Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Розділи 2 і 3
Попередня публікація: Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Пролог і розділ 1
РОЗДІЛ 2. Що ми самі про себе думаємо?
Та якщо нам так важко дається вживання у війну, усвідомлення того, що вона триває, що вона забирає людей і ресурси, вимагає перевернути все своє життя, перевести його на інші рейки, то уявіть, як все це робити, навіть поки не робити, а просто думати про таку можливість, багатій «Європці»?
Блог-пост 25.11.2014
Вирішальна битва цієї війни вже не на Сході гримить. Це і не вибори, яких чекаємо з тривогою. Головне — що народ сам про себе думає. Якщо розібратися, це не лише про нас, це про будь-який народ у світі. Історія, ми це добре знаємо, не існує без міфу, а міф переможної нації має бути переможним. Не закликаю брехати й вигадувати, просто я хочу щоб ми були налаштовані на пошук світла, а не темряви. У наших сучасних термінах — співвідношенням того, що ми уже звично називаємо #перемогою і #зрадою, буде вирішено долю України.
Той, у кого все завжди погано, не перемагає, бо за що йому такому перемога?
Анатомія одного заголовка
Уже кілька років я ношуся з ідеєю Колекції (а може, Музею?) заголовків. М’яко кажучи, недоречних, здебільшого. Чим-чим, а цим добром журналісти і редактори забезпечують Україну щедро. Я не лінувався виловлювати їх у Мережі й запощувати з коментарями на своїй сторінці, а деякі мої ФБ-друзі ініціативу підхопили. Скажу відверто: глупства цього виявилося так багато, що я вже дещо втомився від нього, почав втрачати запал. Але ніщо так добре не ілюструє зародження і поширення #зради, як аналіз деяких з них. Джерело не вказую, та не сумніваюся, що ви мені повірите: заголовок реальний, мною не вигаданий, виловлений в Мережі 5 вересня 2018 року: «Чому в Києві не буде вулиці сенатора МакКейна». В тексті спочатку йдеться про те, що навіть пропозиція Президента про перейменування вул. Івана Кудрі (чекіст, який діяв проти оунівського підпілля, за непідтвердженою версією – причетний до підриву Хрещатика у вересні 1941 року) не може бути виконана. Експерт — відомий урбаніст Олександр Сергієнко — пояснює, що Київрадою раніше було затверджено мораторій на найменування столичних топонімів на честь осіб, які померли менше, як за два роки до того. Тобто зверніть увагу: «наш» заголовок уже починає сипатися. Не НІКОЛИ не буде в Києві вулиці сенатора МакКейна, а лише до 25 серпня 2020-го, коли мине два роки від кончини героя Америки і великого друга України. І це не все. Далі експерт каже, що в принципі, мораторій той можна й скасувати, або призупинити його дію і це буде цілком законно, а сам він однозначно виступає за те, щоб вулиця МакКейна в Києві з’явилася якнайшвидше. То до чого такий безнадійний заголовок, який, до того ж, не відповідає тексту? А я скажу — тут можливі лише три варіанти.
1. Фахова непридатність того, хто поставив, або пропустив заголовок. Такі речі редактор має відчувати загривком. Підваріант — редактор недогледів, «провтикав», як тепер кажуть, з тієї чи іншої причини.
2. Редактор погнався за зайвим «кліком». Є позиція (не однозначна, як на мене), що публіка жвавіше реагує на негатив, заперечення. Це можливо, але маємо не той випадок, коли це можна. Таке теж треба на підсвідомому рівні відчувати.
3. Редактор свідомо нагнітає #зраду, бо в його ЗМІ задана така установка. Мовляв, в Україні все завжди не так, як треба, як планувалося, пропонувалося! Згадаємо тут відомий жарт про гасло лікарів-урологів: «Все лайно, крім сечі!»
У тому, що ж там було насправді, розбиратися не будемо. Просто мені хотілося показати звідки і як — з сотнями й тисячами таких, зокрема, заголовків — піднімається хвиля зневіри, від якої, інколи, в Україні стає важко дихати. Кінчати з тим треба. На всіх рівнях, а передусім, на особистому. У нас є проблеми, як і у всіх, тим більше, в такий час, але не лише з них складається наше життя і не лише ними визначаються перспективи України.
