Увага: визнанням окремим довідок з ОРДЛО владу окупантів ніхто не легалізує

24 жовтня Кабінет міністрів України ухвалив рішення про визнання окремих довідок, виданих медичними й судово-медичними закладами на окупованому Донбасі. Йдеться про довідки, які засвідчують народження і смерть громадян.

Водночас в уряді наголосили: визнання окремих довідок з ОРДЛО не означає визнання влади окупантів. При ухваленні рішення міністри враховували положення “Намібійських винятків” ООН, а також закон України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях”. “Той факт, що відповідні документи беруться до уваги, абсолютно не означає визнання окупаційної влади. Для нас важливо наповнювати реальним змістом положення Конституції України, за якими людина визнається найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність”, – пояснив Міністр юстиції України Денис Малюська.

Однак частина суспільства все одно сприйняла і постанову, і пояснення пана Малюськи з пересторогою. Мовляв, це маленький крок до визнання псевдореспублік. Зокрема, в соцмережі Фейсбук пишуть таке: “Скоро атестати і дипломи “Л/ДНР” визнаватимемо?”, “Це легітимізація бандформувань!”, “Ну, а шо — давайте ще й пам’ятник терористам “захарченкам” поставимо”…

Тож ми спробували з’ясувати, по-перше, що таке “Намібійські винятки” та в чому полягає їх принцип, а, по-друге, наскільки подібна практика вважається поширеною у світі, власне, чи застосовувалася вона коли-небудь в Україні?

Що таке “намібійські винятки”?

Під “намібійськими винятками” маються на увазі документи, видані окупаційною владою, які повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення чи обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади. Іншими словами — беремо до уваги інформацію, не визнаючи при цьому документ.

Щодо історії виникнення цього терміну, то вперше його сформулювали у висновку Міжнародного суду ООН у 1971 році. У документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” суд зазначив, що держави — члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “тоді як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до певних дій, як-от, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип. Наприклад, у справах “Лоізіду проти Туреччини” (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996), “Кіпр проти Туреччини” (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001), “Демопулос та інші проти Туреччини” (Demopoulos and Others v. Turkey, 01.03.2010) та “Мозер проти Республіки Молдови та Росії” (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). “Зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів далеке від абсолютного, — вважають судді ЄСПЛ. — Для людей, що проживають на цій території, життя триває, і це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи суди. Виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають стосунок до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав”.

Як це робиться в сусідній Молдові?

Проблема із самопроголошеною “Придністровською Молдавською Республікою” (“ПМР”) існує вже чверть століття. За цей час органи влади Молдови встигли знайти певні рішення.

Молдовська правозахисна організація “Promo-LEX” опублікувала на своєму сайті історію 21-річного Сергія Бондарева, який народився у Бендерах (муніципія Бендер), і ніколи не мав офіційного свідоцтва про народження. “Хоча він і мав всі документи, видані адміністрацією Придністров’я, жоден із них не може вважатися легітимним, а це обмежувало його права на освіту та свободу пересування”, – зауважують правозахисники “Promo-LEX”. Тож С. Бондарєв звернувся до суду, який визнав факт його народження та зобов’язав офіційну владу Молдови видати йому належні папери. Юрист “Promo-LEX” Вадим Вієру робить висновок, що процедура визнання персональних документів у суді – це єдиний механізм легалізації паперів, виданих закладами Східних регіонів Республіки Молдова.

На сайті молдовської правозахисної організації згадується про іще один випадок, однак який виходить за межі проблеми з оформленням документів. Хлопець на ім’я Олександр Ржавітін, якого примусово призвали на службу в армії, в серпні 2015 року втік з воєнізованих структур придністровського регіону. “Перепливши Дністер, він, вдягнений у військову форму і шльопанці, три дні йшов пішки до Кишинева. Олександр “дезертирував” з “придністровської армії”, тому що не витримав насильства і поганого поводження, яким він там постійно піддавався. Оскільки він не мав жодних документів, що засвідчують особу, йому доводилося працювати неофіційно”, - розповідають правозахисники “Promo-LEX”. Що ж, майже через три роки — 11 липня 2018 року — Кишинівський апеляційний суд задовольнив клопотання адвокатів Promo-LEX про видачу О. Ржавітіну документів.

