Як нам усім нарешті «скинути з Шевченка шапку»?

Як нам усім нарешті «скинути з Шевченка шапку»?

Укрінформ
До 205-ї річниці від дня народження отця нації, Укрінформ обговорює питання: як зробити так, щоби Шевченко став ближчим сучаснику? 

Нещодавня виставка “Квантовий стрибок Шевченка” на станції метро у Києві наробила чимало шуму – спочатку роботи порізав націоналіст Юрій Павленко (Хорт), а потім і власне ОУН зібралася на протест проти її продовження із закликами: «Руки геть від Шевченка!» Було багато й тих, хто на просторах соцмереж висловлював своє невдоволення на кшталт «не можу уявити його таким», «це знущання над Великим Кобзарем» тощо. Здавалося б, на 205-й рік від дня народження Шевченка ми мали б бути більш сприйнятливі до різного роду експериментів з його образом, адже він і сам любив експерименти. Але подібна реакція показала: традиційне уявлення про Тараса Шевченка, яке засіло у нашій пам’яті зі шкільних підручників та розповідей учителів, не дозволяє поглянути на його справжнє обличчя, відкрити його інші грані, зробити ближчим – насамперед для себе, людей ХХІ століття. Про те, як це змінити, Укрінформ поспілкувався з доцентом кафедри української літератури НПУ ім. М.П. Драгоманова, кандидатом філологічних наук Іриною Савченко.

Ірина Савченко

Ще в 1995 Іван Драч закликав «скиньте з Шевченка шапку». Як нам справді відійти від нав’язаного, хрестоматійного, уже давно набридлого образу Кобзаря?

«Важко сказати, чи образ Кобзаря нам нав’язаний, чи ж запропонований самим Шевченком. Адже є таке поняття як авторська воля. “Кобзар” – це його збірка. Є одна цікава річ, про яку мало говорять, але яка може пояснити сприйняття Шевченка саме таким. Коли він видавав перший Кобзар 1840 року, то попросив художника Василя Штернберга зробити для нього відомий офорт “Кобзар із поводирем”. Якщо уважно подивитися на портрет кобзаря на офорті, то побачимо дивну річ: хоча Шевченку на той час усього 26, але старий чоловік з кобзою — це наче одна й та ж людина, що дивиться на нас з автопортрету Шевченка останніх років заслання.

Тобто або Штернберг мав надзвичайний талант і бачив як зміниться його молодий друг з плином часу, або, що більш вірогідно, сам поет почав ліпити з себе цей образ. Іншими словами, він обирає маску і в якийсь момент ця маска до нього приростає, і врешті - змінює і його поведінку, і манеру письма, і самоідентифікацію. В принципі не відбувається нічого дивного. Адже все світове мистецтво побудоване на тому, що митець сам себе творить. І на певному етапі цей іміджевий аспект переборює дуже багато специфічних рис, які, може, не вкладалися в образ мудрого вчителя з великим життєвим досвідом, який може зазирати в майбутнє. І звідси він – пророк, месія. У певний момент його таким сприйняли».

То який по-вашому Шевченко насправді?

«Для мене – це трагічний (і це на першому плані), обдарований до геніальності митець. За оцим рівнем трагічності я б нікого в нашій літературі поруч із ним не поставила. Навіть митців доби розстріляного відродження. Власні відчуття у світі, де немає просвітку, у Шевченка найгостріші з усіх, а значить від нього можна чекати чого завгодно. І як митець він шукає різні форми самовираження. І тут підходимо до його сприйняття — а хто забороняє нам бачити Шевченка різним? Чому для мене Шевченко має бути старим дідом? “Виклик” Івана Драча — це як обов’язковий твір для шевченкознавства. Драч наголошує: “Йому було перед смертю всього лише 47...” Тобто він не був дідом. Хвороба, нервові злами, депресії, зневір’я – все це, звісно, людину старить, але не настільки. І далі Драч геніально підмічає: “А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом”. Тобто ми самі, створивши якесь уявлення про митця, погоджуємося з тим, що далі вже не потрібно нічого шукати. Цей відомий усім погляд з-під брів, якого діти лякаються, козацькі вуса, лисина. Але... Ця людина любила  веселе товариство, гарний одяг, жінок».

