Василь Ютовець: “З добровольцями не вийде обходитись по-хамськи”

Василь Ютовець: “З добровольцями не вийде обходитись по-хамськи”

Укрінформ
Спрецпроект Укрінформу до Дня добровольця. Частина 1. Зародження добровольчого руху та “споконвічний” конфлікт між вільнодумством добробатів та армійським офіціозом

Розповідь Василя Ютовця, студента КНУ імені Тараса Шевченка, який разом із друзями-однокурсниками став одним із перших, хто дослухався до заклику стати до лав Національної гвардії України в 2014 році, відкриває серію спеціальних публікацій Укрінформу, присвячених сучасній історії добровольчого руху в Україні.

В перші місяці весни 2014 року, коли війна на Сході тільки починалася, добровольці, що вирішили стати на захист країни, зіткнулися з цілою купою проблем всередині силових структур України, які виявилися не готовими і не спроможними різко відмовитися від радянських порядків. Для багатьох добровольців ці проблеми були настільки нестерпними, що вони відвернулись від державних структур і зробили вибір на користь неофіційних, але вільних і не зашкарублих добровольчих батальйонів, “золота ера” яких припала на 2014 рік.

Василь Ютовець на бойовому пості в с. Піски (Фото автора публікації)
Василь Ютовець на бойовому посту в с. Піски (Фото автора публікації)

Василь Ютовець вирішив записатися у військо у березні 2014-го – в самий розпал “кримнашу”. Коли вже стало очевидно, що без війни не обійдеться.

В.Ю.: “Ми на той час студенти ще були, другий курс, молоді хлопці 18-20 років, але вже було бажання допомогти власній країні не лише словом, а й ділом. Так сталося, що саме тоді йшов набір в Нацгвардію, яка тільки формувалася. Я дізнався про цей набір від хлопців з 21-ї сотні Самооборони Майдану, з якими частенько перетинався. 17 березня ми разом з десятком інших студентів з курсу гайнули в Нові Петрівці на полігон. У перші ж два тижні підготовка була майже ніякою. Все проходило в кращих радянських традиціях: ти – начальник, я – дурак, я – начальник, ти - дурак. Але інструктори з внутрішніх військ усе ж розуміли: добровольці - не ті люди, з якими можна вести себе зверхньо та по-хамськи”.

За словами Василя, в Нових Петрівцях основному вчили сержанти – військовослужбовці, у яких вже закінчувався контракт та яким у зв’язку з початком російської агресії “докинули” термін служби.

В. Ютовець з однокурсниками під час курсу молодого бійця Нацгвардії (весна 2014 року)

В.Ю.: “Зрозуміло, якою була їхня мотивація щодо нашої підготовки: “відбувальщина”. Але військові ази давали добрі. Ми багатенько стріляли (хоча можна було б більше) – з АК, кулемета. Зате коли приїжджали посадові особи, пам’ятаю, Парубій, Турчинов, то перед журналістами одразу викладали “форти”, “малюки” найновіших модифікацій, яких ми в руках не тримали – ні доти, ні після. Не обходилося і без класичних армійських курйозів. Одного разу приїхало телебачення - ТСН знімали сюжет. То довелося на камеру штовхати БТРа, бо те “падло” не заводилося! Уявіть, стоїть журналістка з мікрофоном перед камерою, а позаду цілий взвод штовхає бетеер! (Сміється)”.

Якщо вогневу, фізичну підготовку та навики роботи на блок-постах майбутні добровольці-нацгвардійці освоювали більш-менш, то навчання з “інженерки”, топографії, медицини, за розповідями Василя, були провальними.

В.Ю.: “Приходять офіцери, показують аптечку радянського зразку, а там майже зотлілий джгут Есмарка, яким треба ще щось мотати. Звісно, потім волонтери все це діло виправили, але люди вчилися саме на такому “обладнанні”. І взагалі, порядки були совкові – з несенням караульної, вартової служби і таке інше. Командир роти, взводні – усі на той час були кадровими офіцерами внутрішніх справ. Варто відзначити насамперед генерала Кульчицького, з яким ми проходили навчання. Я особисто мав можливість з ним розмовляти. Незважаючи на його погони можна було просто підійти, поспілкуватися. А от у інших офіцерів МВС відчувалася ота особлива “ментівська закалка”, яку ні з чим не сплутаєш.

Герой України, генерал-майор Сергій Кульчицький
Герой України, генерал-майор Сергій Кульчицький

На військову присягу 6 квітня до нас приїхав Порошенко. Вручили кожному по пакуночку цукерок “Рошен”, в їдальні накрили шикарний стіл – з фруктами, солодощами, тортами. Як на весіллі! А до того харчування було просто жахливе. Щось дуже віддалено схоже на кашу – з плівами, на кістках м’ясо і не пахло...”