До речі, судами України “намібійські винятки” вже застосовуються...

...починаючи іще з 2016 року, коли Цивільний процесуальний кодекс було доповнено статтею “Особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України”.

Встановлена процедура передбачає звернення до суду із відповідною заявою, в якій родичі народженої або померлої на тимчасово окупованій території особи порушують питання про визнання відповідного факту, до якої долучають зокрема і документи, видані де-факто органами влади в Криму або на окупованому Донбасі.

Суд, посилаючись на консультативний висновок Міжнародного суду ООН та практику ЄСПЛ, ухвалює рішення, з яким родичі звертаються до органів реєстрації актів цивільного стану та отримують відповідно свідоцтво про народження або смерть.

У відкритому реєстрі судових рішень ми віднайшли два таких випадки.

Перший — справа № 423/620/16-ц, в якій суд встановив факт смерті особи на окупованій території. При цьому при оцінці в якості доказу медичного свідоцтва про смерть, виданого медичною установою, що знаходиться на окупованій території, суд виходив із загальних принципів, сформульованих у висновку Міжнародного суду ООН (“Намібійські винятки”) та розвинутих у рішеннях ЄСПЛ.

Другий — справа № 663/387/18. Уродженка м. Скадовськ, Херсонської області, громадянка України, народила хлопчика в Сімферопольському пологовому будинку. Оскільки народження дитини сталося в Криму, то документи видані їй є недійсними та не породжують юридичних наслідків, вона була вимушена звернутися до суду для встановлення факту народження дитини.

Суд встановив факт народження дитини хлопчика, 19 грудня 2017 року в м. Сімферополь, АР Крим.

Як це часто буває — є одне “але”

Своєю чергою, в коментарі LB.ua суддя Попаснянського районного суду Луганської області Микола Мазур звернув увагу на деякі особливості, які необхідно враховувати при застосуванні в українській судовій практиці так званих “намібійських винятків”.

Мазур: “По-перше, ситуація в Намібії та в Україні значно відрізняється. Зокрема, Намібія вважалася повністю окупованою Південною Африкою та на її території діяли офіційні органи, створені Південною Африкою (у зв’язку з чим Міжнародний Суд ООН рекомендував визнавати документи, видані окупаційною владою щодо реєстрації фактів народження, смерті та укладення шлюбу), тоді як в Україні окупованою є лише частина території України, при цьому в Криму діють офіційні органи РФ, а на окремих територія Луганської та Донецької областей – органи незаконних самопроголошених республік.

Це означає, що в Україні, на відміну від Намібії, існує можливість отримати легальні свідоцтва про народження або смерть особи, зокрема, використавши передбачену ст.257-1 ЦПК України процедуру встановлення судом відповідних фактів, під час якої суди можуть оцінити документи, видані на окупованій території як один із доказів.

Тільки називати їх республіками – не можна!

Про “намібійські винятки” також висловилися у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, нагадавши про необхідність зважати на документи, видані на непідконтрольних територіях і заборонивши називати останні “республіками” в рішеннях. А саме: “...Факт існування ні т. зв. «Донецької народної республіки», ні т. зв. «Луганської народної республіки» не визнається органами влади України, а в окремих районах, містах, селищах і селах Донецької та Луганської областей... вводиться особливий порядок місцевого самоврядування, визнані тимчасово окупованими територіями (...) Також з огляду на вимоги Конституції України при позначенні місця настання певного факту відсутні підстави використовувати такі формулювання, як “Донецька народна республіка” (територія, непідконтрольна державній владі України)”, “Донецька народна республіка, яка є тимчасово окупованою територією”, “самопроголошена Донецька народна республіка”... А вказувати, наприклад, “місто Амвросіївка Амвросіївського району Донецької області, Україна” тощо” .

Мирослав Ліскович, за інформацією з відкритих джерел