Не треба утопій, але створи собі позитивний настрій
Коли зміниться ставлення до України в світі? Коли нас поважатимуть і шукатимуть з нами союзу? Тут все просто:
1. Коли збірна України з футболу стане чемпіоном світу. Або, принаймні, коли український клуб переможе в Лізі чемпіонів.
2. Коли українському письменнику дадуть Нобелівську премію.
3. Те саме стосується і українського вченого.
4. Коли картини українського художника увійдуть в Тор-3 на аукціоні «Сотбіс», а українська пісня щотижня потраплятиме в Топ-5 світового рейтингу.
5. Коли «медичний туризм» в Україну стане популярним, а середня тривалість життя українців сягне 80 років.
6. Коли система ресторанів української кухні, скажімо, під брендом «Сало», або «Борщ», або «Вареники», або якесь їхнє поєднання, на кшталт «СалоБорВа», — буде розгалужена у 20–30 країнах Європи та світу.
7. Коли зимові гірськолижні курорти Карпат зрівняються по відвідуваності хоча б з польськими, а згодом — з австрійськими, швейцарськими та італійськими.
8. Коли до українських вишів масово вступатимуть європейці.
І скажіть, невже хоча б один із перелічених пунктів — такий вже недосяжний? Єдине, чого нам для цього не вистачає — трохи терпіння і багато грошей. Або, залежно від обсягу вашого оптимізму, навпаки — трохи грошей і багато терпіння. Цей список, який складений в абсолютно довільній послідовності, можна продовжувати, хоч з кінця, хоч з початку, але зверніть увагу: у нього свідомо не включено нічого, що було б пов’язано з політикою чи економікою. З культурою це пов’язано насамперед, і з соціальною структурою.
Хто від кого втомився?
Що ще сказати про #зраду? Вони (наші партнери й союзники) від нас втомилися. А ми від них — хіба ні?
Захід від України втомився, вона йому набридла зі своїми вічними проблемами і невмирущою корупцією. Ні, звісно, Росія вчинила некрасиво з Кримом, але ж вона визнавати цього не хоче, то що тепер вічно бути з нею в конфронтації? А Донбас — то не наша війна, а ваша.
А ми, в Україні, дуже втомилися від влади. Ну, не така вона, як треба, хоч плач!
А росіяни як від нас втомилися? Чотириста років кажуть: «Русские вы, что вам не нравится, чем плохо быть русским? Ну, малоросом…», а у відповідь: «Нє, ми українці»…
А ще таку ми маємо претензію до Заходу. Це в 2014-му небажання ускладнювати стосунки з Росією, тиснути на неї можна було прикривати розмовами про несподіваність агресії, а відтак, — розгубленістю, страхом і небажанням «зв’язуватися». А в 2018-му це все вже не «грає». Те, що з Росією мають справу, намагаються вести взаємовигідний бізнес, запрошують — у прямому сенсі — кремлівську горилу до танцю — це уже зрада основоположних принципів демократії, пособництво її смертному ворогу. Це не викликає нашу «втому»?
А якщо згадати футбол цей, чемпіонат світу, в Росії! Неначе люди подуріли. Хоча ні, «подуріли» не те слово. А головне, що наш біль, наші жертви їх зовсім не цікавлять, у них за розкладом футбольне свято. Як же ми втомилися від їхньої байдужості до нас!
Європа втомилася від санкцій? А ми повторюємо: відмова від них, відновлення економічної співпраці з Росією на тлі того, що вона скоїла і коїть — це хіба не злочин? Ну, тут все у точній відповідності до класика марксизму: «Забезпечте капіталу 10% прибутку, і капітал згоден на застосування, у разі 20% він стає жвавим, 50% — позитивно готовий зламати собі голову, у разі 100% він нехтує всіма людськими законами, а 300% — немає такого злочину, на який він не ризикнув би піти, хоча б під страхом шибениці». Утім тепер це називається «вашими національними інтересами». Ну тоді дозвольте і нам не забути про власні. Не хвилюйтеся, ми їх акуратно «не забудемо».
