Равлик без мушлі. Як нам не занапастити українську націю
Усе змішалося в данському королівстві…
Російськомовні націоналісти з «Національних дружин» наводять порядок, воюючи з національною гвардією. Патріоти ріжуть портрети Шевченка, зображеного в ролі Вільяма Волеса і Че Гевари. Співачки Анна-Марія, які вважають себе українками, спілкуються українською, не гастролюють по Росіях, усе ж – чужі, бо мають батьками колаборантів. Талановитий історик пише, що поважає євреїв, але президентом може бути лише українець і православний.
А ще є кандидати в президенти, що прагнуть миру з Путіним, а їхній електорат – молодь, яка замість того, щоб іти добровольцями «на передок», їде на заробітки за кордон. Прихильники «гендера», який декому з чиновників ввижається загрозою для національної безпеки. Вірні Московського патріархату, мусульмани й іудеї. Російськомовні добровольці й волонтери…
У передвиборчій метушні ми все гарячковіше намагаємося з`ясувати для себе: хто «свої», а хто «чужі»? Хто може називатися українською націю, а хто – ні.
Це майже неможливо. Бо сьогодні вектори і дискурси змінюються миттєво. Населення флуктує, збираючись і розпадаючись в нестійкі ідентичності. І вже здається, що навкруги – самі вороги й агенти Путіна. А нація. Як же нація?
СПОЧАТКУ БУЛА ДЕРЖАВА?
Націоналістам – їм легше, вони точно знають – хто «чужі». Інша справа, що не можуть пояснити, як ідентифікувати «свого».
Націоналіст, як писав історик Бенедикт Андерсон, взагалі не здатний пояснити логікою, що таке нація. Це те саме, що для віруючого пояснити, що таке Бог. Головне – не сумнівайся. Бо інакше – «інородець, манкурт, окупант».
Є відома дефініція, де нацією названа спільнота, об`єднана мовою, територією, економічним життям і психічним устроєм, що проявляється у спільній культурі. Але це – Сталін.
А от у британського історика Еріка Хобсбаума, автора праці «Нації й націоналізм після 1780 року», прочитав найкоротше, мабуть, визначення: «Нація – це сукупність людей, які прагнуть жити в одній державі».
Все інше – похідне. Є прагнення жити в одній державі – є нація, нема такого бажання – розбігаймося по всяких усюдах.
Чи не занадто спрощено? А як же багата історія, кровна спорідненість, мова, культура, «своя, Богом дана земля»?
КОНУНГИ, ЯРЛИ Й ІНШІ «ОКУПАНТИ»
Давайте, по порядку. Більшість дослідників упевнені: історія націй – набагато коротша, ніж вони собі уявляють. До ХVII століття їх просто не існувало. Були народи, племена, що мешкали на певній території, об`єднані хіба що спільною вірою, обрядами й ритуалами.
У більшості з них не було власних держав. У Київській Русі, нащадками якої ми себе вважаємо, правителями були скандинавські конунги й ярли (чи не звідти пішло княже ім`я Ярослав?). З погляду слов`ян, вони були окупантами – продавали дітей і жінок у рабство, змушували різних там древлян платити непосильну данину, а в разі відмови – вчиняли, як княгиня Ольга. Потім на землях майбутньої України хазяйнували нащадки Рюрика з ВКЛ, польські магнати, російські поміщики та радянські компартійні чиновники.
Різноплеменний український нарід не мав національної еліти, яка могла б йому пояснити – чим українець відрізняється від шведа, поляка чи росіянина. Всім було зрозуміло: є «правителі», а є народ – «холопи». І те, що правителі належали до іншого етносу й іншої культури, сприймалося як Божа воля.
Чи була земля, на якій жили протоукраїнці, «їм Богом даною»? Та куди там! Землями – юридично і фактично – володів правлячий клас колонізаторів.
ЯКБИ ШЕВЧЕНКО НАРОДИВСЯ НА БУКОВИНІ…
І мови української до Шевченка не було. Були східнослов`янські говірки, і відрізнити білоруську від української було майже неможливо (ми й сьогодні сприймаємо мову білорусів, як свою). Загальнонаціональна мова народилася тільки після того, як виникло книгодрукування і Кобзар опублікував свої перші політичні вірші. А зрілою і довершеною стала лише в умовах української держави.
