що фільмів про це не пропонували.
МІЛІТАРИЗАЦІЯ ЯК ВЕКТОР ЖИТТЯ
Проте військової теми, і прямо, і пунктиром, і фоном, було у надлишку в фільмах про нинішню Росію. Втім, тут про все по порядку.
Важливу частину в програмі кінофестивалю Riga IFF займає «Артдокфест», фестиваль документального кіно, який проводиться видатним режисером-документалістом Віталієм Манським. Мірою того, як політична ситуація в Росії ставала дедалі складнішою, а цензура жорсткішою, «Артдокфест» все більше переїжджав з Росії до Латвії. Однак вручення призів досі відбувалося все ж у Росії. І от цього року переїзд, можна сказати, відбувся. Церемонія нагородження вперше відбулася у Ризі. А в Росії пройдуть лише покази деяких фільмів.
Відмінною рисою «Артдокфесту» цього разу стало те, що стався просто вулканічний викид багатьох фільмів, в яких мілітаризація, архаїзація Росії, і при цьому її невлаштованість, показані з лякаючою повнотою і силою.
У цьому сенсі показовими є фільм-відкриття і фільм-закриття «Артдокфесту». Першим була стрічка Аліни Рудницької «Школа спокушання». У ній через долю трьох жінок промальовані звичаї сучасної - несучасної Росії, в якій жінка, щоб бути успішною, обов'язково має бути спокусницею. І червоною ниткою - лукаві виступи національного лідера по ТБ, яке показує якісь домостроївські дурниці.
А закривався «Артдокфест» фільмом француза Філіпа Мак Гау «До Росії вслід за Катериною». Автор фільму закохався у російську жінку, яка живе у Нижньому Тагілі. Але він одружений, і вона заміжня. Однак бажання бути ближче до неї незнищенне. Тому Мак Гау їде на Урал знімати про неї фільм. І вже важко розрізнити, де тут любов до жінки, а де - любов до її країні. При цьому автору прощаєш пафос і зайву глибокомисленність, просто тому що він любить. Іноді здається, що і свою кохану, і її батьківщину Філіп, ймовірно, придумав-створив в уяві, начитавшись Достоєвського та інших авторів російської класики. Але раптом елемент соціальності, який до того проходив дрібними деталями, фоном, стає у фільмі головним. Розгін акції протесту, закриття андеграундного клубу. Так, все очевиднішою є несвобода, авторитарність Росії. В останніх кадрах режисер знімає свою кохану так: вона у віночку з ромашок сидить на танку. Але в цьому немає кпини, шаржу, карикатури, лише констатація очевидного. І весь фільм у підсумку виглядає розгорнутою метафорою. Захід, Європа, Франція, які високо цінують російське мистецтво, літературу, давно закохані в них, хотіли б любити Росію, але... У відповідь - танки, прикрашені квітами.
Докладно хотів би розповісти про всі фільми програми, але доведеться лише пройтися пунктиром. У «Безсмертному» Ксенії Oхапкіної та «Повітовому місті Є» Дмитра Боголюбова по-різному, але однаково переконливо показується життя російської провінції - Апатитів Мурманської області і Єльні Смоленської області. Найсильніше, найсвітліше і найяскравіше, що є в їхньому житті - побєдобєсіє, нескінченне смакування подій 1940-х років.
І зростаюча сила «Юнармії», воєнізованої дитячо-юнацької організації, яка була створена у 2015 році. За кілька років вона стала монструозним «путінюгендом», що каліче юні душі.
Головний герой «Секретаря з ідеології» Юрія Пивоварова - 16-річний москвич, член комсомолу, який виглядає вдвічі старше своїх років. Спочатку він сприймається лише як зворушливий переросток, забавний червоний фрік, що грається в смішні комуняцькі ігри. Але коли хлопець покладає квіти на могилу Сталіна, стає гаденько. А коли він організовує якусь ділову зустріч "керівникам комсомолу "ДНР"", міцним, сумнівного вигляду хлопцям, то вже навіть страшнувато за його життя і здоров'я (тим більше, що і сам він неабияк перетрухнув).
В «Акції» Олексія Суховія розповідається про масштабно-абсурдну акцію «Сирійський перелом», організовану якоюсь із кремлівських веж. По всій Росії, від Петербурга до Владивостока, возять ешелон з невеликим набором військової техніки, захопленої російською армією під час війни у Сирії. Возять з концертами, піснями і танцями, з мітингом, який організовують на кожній станції.
«Святе місце» Сергія Козьміна показує важку боротьбу жителів московського мікрорайону Торфянка за свій парк, улюблене місце відпочинку, де РПЦ відповідно до своєї московської програми «200 храмів» хоче поставити велику церкву. На боці РПЦ - підтримка влади і православні бойовики з руху «Сорок сороков». На боці городян - лише сміливість і солідарність. І вони перемагають! (Як ми розуміємо, не назавжди - подібні перемоги в авторитарній країні потрібно періодично підтверджувати новою активністю).