А ще ми втомилися від приниження. За те, щоб ратифікувати Угоду про асоціацію України з ЄС, уряд Нідерландів вимагав прийняття окремої декларації, що це все нічого не означатиме — ні першого кроку до вступу, власне, до Європейського Союзу, ні претензій на додаткову грошову допомогу. Якщо перекласти це все з мови міжнародних угод на звичайну людську, то це означає приниження і нічого більше. Багато хто з нас нині їздить Європами по безвізу, намагаючись не згадувати про нудну й уже непристойну тяганину з наданням Україні безвізового режиму — коли «благу вість» про це, ніби ковбасу на мотузці, живодери дають проковтнути голодному собаці, а потім витягають зі шлунка…
Міжнародна слідча комісія визнала причетність Росії до катастрофи МН-17: смертоносний «Бук» було доставлено у поле під Снєжним з території Росії і туди ж наступного дня відправлено назад. Але для нас наголос тут стояв на тому, що безпосередню участь РФ у війні проти України доведено на офіційному рівні! А тому — якого біса Росія у Мінську й досі виступає як посередник, якщо вона агресор, безпосередня сторона конфлікту? І чого варті всі ці Мінськ-1 і Мінськ-2, які ще зміни до Конституції нас примушує внести агресор? Вимагаємо нового формату переговорів! Але ж ні, практично ніхто в світі не приділив достатньої уваги цим, як на нас, надважливим обставинам. Ви, як пишуть аналітики, не сумніваєтеся в тому, що Росія сама напала на Україну? То де ж наслідки цієї упевненості? Коротко кажучи, ми дуже вже втомилися від ваших політико-економічних маневрів з «безальтернативним Мінськом» і санкціями, лагідними, мов кетчуп.
А чи не маячня це взагалі, розраховувати, що точкові економічні санкції здатні примусити диктаторів поступатися? Для них — і для Путіна, і для іранських мракобісів, і для північнокорейського Ина два-три мільйони населення — то не втрати. Верхівці нічого не загрожує, її хліб і масло не цікавлять, тому що ікри їм вистачить за будь-яких обставин.
Програвати треба швидко, а перемагати можна й довго
Хтось, звісно, скаже: та не смішить нас цими «українськими» претензіями до Заходу, їх навіть не почують — і це ще буде для України на краще. Що ж, і це реальність, до якої треба поставитися спокійно і прагматично, по можливості. Її треба прийняти і одразу — подякувати, бо вона — мобілізує. І це головний висновок, який треба зробити з цього переліку «взаємної втоми».
Захід підтримує нас, і ми за це щиро вдячні. Ми розуміємо, що мрії про економіку агресора, яка от-от звалиться в піке і до Кремля увірветься розлючений натовп голодних росіян, а Путіна буквально завтра тюкне по голові «табакеркою» який-небудь заколотник «зі своїх бояр» — того, як кажуть, довго можна чекати. Натомість, з нафтою по 70–80 доларів/барель Росія здатна безкінечно довго труїти життя Україні на Донбасі, тиснути на Азовському морі, вести нічим не обмежену інформаційну війну в світі та на наших теренах. Росія не знає, що робити з «ДНР/ЛНР»? Що за дурниці? Прекрасно знає! Це її зброя — важіль, яким вона розхитуватиме ситуацію в Україні, як мінімум до президентських виборів. А не вийде по їхньому в березні-квітні 2019-го — хитатимуть ще півроку, до кінця жовтня, до виборів парламентських. А буде знову щось не те — то продовжать.
І вийде, кінець кінцем, що на Заході хочуть, аби все було демократично, економічно доцільно, «красіво», загалом, а важко буде — Україні, а балансуватиме на межі — Україні доведеться. Від якої вони, бач, втомилися…
Ну що ж, вам доведеться потерпіти. Ми же вас терпимо! Краще з розумним загубити, чим з дурнем знайти. Хотілося б відповісти десь так.
П’ятий рік війни. І ми маємо право на перемогу, хоч би що про нас думали. Але головне — те, що ми думаємо і знаємо про себе. Від війни втомилися всі. І нам, саме таким як ми є, з усіма нашими проблемами, негараздами й недоліками, залишається лише одне — перемагати. Бо коли стільки наших полягло і стільки землі нашої лежить в руїнах, коли стільки уже сказано ворогом про нас і нами — про ворога, коли стільки всього стало нам зрозумілим у минулому, стільки побачено, крізь час, у майбутньому… Заради чого все це було, невже щоб програти? Ні, це я хочу повторити: програвати треба швидко, а перемагати можна й довго. Щоб втомитися від того, навіть. А відтак, коли прийде час, ще дужче радіти перемозі.