І це цілковита випадковість, що українська літературна мова має саме таке звучання і написання. Бо Тарас Шевченко міг народитися на Буковині, Чернігівщині чи десь під Одесою. Або не народитися зовсім – і ми б спілкувалися сьогодні мовою Сковороди чи Федьковича.
«Нації як природні, Богом встановлені способи класифікації людей, як віковічна політична доля, – це міф, – писав інший британський дослідник – Ернест Геллнер. – Це націоналізм перетворює попередні культури в нації, іноді сам вигадує подібні культури і знищує сліди попередніх культур». Ще категоричніше писав його тезка – французький філософ ХIХ ст. Ернест Ренан: «Помилковий погляд на власну історію – це один із факторів формування нації».
НІМЦІ КРАЩЕ РОЗУМІЛИ ІДИШ, НІЖ ОДНЕ ОДНОГО
То може кровна спорідненість? Вивчаючи історію націй у Європі, Хобсбаум майже не знайшов прикладів, коли нація створювалася в кордонах території, населеної одним певним етносом (за винятком хіба що Португалії). І майже ніколи люди не об`єднувалися в націю виключно за ознакою єдиної мови (за винятком Італії). У республіканській Франції нацією були оголошені всі жителі держави, хоча тільки 50 процентів розуміли французьку мову, а спілкувалися – 12-13%. Ні Польща, ні Угорщина, коли у ХХ столітті проголосили нації, не мали одномовної більшості. В угорців у актах громадянського стану їх так і записували – «угорець, який не знає угорської мови». Вихідці з різних німецьких земель в часи об`єднання гірше розуміли мову одне одного, аніж (іронія долі!) ідиш, побудований на одному з германських діалектів.
Чимало націй не з першого разу обрали собі національну мову. По кілька невдалих спроб було в словаків, норвежців, сербів і греків. А ізраїльтяни вдихнули життя в мертву мову іврит, попри те, що 95% європейського єврейства говорили на ідиші (їдиші), на якому були написані найвидатніші зразки сучасної єврейської літератури.
Скільки б хто говорив, що справжній українець має бути православним, в історії Європи, пише Хобсбаум, не було жодного вдалого експерименту з побудови нації на релігійній основі. А от невдалих – скільки завгодно (так сталося з італійськими неогвельфами, які намагалися побудувати італійський націоналізм на основі ідеї папства).
Тож гасло «єдина країна» об`єднує націю, гасло «єдина церква» – ні.
І мова, й історія, і культура, й сама нація, як така, – виникли як наслідок. А що ж тоді було первинним? Якщо вірити дослідженням Хобсбаума, – нездоланне прагнення жити разом у одній, своїй, окремішній державі.
Британський історик лише сформулював цю тезу, але й інші дослідники націй і націоналізму – близькі до неї в своїх висновках. Що змушувало людей об`єднуватися в національну державу? Можливо, прагнення захиститися від «чужих», чи потроїти свої зусилля, аби побудувати безпечне й сите життя? «Чуття нескінченно віддаленої рідні», як назвав націоналізм американець Бенедикт Андерсон, виникає пізніше. Воно й змушує членів нової спільноти домовлятися про ті особливі «мітки» ідентичності, завдяки яким вони відрізнятимуться від інших націй – мову, культуру, історію.
ПРО ЩО ДУМАВ ПІЛСУДСЬКИЙ
Отож, первинною цінністю є держава. А сприйняття себе як нації приходить пізніше.
«Не нація творить державу, а держава – націю», – проголошував Пілсудський. «Італію ми вже створили, тепер нам треба створити італійців», – говорив ідеолог об`єднання Італії Массімо Д'Азельйо. І ніяк не інакше.
Держава – найвища цінність для нації. Це – форма її існування. Без держави нація – як равлик без мушлі – стає швидкою здобиччю. Отже, й нам варто берегти свою державу, як зіницю ока.