Ще одна відмінна риса «Артдокфесту» цього року - відразу кілька помітних сильних білоруських робіт. Про одну ми вже говорили, варто згадати ще дві: «Стриптиз і війна» Андрія Кутила і «Чисте мистецтво» Максима Шведа. У них теж йдеться про мілітаризм, про авторитарність. Але після їх перегляду, після спілкування з режисерами розумієш, що порівняно з РФ Білорусь сьогодні - більш вільна країна. Поки «більш вільна». І поки «країна».
ДО І ПІСЛЯ ВІЙНИ І НДР-ЕМПАТІЯ
Гран-прі основної конкурсної програми Riga IFF отримав литовський режисер Кароліс Каупініс за чорно-білий фільм «Nova Lituania», знятий в дусі неоретро. Це фантазія на історичну тему, чия тривожність співзвучна сучасності: наприкінці 1930-х років, відчуваючи воєнну загрозу для держави та литовської нації, професор географії Каунаського університету Феліксас Груодіс пропонує евакуювати всіх литовців в якусь африканську колонію, щоб заснувати там Нову Литву - Nova Lituania. (У головного героя фільму був прототип - президент Литовського географічного товариства Казіс Пакштас).
Варто підкреслити, що це перша робота 32-річного режисера. І от як авторитетне журі обґрунтувало свій вибір: «Це гуманістичний і ретельно продуманий дебют, який вражає як своєю зрілістю, так і своєчасним та гострим політичним посланням». Все саме так - без надмірностей, вивірений, класично суворий фільм. І дуже сучасний, при тому, що йдеться про події 80-річної давнини.
Якщо «Nova Lituania» розповідає про події напередодні Другої світової війни, то російський фільм «Дилда» - про час відразу після війни. І ця робота ще більш молодого режисера (втім, вже відомого) 28-річного Кантеміра Балагова. А продюсер фільму - засновник телеканалу «1+1» Олександр Роднянський, який, незважаючи на давнє проживання в Росії, зберігає українське громадянство. «Дилда» - дуже сильний і жорсткий фільм, що йде абсолютно проти течії російської пропаганди (і його стрижень - побєдобєсіє). Нищий післявоєнний СРСР, в якому інваліди нікому не потрібні. Щоб не бути тягарем для сім'ї (дітей потрібно піднімати, годувати), вони просять їх вбивати. При цьому - дике соціальне розшарування, з бездушною радянської аристократією, яка живе в розкішних особняках на природі.
Героїні фільму - дві молоді гарні жінки, зенітниці, фронтовички, зранені тілесно і душевно. Сюжет жорстокий, химерний, ламаний, але в ньому немає відчуття штучності, натужності. Тільки біль. Цього року «Дилда» був номінований Росією на «Оскар». І це при тому, повторюся, що фільм перевертає всі потуги роспропу. Але пропаганда на нього поки не обрушується. Чому? А раптом фільм «Оскар» виграє, тоді, може, навіть можна буде придумати, за що його похвалити. Насварити ж - завжди встигнеться...
І окремо заслуговує згадки німецька стрічка «Гундерманн» Андреаса Дрезена - байопік про дуже цікаву людину, «НДР-вського Боба Ділана». Герхарда Гундерманна рідко називали на ім'я, частіше за прізвищем, або просто Гунда. Він щиро вірив у «реальний соціалізм», добре знав роботи Маркса. Вдень Гунда керував величезним екскаватором, що добував буре вугілля відкритим способом, а вечорами співав у клубах власні пісні. Протягом якогось часу він співпрацював зі «Штазі». Але звідти його вигнали за погану дисципліну (Гундерманн був некерованим, міг запросто наговорити неприємної правди в очі партійному керівництву). Після об'єднання двох Німеччин співак був дуже популярним у Східних землях. При цьому він не хотів кидати фізично важку роботу, бо вважав, що від цього його творчість стане менш природною, менш щирою. Вважається, що інсульт стався у нього через перевтому, і він помер у 1998 році у віці 43 років.
У фільмі події розвиваються паралельно - у 1990-ті роки і в часи НДР. «Країна соцтабору» зображена відверто - з ідіотизмом і дволичністю «реального соціалізму», з безцеремонністю політичної поліції «Штазі». Але при цьому герої милі, чарівні. І загалом життя в цій країні виявляється не таким вже й поганим.
Цього року «Гундерманн» зібрав у Німеччині велику колекцію призів. Критика пише про нього з захопленням: «Емпатична плівка нічого не приховує, але дуже добре працює, диференційовано розкриваючи складні взаємини. Прекрасний, щирий, зворушливий музичний фільм про прожите життя з усіма його ідеалами, складнощами, розчаруваннями. Прийшов час для таких фільмів про НДР».
Все так, все сказано як треба. Фільм справді сильний, точний. Але все ж залишається якась тривога після такого захоплення. Ми це вже проходили. Варто зробити ще буквально кілька кроків по шляху «НДР-емпатії», і німецьке кіно прийде до... «Старих пісень про головне», «Старих пісень про головне-2» тощо з їхнім милуванням світлим світом колективізму. Не хотілося б. Нам вистачає «Nord Stream» і «Nord Stream-2».
Олег Кудрін, Рига.