Не втомлюватися, не втомлюватися, не втомлюватися… Інший шлях? А нема його!
РОЗДІЛ 3. Чи може бути дві історії в України?
Найважливіше: такі масштабні злочини, як от війна, розв’язана Росією проти України на українській землі, ще нікому і ніколи не вдавалося ні приховати назавжди, ні заперечити навічно. Настане день — і шлюзи відкриються. Всюди.
Блог-пост 13.02.2015
Не корупція і не запеклий до нестями вічний ворог — найперші наші проблеми. Є й глибші і важчі у подоланні. Наприклад, невизначеність, дефіцит єдності щодо власної історії. Нині це — одна з головних для України загроз і водночас — потужний в найближчому майбутньому ресурс. Єдність у принциповому — це гарантія перемоги країни і нації. А в Україні у розпалі Битва за історію — реальну, не перекручену, написану неупередженими людьми — її хід і підсумки, вирішуватимуть дуже багато.
«Велик был год и страшен год по Рождестве Христовом 1918, от начала же революции второй»… Колись ми захоплювалися музикою Києва, рідного нашого міста, яка линула зі сторінок булгаковської «Белой гвардии», не дуже то й переймаючись і не розуміючи, хто з ким і за що воює на околицях «Города», який у грудні 1918-го накрило сніговою «шапкой белого генерала». Шляхетні білі офіцери збиралися дати відсіч «бандам Петлюры», але так і не дали, а гору взяли, як завжди, «червоні».
А нині, в 2018-му, на п’ятому році війни з Росією за реальну незалежність, ми не забули, що це — від 1 січня до 31 грудня — ювілейний рік? Століття тому незалежна Україна прожила всі його 12 місяців у різних іпостасях: від УНР — через Гетьманат — до повернення УНР під проводом Директорії. Що ми знаємо про той рік «великий и страшный», як він позначається на нашому сьогоденні? Ми й виросли в цій невизначеності. Уже майже 30 років в українських школах вивчають іншу історію, і тільки нині вона почала проступати у нашому повсякденні, як таємні чорнила на аркуші паперу, мов, затонулий материк, що поволі піднімається з-під темної води. Але тиск, вплив послідовної і добре спланованої роботи російсько-радянської пропагандистської машини був настільки тривалим і потужним, що справжня історія Батьківщини й досі у свідомості мільйонів не стала чимось природним для українця. Йдеться не стільки про конкретні знання, скільки про підсвідоме, про те, що само собою є зрозумілим і не підлягає сумніву. Завдяки тотальному впливу всього російського — літератури, кінематографу, а передусім — погляду на минуле, — в нас досі «немирно» співіснують ніби дві історії. І це небезпечно.
Стратегічний напрямок радянсько-російської версії історії того періоду — це доведення начебто української неспроможності у державотворенні. Мовляв, усі ці «визвольні змагання 1918 – 1921 рр.» були такою собі кривавою опереткою, від початку надуманими й недолугими спробами непридатних людей «проклятых националистов». Десятиліття масованої пропаганди не минули безслідно — у багатьох сучасних українців цей стереотип присутній, нехай і на рівні підсвідомості.
Як долається такий дуалізм?
Є приклад. От за що билися і загинули герої Крут? Після десятиліть замовчування нам почали закидати, що то були марні жертви, злочин «буржуазно-націоналістичної Центральної Ради». І лише нині, здається, найточніше вдалося сформулювати значення бою під Крутами. Ролик Українського кризового медіа-центру, знятий до 98-х роковин бою, у 2016-му, підсумовується слоганом — «Вони боролись, щоб ми перемогли», — і він замикає ланцюжок: нічого не було марним.
Історія з-під темної води, або Прогулянка Києвом, якого кияни не знають
Що нам відомо про свою столицю з того, якою вона була рівно100 років тому? УНР, Гетьманат, Директорія — де все це відбувалося, кипіло суперечками, осявалося здобутками, копирсалося в проблемах — невже нічого не залишилося? Винниченко, Петлюра, Скоропадський, кілька офіційних Урядів, міністерства — який слід від них залишився на вулицях Києва? Багато десятків років тут все було щільно зайнято «комунізмом і комуністами» — вулиці імені вождів і організацій — Маркса, Леніна, Свердлова, Комінтерна; пам’ятники організаторам, натхненникам і виконавцям Голодомору, терору і русифікації — Косіору, Петровському, Чубарю, Чекістам… Хіба ж усі ці недавні назви сприймалися нами як імена вбивць? Ну, називається собі й називається. Оце і значить — в’їстися у підсвідомість.