НАЦІЯ – ЯК ЩОДЕННИЙ ПЛЕБІСЦИТ
Але чи всяка держава варта того, щоб бути прихистком для нації? Звернімося ще раз до визначення про націю, як про сукупність людей, які прагнуть жити в одній державі. Як бачимо, тут не йдеться про примус чи примирення з долею. Тут є прагнення. Тобто добра воля, яка передбачає, що насиллям націю не зцементуєш. Вочевидь це було можливим у 17 столітті. Але сьогодні – ні. В нації всі мають бути рівними, включаючи й її очільників. Британський економіст Джон Стюарт Мілль писав, що представники нації мають не тільки «прагнути підкорятися єдиному уряду», але й «бажають, щоб винятково вони самі або їх частина складали цей уряд».
«Нація – це функція територіальної держави особливого типу», – писав Ренан, маючи на увазі «громадянську державу», тобто таку, яку, на думку Хобсбаума, «утворюють колективний суверенітет і колективна воля громадян». І якими б іншими якостями не володіла ідея нації, елемент громадянськості, всезагального волевиявлення і масової участі у справах держави присутній у ній завжди.
Ось іще одна влучна метафора Ренана: «Нація – це щоденний плебісцит».
«ЗАВТРА ВОНИ БУДУТЬ ПАТРІОТАМИ ПРОТИ МЕНЕ»
Той, хто виводить націю з прадавніх віків і дідівських традицій (а таких в Україні аж занадто багато), хто дивиться не в майбутнє, а в минуле, той або перетворює плавильний котел нації в м`ясорубку, або (якщо нація вже народилася) – веде її до прірви.
У кожній національній державі, яка намагається стати нацією, виникають певні групи, які (за виразом Хобсбаума) називають себе «моральною більшістю». Зазвичай це пасіонарії, які намагаються диктувати свою мораль іншим, «несвідомим».
Проблема – в тому, що ця «моральна більшість» рідко коли є більшістю електоральною, вона закономірно програє демократичні вибори і розчаровується в демократії. Такі «справжні націоналісти» зловживають силовими методами, шукають «вождя», «не слугу, а батька народу» і врешті- решт – перетворюють національну державу на партійну, а згодом – і тоталітарну.
Як не пручалися б українські політики, які називають себе націоналістами, але нація (в її європейському форматі) не терпить вождизму. З однієї причини – вона завжди будується на основі «суспільної ентропійності» (Е.Геллнер), тобто однорідності, рівності й рівноправ`я. А вождям у таких умовах некомфортно.
Історія пам`ятає реакцію імператора Франца II на звістку про повстання вірних йому тирольців: «Сьогодні вони стали патріотами заради мене, а завтра будуть патріотами проти мене». І він був таки правий…
ДЕРЖАВА «ДЛЯ ЕЛІТИ» І ДЕРЖАВА «ДЛЯ НАРОДУ»
Є ще одна загроза.
Якщо узяти за основу теорію Хобсбаума, то у новонароджуваної національної еліти й народу – різні погляди на власну державу. Еліта прагне самостійно врядувати на своїй землі, щоб не мати нікого «зверху», не бити чолом, не платити хабарі й данину комусь іншому.
А народ, над яким століттями збиткувалися володарі-чужинці, свято вірить, що вся проблема – в етнічному походженні гнобителів. А от у своїй, національній державі – такого не буде! Тому він прагне не будь-якої держави, а винятково – «справедливої».
Еліта цю мрію не розвінчувала. Навпаки, у боротьбі за незалежність спокушала народ лівими гаслами. Майже всі національні повстання відбувалися під гаслами соціальної справедливості – без них тонкому прошарку національної еліти важко було підняти на борню глибинні народні пласти.
Україна у 1918-у не була винятком. І не варто рефлексувати з приводу «соціалістичності» Центральної Ради. Вона історично й не могла бути іншою.
Біда в тому, що отці-засновники УНР заходилися будувати націю, не побудувавши державу, а Симон Петлюра, зрештою, взагалі пожертвував нею заради ефемерної «моральної більшості» свідомих українців. Скоропадський взявся за розбудову держави, але забув про справедливість і націю. Комуністи проголосили «справедливість», але ідею української державності знищили остаточно, подарувавши українцям сурогат – фантик без змісту.