По завершенню навчання, хлопців розподілили в перший резервний батальйон Національної гвардії. Який потім об’єднали з іншим у майбутній батальйон Кульчицького (див. інтерв’ю командира полковника Толочка. – Авт.). Та певний час після навчання і присяги вже готових, “заряджених” хлопців тримали в невідомості. А тим часом на камери керівники вже розповідали всю “секретну” інформацію...

В.Ю.: “Керівництво не давало ніяких вказівок, ніяких планів не озвучувало. 9 квітня ми прибуваємо в розташування батальйону – одні кажуть, їдемо в Придністров’я, щоб там в разі чого придушити заворушення, інші – їдемо на Схід. А результаті приїхав Парубій, всім подякував, мовляв, молодці, патріоти... Потім у нас забрали мобільні телефони, щоб, борони Боже, ми нікому не дзвонили, не казали, як і куди їдемо. Посадили в три автобуси і повезли кудись в східному напрямку. Але цікаво – коли телефони повернули, ми дізналися про те, де знаходимося, від наших рідних. Тому що наш виїзд був успішно “зафільмований” ще на околицях Києва. Тобто можна уявити собі рівень “дебілізму” – забрати у людей телефони, мовляв, повна секретність, і в той же час усе показати в ЗМІ! Це просто нонсенс.

Наша функція була змінити внутрішні війська на блок-постах по периметру Донецької, Луганської областей. Спершу підрозділ базувався у Павлоградському напрямку. Нас відвозили ще потім на блок-пости на межу з Донецькою областю, де ми і несли службу”.

Нацгвардієць на одному з блок-постів (2014 рік)
Нацгвардієць на одному з блок-постів (2014 рік)

На цих блок-постах добровольці прийняли на себе перший тягар – “прикордонне” спілкування з місцевим населенням.

В.Ю.: “Інцидентів з місцевим населенням вистачало. Люди були дуже знервовані, злі. Старше покоління, переважно, виявилося адептами такого «руського міра», таких хороших ватних “скрєп”. Класичні питання: «Зачєм ви сюда прішлі? Это наша зємля. А ви откуда?!». І це навіть не Донбас, захід Дніпропетровської області. Бували різні випадки. Пам’ятаю, зупиняємо машину – в ній чоловік, жінка і маленька дитина. Наче все добре. Аж раптом, на прохання вийти з автомобіля, чоловік різко дає “по газах”. Один наш дістає автомат і стріляє по колесах. Куля випадкова влучає в салон. Всі живі-здорові, перелякані. Потім з’ясувалося, що це був співробітник СБУ з Донецької області, його відчитали й відпустили". 

Тим часом у студентів, що стали добровольцями, виникли інші несподівані проблеми...

В.Ю.: “Нас викликали в університет і в ультимативній формі сказали, що, служба, це звісно, добре, але потрібно вибирати: або ми з вами прощаємося, або ви повертаєтеся і закінчуєте навчання. Ми повертаємося в університет, здаємо сесії (якось же треба було підготувати батьків до того, що все рівно повернемося на службу) . А тим часом батальйон приїжджає на ППД (пункт постійної дислокації) в Нові Петрівці, і хлопці нам прямо кажуть: якщо ви погоджуєтесь на совковий “дебілізм”, то повертайтеся. А ні, то йдіть краще в інші підрозділи. Бо вже тоді почалися утиски добровольців і двоякість з боку вищого керівництва. Генерал Кульчицький дуже грамотно все організував, та їх “запхали” на Карачун, а з тієї гори він вже живим не вибрався... Існують різні припущення, чому так сталося. Генерал був дуже непоступливою людиною, і за свій особовий склад тримався міцно. Одним словом, ми вирішили в НГУ не повертатися...”

Василь пояснює свою мотивацію у рішенні залишити Національну гвардію: “Я хотів у той підрозділ, де я б повністю довіряв командуванню – як середньої ланки, так і вищої. Щоб я знав, що командування нас десь там не кине ні за яких умов. А такі випадки, повірте, траплялися”.

У вересні 2014-го Василь випадково відкрив для себе таку організацію в університеті Шевченка, як «Студентська гвардія». Ще в березні 2014 року студенти “Шеви” почали бити на сполох, що починається війна, а ніхто гадки не має, як діяти. Тому було прийнято рішення організувати при Військовому інституті такі собі курси первинної військової підготовки і тренувати усіх бажаючих.