А зараз як, по декомунізації, коли вулицям повернули старі назви, а пам’ятники злочинцям позносили й нові ще не поставили — так і залишилися у Києві ці «пеньки»… І що, спливає правда, мов забута Атлантида, з-під темної води забуття? Спробую пройтися центральними вулицями рідного Києва — міста «вакантних» постаментів — чи пролетіти на «машині часу»…
Вулиця Богдана Хмельницького, 11. Нині тут, у приміщенні колишнього ліцею Галагана «для обдарованих сиріт», працює Національний музей літератури України. А за радянських часів тут була школа № 92, експериментальна, українсько-англійська, в якій багато хто вчився, в тому числі автор цих рядків. А ще тут щось було?
Так, було. У 1918-му — Генеральне Секретарство військових справ УНР, міністерство оборони, по-нашому. Тут працював Генеральний секретар (міністр) військових справ Симон Петлюра.
Я тут буду цитувати статтю історика Олександра Кучерука (її можна знайти в Мережі) про Уряди УНР, хто їх очолював, хто керував відомствами, де вони були розташовані, хто там бував і які спогади залишив…
«Майбутній генерал, а на той час ще підполковник, В. Петрів уперше відвідав Генеральне секретарство військових справ у січні 1918 р., в час придушення більшовицького повстання в Києві. Він згадував:
«Військовий Секретаріят мав дуже своєрідний вигляд: тимчасові деревляні перегородки в кімнатах, що робили їх придатними до нових функцій, лавки з садів у почекальнях, а головне повне боєве поготівля цілої установи. На сходах зараз же за дверима скоростріл вже з готовою лентою та обслугою біля нього, другий скоростріл такий же готовий до негайного бою в самій прийомній кімнаті Військового Секретаря, очевидячки тому, що з вікна цієї кімнати дуже гарний обстріл Фундукліївської вулиці. Всі урядовці озброєні. (…) Навіть деякі з небагатьох панночок машиністок мали револьвери при поясах».
На жаль, з армією в УНР складалося не настільки благополучно, як з озброєнням військового Секретарства. І тут, здається, ледве не ключова причина тодішньої поразки. Вони надто захоплювалися зовнішнім — вишиванками і колективним співанням пісень. Тут щось схоже на дитячу гру: коли це військове відомство, то всі тут мають бути озброєнні, включно з секретарками, кулемети — тут же — пристріляні. А військове відомство має першочергово опікуватися резервами, озброєнням, навчанням командирів і підготовкою населення, координацією суспільства з військовими. А вони… От тільки уявіть собі: «скоростріли» (кулемети. — Авт.) у міністерстві, «почекальні» (приймальні. — Авт.) з садовими лавками й озброєними до зубів секретарками… До речі, я пишу на комп’ютері ці слова, які давно не вживаються, беру їх в лапки, а програма-редактор їх не підкреслює — значить є вони й досі в українській мові!
Чим не історія з-під темної води?
Йдемо далі. Вгору вулицею Терещенківською, перетинаючи бульвар, підходимо до будинку навпроти розкішного Шевченківського парку, який за часів УНР називався Миколаївським. Колишній особняк цукрозаводчика й мецената Терещенка. Тут на базі його колекції давно працює Музей російського мистецтва. А у 1918-му це було Генеральне Секретарство міжнародних справ.
«Н.Суровцева, яка працювала керівником загального відділу секретарства, писала:
«Міністерству приділили будинок Терещенка, на Терещенківській таки вулиці, 9, навпроти Миколаївського скверу. […] Я сиділа в невеличкому кабінеті (колишньому будуарі жінки Терещенка), гарній кімнаті з гобеленами, білим мармуровим каміном та широкими дверима, що вели до колишньої спальні, а тоді — до кабінету міністра. (…) Першим Генеральним секретарем міжнародних справ був О.Шульгін (1889 — 1960)».