ХАТИНКА НІФ-НІФА
Втім, історія дивна штука. Більшовики зі своїх меркантильних міркувань створили українську квазі-державу (за що Путін уголос лає Леніна і пошепки – Сталіна), а потім через забаганку Джугашвілі вона стала членом ООН. І це, зрештою, дозволило легітимізувати українцям вихід з СРСР. Зрештою, псевдо-українська і псевдо-державна Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про незалежність, а не хтось інший. Можна навіть сказати, що українська нація використала СРСР для досягнення своє державності у нинішніх кордонах (хоча й заплатила за це кров`ю мільйонів синів і дочок).
Добре, що ми скористалися цим шансом. Біда в тому, що, успадкувавши ту картонну пародію на державу, таку собі солом`яну хатинку Ніф-Ніфа, – оселилися в ній усерйоз. Весело проголосувавши на референдумі 1991 року за державну незалежність, потім не спромоглися на жодний плебісцит щодо того, в якій саме державі ми хочемо жити? Еліта вважає, що народ не дозрів вирішувати свою долю на референдумах. У 1991 році, виходить, дозрів, а сьогодні – вже ні?
Народ же, як і раніше, чекає «справедливої» держави. І це зовсім не «вдвічі дешевший газ», а конкурентність між сильними і слабкими, яку забезпечує держава, урівнюючи шанси преференціями для слабших за рахунок сильніших. Це – справедливий суд. Це – відсутність корупції через усвідомлення, що красти у власної країни – це те саме, що красти у своїй рідній сім`ї…
Можливо, й Крим не чинив збройного спротиву російській агресії у 2014 році, хоча в 1991 році проголосував за незалежність, бо замість омріяної справедливості отримав у керманичі бандитські клани – при повному мовчанні української «моральної більшості». Він міг би жити в складі України ще тисячі років, але держава Україна не стала для його жителів тою цінністю, за яку варто було б померти…
ІДЕЙНИЙ ХЕЙТІНГ І ПОЛІТИЧНИЙ БУЛІНГ
Це мало б стати нам уроком. Але чи не бачимо ми сьогодні в нашій державі безліч дрібних і дрібненьких «моральних більшостей», кожна з яких намагається будувати і справедливу державу, і націю за власними лекалами? І на дух не сприймає проекти, пропоновані іншими. Неприязнь і ненависть витають над країною. І «ворогів нації» вбачається довкола стільки, що за їхніми спинами вже й не видно самої нації…
Хочеться вірити, що все це минеться. Що сьогоднішні «внутрішні вороги» завтра стануть звичайними опонентами. Що припиняться ідейний хейтінг і політичний булінг.
Розчарований у своїх колишніх переконаннях Френсіс Фукуяма намагається знайти рецепт відновлення цілісності націй і національних держав в умовах глобалізму, комунікативного буму і мультикультуризму. Це не шлях загвинчування гайок, «пацифікації» і відсіву «чужих». Він бачить вихід у тому, щоб будувати «ширшу і більш інтегративну національну ідентичність, яка враховуватиме фактичну різноманітність ліберально-демократичних спільнот». Тобто сміливо розширити ідейну й суспільну базу нації.
Що це значить? А те, що ми маємо для себе зрозуміти, – в ландшафт сучасної української нації, можливо, мають бути вписані й ті, хто голосуватимуть за «клоуна», й навіть ті, хто – за власника одіозних «вишок»; ті, для кого Бандера – герой, і ті, для кого – не дуже; ті, хто спілкується російською, і ті, хто угорською, хто сповідує юдаїзм та іслам; ті 50% , які, за соціологією, вірять у майбутню дружбу з Росією, й ті 50%, хто не проти автономії ОРДЛО; і навіть ті, хто лишився на окупованій території й, аби вижити, визнав чужинську владу, але і там відчуває себе громадянином України… І багато інших, чиї погляди ми можемо не розділяти і навіть вважати шкідливими, але, якщо ми хочемо будувати національну державу як дім для нації, то маємо дослухатися і до них.
На початку війни ми мали добрий маркер для українського громадянина – запитання: «Чий Крим?». Сьогодні так само, за закликом британського історика, маємо питати одне одного: «Чи прагнеш ти жити разом зі мною в одній державі, в Україні?» Якщо відповідь ствердна – цього досить, щоб відчувати свою спорідненість.
Хтось скаже, що цього замало. Але тоді треба погодитися, що держава і нація для нас – різні стихії. І що національної держави ми не створили. А отже – нема й нації. І вже ніколи не буде.
Євген Якунов. Київ