Чого нам не вистачає для зміни стереотипного сприйняття Шевченка? Яким би Ви бачили його образ «для мас» у наш час?

«Якщо ми хочемо, щоб у нашій свідомості постав інший Шевченко, то маємо ламати себе. Якщо ми цього не зробимо, то рано чи пізно, покоління нині 10-річних потрапить у ту саму пастку, в яку потрапили ми. Зараз же ми маємо можливість і право пристосовувати його образ в утилітарному сенсі. От, скажімо, мурали “з Шевченком”, найвідоміші з яких у Харкові і Львові. Там  Шевченко традиційний, але головне, що для людей, які проходять повз нього щодень, він стає частиною життя. Можна  подивитися йому у вічі, можна його вилаяти, сказати добре слово або мимоволі  згадати вірш зі школи. Так само абсолютно утилітарні речі – футболки, чохли для телефонів, торбини з зображенням Шевченка уже поступово стають частиною утилітарної культури, і в цьому немає нічого поганого. Це потрібно і далі розвивати, адже людина, яка одягає футболку із зображенням Шевченка, як мінімум розуміє, хто там зображений і транслює цю інформацію іншим. І якщо Шевченко виглядатиме в масовій культурі як хіпстер – то що в цьому поганого?  Він і був хіпстером свого часу. Або чому б йому не постати в образі рок-музиканта? Адже хто такі рок-музиканти 20 століття? Фредді Мерк'юрі, Бітлз — хіба вони не виконували власну місію? Хіба не можемо сказати, що й вони були кобзарями свого часу? Тож чому Шевченко не може бути рокером? І хіба він не став героєм свого часу? Під час слідства щодо Кирило-Мефодіївського товариства він був єдиним, хто не похитнувся, не заперечував: “Так, це я написав “Сон”, бо побачив, як страждає мій народ і від цього мені стало боляче”. Хіба це не надгероїзм?»

То чому ж ми цього досі не сприймаємо?

«Частина з нас виросла в умовах штампів, комплексів, патерналізму. Ми — діти своїх батьків. Якщо батьки дитині не дозволяли пофарбувати волосся в зелений колір, який змиється за два тижні, то в майбутньому вона робитиме так само. На жаль, ми тривалий час жили в оточенні   штампів, а це — гірше, ніж війна, бо за відсутності цих штампів війни б не було. Так само і комплекси — не вилікувані, не вирішені — руйнують, а не будують. І от зараз той час, коли ми можемо це зламати спільними зусиллями. І тут постає питання – для чого нам Шевченко? Він передусім був великим експериментатором в житті, живописі, поезії, — і значить з його образом ми теж маємо право експериментувати. Звісно, є межа, за яку переходити не можна».

Виставка
Фото: Павло Багмут, Укрінформ

От нещодавню виставку “Квантовий стрибок Шевченка” на однойменній станції  метро у Києві сприйняли неоднозначно, хтось навіть порізав роботи... Тобто ми ще не готові до переосмислення вкоріненого образу?

«Я не фанатка цієї виставки. Сучасні методи комп’ютерної графіки дозволяють зробити подібні речі більш-менш досвідченій людині, яка на цьому знається. При чому тут мистецтво? Але ми говоримо про інше — а чому не бути цій виставці? Що в цій виставці образливого? Те, що Шевченко зображений в образі Джека-Горобця? Дитина ж, яка дивилася “Піратів Карибського моря”, впізнає Джека-Горобця в цьому вусатому дідові і запитає: “А хто це?” І чому Шевченко не може бути у образі Дарта Вейдера? Тобто головне  питання – а чому ні? Ми маємо позбавляться комплексів,  штампів. Світ має стати для нас ширшим.