Студентська гвардія КНУ ім. Тараса Шевченка на одному з вишколів

Крім навчання у ВІКНУ студгвардійці контактували з інструкторами з добровольчих підрозділів, з Правого сектору, з «Айдару», «Шахтарська». Втім, давалася взнаки відсутність матеріальної бази для навчання. Саме тому група рішучих студгвардійців з відправкою на фронт вирішили не затягувати...

В.Ю.: Було два варіанти в нас. Це, з одного боку, ДУК Правого сектору, з іншого боку, батальйон ОУН. Що той, що той підрозділи добровольчі, не підпорядковані офіційним структурам. В Правому сектору в нас контакти були слабкі, ми не знали командирів, комбатів, а з ОУН ми знали комбата. Нам було відомо, що на той період в ОУНі був лише один загиблий, хоча поранених вистачало. Тому було прийнято рішення їхати в ОУН.

Поїхали ми туди на початку січня вже 2015 року. На той час батальйон перебував у Пісках Ясинуватського району Донеччини, близько 2,5 км до аеропорту і Донецька. Ми розуміли рівень небезпеки, рівень відповідальності, який лягав на наші плечі. Обстріли постійні, вилазки ДРГ-груп... Тому готувалися посилено майже місяць в навчальному центрі батальйону .

Коли ми приїхали в Піски, були доволі інтенсивні й обстріли, це була фінальна стадія уже боїв за донецький аеропорт - 20-ті числа січня. Звісно, дорога була дуже напружена через обстріли. На в’їзді в Піски перед нашим автотранспортом розірвалася міна. Ми в “броніках”, з речами всі з неї, по суті, вивалювалися, по калюжах і по спинах добирались в укриття”.

Характер бойових дій в Пісках був позиційний, з активною діяльністю диверсійно-розвідувальних груп. Аеропорт тоді вже був захоплений російсько-сепаратистськими військами і весь удар йшов на Піски. Ротація підрозділів, в тому числі і добровольчих, відбувалася там через кожні 30 днів, більше люди психологічно не витримували.

Село Піски: результат ворожого обстрілу
Село Піски: результат ворожого обстрілу

В цей момент почалися переговори про входження батальйону ОУН до Збройних сил, а саме, 93-ї бригади, нині Холодноярської.

В.Ю.: “Проблема полягала в тому, що батальйон хотів залишитися цілісним підрозділом, зі своїм керівництвом (тоді ще був комбат Микола Коханівський), і далі продовжувати несення служби в Пісках, тому що і позиції знайомі, і зброя своя, пристріляна. Пропозиції, а скоріше вимоги, керівництва Збройних сил були іншими – наших хлопців виводять на перепідготовку, на курси молодих бійців (і це людей, які вже півроку утримували Піски під постійними атаками “сєпарів”) , а потім з батальйону утворюють різні підрозділи.

Переговори закінчилися не успішно для основної частини оунівців. Стався розкол на дві частини - одна була за вступ до ЗСУ на будь-яких правах (тому що це пільги, допомога сім’ям), а інша стояли за те, щоб все залишалося, як є – разом з комбатом Коханівським.

В.Ю.: “Але проблема в тому, що наш комбат не мав вищої військової освіти, плюс в нього була “політична” судимість. Здається, за знесення пам’ятника Леніну в 2009-10 роках. А потім так сталося, що в квітні підрозділ силою роззброїли “сусіди по окопах” з 93-ї бригади і більшість вивели з Пісків. Тому, по факту, коли ми мали повертатись з ротації, не було куди вже йти. Ера добровольців потроху йшла на спад...”

Кореспондент Укрінформу не втримався, щоб не поставити питання: Чи правильно вчинила держава з добровольчим рухом, коли змусила добровольців прийняти офіційний статус, а потім “розчинила” їх?

На думку Василя Ютовця, інакше, в принципі, було неможливо будувати армію – як централізовану державну структуру. Хаотичний період “беззаконня” не міг тривати довго. А от дух добровольчих батальйонів – довіру до командирів, “не совкові” взаємини, на переконання Василя, можна і треба було б зберегти шляхом повного перезавантаження бойових підрозділів.

В.Ю.: “Вочевидь, має пройти певний час, як Мойсей водив 40 років по пустелі єврейський народ і очищав його таким чином, так і українська армія має самоочиститися, – резюмує Василь. – Молоді адекватні люди мають зайняти керівні посади в армії. Та головне, щоб вони при цьому не піддалися системі. Я маю на увазі збереження гідності і патріотизму українського воїна, незалежно від того, чи це Збройні сили, чи це Нацгвардія, чи СБУ. Як правило, такі відносини зберігаються в бойових підрозділах, де люди розуміють, що зобов’язані один одному життям”.

Вячеслав Масний. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-