Ще в 20-х роках минулого століття одним із перших, хто дозволив собі посягнути на Шевченка, був український футурист Михайль Семенко. Він сказав, що він відмовляється від Кобзаря, бо від нього пахне дьогтем і салом, і закінчив цю тезу (маніфест “Сам”) фразою: “Я палю свій Кобзар”. Це викликало бурю негативу в тогочасному суспільстві. Олександр Довженко, який тоді працював  карикатуристом у “Вісті ВУЦВК”, навіть карикатуру з цього приводу намалював. Але ніхто не розгледів в той момент у цьому маніфесті одну важливу фразу Семенка, яка загубилася всередині. А вона звучала так: “Де є культ, там немає мистецтва”.

Семенко навіть зробив спробу написати свій власний “Кобзар”, але у нього не вийшло. Це був, звісно, провокативний жест (але ж футуризм увесь побудований на провокації), але він змусив суспільство стрепенутися. На жаль, доля склалася так, що далі цей “трепет” так і не розвинувся. А фраза: “Там де є культ, там немає мистецтва”, фактично була перевернута. Мистецтва не стало там, де народився культ».

То що робити?

«Елементарно — дізнаватися більше про Шевченка. Але для  того,  щоб людина почала читати, має бути позитивна  провокація, точка відліку. І таких точок має бути багато. Виставка “Квантовий стрибок Шевченка”, картини Юрія Шаповала чи Андрія Єрмоленка з власним баченням Шевченка – це і є поштовхи до того, щоб відкривати його з інших сторін».

А як Шевченка треба було б подавати в школі?

«2016-го року у львівській  художній школі “Малювці” дітки перемальовували портрети Шевченка. Звісно, вийшло дуже схоже на карикатури, але це та ж форма співіснування з митцем. Дитина стає дотичною: я  повторюю те, що робив великий митець, і він та його мистецтво стає мені ближчим.

На мою абсолютно суб’єктивну думку, у школі треба відмінити те, що називається “системність вивчення літературного процесу”. Школа має привчити, прищепити любов до читання. Скажімо, нічого страшного, якщо щороку, починаючи з першого класу, цілу чверть діти читатимуть тільки Шевченка. Головне – правильно підібрати  тексти. І треба розуміти, що дитина, яка читала “Мені 13-й минало, я пас ягнята за селом” у 60-х роках 20-го століття і дитина сучасна – це не просто різні світи, це різні галактики. Сьогоднішній дитині у оцих двох рядках треба пояснити все: чому за селом? Чому він пас ті ягнята? Хто такі ті ягнята? Навчання має викликати певні почуття, нехай й не такі, як у вчительки. Потрібен особистісний підхід. Шевченко не може бути для всіх однаковим, у Шевченкові треба шукати своє».

А що є Шевченко для нас усіх?

«Ще Грінченко, досліджуючи феномен Шевченка казав, що у нього є два типи  читача – неграмотний селянин й освічена людина. І їхнє сприйняття пересіктися не могло. Для освіченої людини та сама “Катерина” чи “Наймичка” – це фіксація тогочасних моральних зламів. Освічений читач дивитиметься на це з позиції цивілізаційних процесів. А простий читач сприйме ці поеми як відображення власного життя і  литиме сльози разом із Катериною над її долею.

А щоб зрозуміти такі твори як “Кавказ”, “Великий Льох”, “Гайдамаки”,  “Неофіти”, “Марія”, чи “Давидові псалми”, треба мати не лише бажання і закоханість у поетичний текст, а й інтелектуальну вагу. Скажімо, той, хто не читав Пушкіна чи Лермонтова, хто не знає історії російсько-кавказької війни, той сприйме в “Кавказі” лише 10% тексту.

А між іншим поема “Кавказ” – це про “русский мир” і про те, як він проникає і знищує. Але одних знищити можна, а інших – ні. Тому “Кавказ” стає великим підручником з політології, де проаналізовано процес та інструменти загарбання. У поемі Шевченко наголошує, що цьому можна протистояти єдиним – отим “прометеївським”, коли страждання стає звільненням від гріхів. Шевченків Прометей, якого карає орел (а це пряма алюзія на двоголового орла Російської імперії) стає символом відродження, яке можливе лише тоді, коли ти не скоряєшся. Сьогодні ми всі втомилися: “Ну скільки можна війни?.. Дайте нам перепочити... ” А Шевченко відповідає, що втома не дає тобі морального права скоритися. У Прометея зранені груди на ранок заростають, і все повторюється  знову. Але він не скориться. Той, хто хоче свободи, волі, має пройти через страждання. Інакше свобода не цінується».

А для вас що важливо у його сприйнятті іншими?

«Сучасне ставлення до Шевченка освіченої, з претензіями на інтелігентність, людини – це ставлення до багатьох речей: до всіх свобод – свободи думання, свободи вибору, свободи мистецтва це, зрештою,  ставлення до гендеру. Ніхто, за Шевченком, не може заборонити людині робити свій вибір: “У всякого своя доля і свій шлях широкий”. Для мене Шевченко і ставлення до нього – це ще й ставлення до віри. Ти можеш бути іновірцем, і я тебе поважаю до того моменту, поки ти поважаєш мою віру. Шевченко – це ставлення до освіти: “Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя”. То ж перш ніж різати портрет Шевченка в образі Дарта Вейдера, вивчи Шевченка, зрозумій його... Тобто Шевченко є певним мірилом: якщо можеш вийти за штампи - значить ти в усьому іншому можеш дивитися широко на світ».  

До речі, а що хотів сказати Шевченко своїм загадковим автопортретом, де він практично оголений?

«Це робота 1848 року, коли Шевченко вже був у засланні в Аральській експедиції. Це не завершена робота, а лише олівцевий начерк. І він дуже довго не оприлюднювався. Сергій  Єфремов робив таку спробу 1932 року, але тираж із автопортретом одразу вилучили. Чому він був написаний – і досі залишається загадкою. Ми можемо прочитати лише окремі речі – зображення на фоні парусного човна (як символ), із одягу на ньому чоботи, плащ і капелюх, який насунутий на лоба так, що практично закриває обличчя. Але при цьому дуже чітко вимальовані геніталії. Форм інтерпретації  цього автопортрету може бути стільки, скільки вистачить фантазії. Це може бути етюд до якоїсь великої картини в традиціях європейських художників, наприклад, Рембрандта, бо в цілому обрис персонажа дуже нагадує рембрандтівські фігури. А може бути іронічним жартом, мовляв “в цих умовах несвободи я вільний”. Я схиляюся до думки, що цією роботою Щевченко іронізує щодо самого себе.

Нещодавно мені трапилася стаття, де йдеться про те, що автопортрети Шевченка були тогочасним селфі. Селфі ж знімаються для того, щоб побачити себе зі сторони або щоб показати себе світові так, як ти хочеш, щоб він тебе побачив. Може, цей автопортрет – це теж демонстрація себе, мовляв, я така ж людина як і ви, і я вмію над собою посміятися».

А чого ми ще не знаємо про Шевченка?

«Зараз стало популярно розповідати про його стосунки з жінками. Але, на жаль, не про особистостей, які були поруч із Шевченком і творили його. Бо Шевченко, при всій його геніальності, – це теж продукт, зроблений людьми. Широкий загал не знає глибоко персонажів з його оточення. Всі чули про Сошенка, але мало знають про його долю. Всі чули про Брюллова, але мало хто знає про його специфічний психотип і те, як складалися його стосунки з Шевченком. Взагалі, ватро звернути увагу на присвяти, які робив Шевченко до своїх творів, і за ними скласти уявлення про його оточення. Подивитися на Шевченка очима його друзів, недругів, людей, яким він зламав долю. Мало робиться для того, щоб знайти всі його автопортрети, адже третина з них так і не знайдені. Ми мало говоримо для широкого загалу про Шевченка-художника. А йому, між іншим, обіцяли кар’єру одного з кращих художників Європи, якби він серйозно за це взявся. Ми не популяризуємо культурні акції, присвячені Шевченку, за винятком єдиної Ше.Fest. А таких майданчиків має бути настільки багато, щоб не виникало бажання пройти повз».

Юлія Горбань. Київ

Перше фото Миколая Тимченко, «День»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-