Виходить, що саме з цим, як тепер би сказали, офісом, у січні 1918-го тримала зв’язок українська делегація на переговорах у Брест-Литовську. «Брестський мир» — це поворотний пункт української історії… Трагічний, хоча й довгожданий. Уявіть собі: три сторони. Німеччина, яка де-факто виграла війну у Росії, Росія (уже більшовицька), яка відповідно, її програла, і вперше в історії незалежна Україна, якої на момент початку переговорів де-юре взагалі не існувало. Німеччині потрібні ресурси, хліб для продовження Світової війни на Заході. Для Москви головне — вийти з війни за будь-яку ціну, але при цьому нічого матеріального переможцям не дати, бо в самих немає. І Україна, з якою вперше в історії сіли за стіл міждержавних переговорів, і це само по собі — перемога. Дуже точно ця непересічна ситуація показана у трисерійному фільмі Ігоря Кобрина «Апельсинова долька», 2004 р. Не знаю, коли його було розміщено на YouTube, але коли я зайшов туди 19 липня 2018 року, лічильник вказував, що його переглянуло 3606 осіб… Це дуже мало, крапля в морі. А шкода.
Ми говорили з автором фільму, режисером Ігорем Кобриним. Я захищав тодішніх українських дипломатів-першопрохідців: а що їм було робити, задля того, щоби нічого не бути винними, не погоджуватися на невідкладне проголошення державної незалежності, на якому наполягали німці? Ігор Дмитрович заперечує: «Найбільшою помилкою тогочасних українських дипломатів було те, що вони не з’ясували для себе головну небезпеку. У політиці немає друзів, є союзники, оцього наші не розуміли. Вони не розуміли, що всі, хто чинить спротив червоним, є тимчасовими, але союзниками. Тобто, на переговори з білими треба було йти одразу».
Це була трагедія, пат — як не підеш — однаково у програші! Але водночас — визнання де-юре державної незалежності України — це, нехай за тих обставинах символічна, та все ж таки перемога!
… Це і є — історія з-під темної води.
Повертаюся на бульвар Шевченка і прямую повз колишні Першу і Другу київські гімназії (там теж працювали різні Генеральні Секретарства УНР), з пам’ятником Грушевському поміж ними, повз Володимирський собор спускаюся до площі Перемоги. На розі бульвару і вулиці Михайла Коцюбинського стоїть пусткою (ніяк не відремонтують, чи з власністю не розберуться, чи чекають поки сам розвалиться, аби побудувати на його місці щось «циклопічне») красивий колись особняк, з мавританськими мотивами в архітектурі. Він теж належав Терещенкам, тут у 1918-му, і за УНР, і при Гетьманаті Скоропадського працювало Генеральне Секретарство шляхів. І оскільки я нібито провожу сам собі екскурсію по нинішніх музеях, у приміщеннях яких 100 років тому працювали ключові відомства «першої» (УНР) і другої (Гетьманат) незалежної України, то я би дуже хотів і навіть пропоную, щоби і тут було створено Музей. Який? Громадянської війни в Україні — щоб не забували. Приміщення — саме те, що треба, місце розташування — ще краще. Чому? Зараз розповім.
13 листопада 1918 року. Громадянська війна
11 листопада 1918 року було підписано перемир’я в Кемп’єнському лісі. Світову війну закінчено. Німеччина, яка копала яму іншим, підтримуючи псевдомарксистський деструктив у тій же Російський імперії, сама в ній опинилася, теж наразившись на революцію, вона і країни Осі війну програли, рейхсвер залишає Україну, а гетьман Скоропадський зостається без підтримки німецьких багнетів. І тільки за умови федерації з Росією (білою, щоправда, після повалення більшовизму) переможці у війні — Франція, Британія, США, для яких Україна була географічним «дивом» чи нонсенсом (здається, дехто там й досі за «традицією» не до кінця розуміє, звідки вона взялася й чого хоче), погоджувалися підтримати Українську Державу Скоропадського. Гетьман не витримав тиску обставин і проросійського лобі у власному оточенні, він вимушений взяти курс на «федерацію невідомо з ким», тим самим підписавши вирок своїй Державі.
А 12 листопада, просидівши 4 місяці у гетьманській тюрмі, на волю виходить Симон Петлюра. І уже 13 листопада, на зборах, які відбулись у приміщенні Генерального Секретарства шляхів (тут працював один з організаторів), Петлюра стає Головним отаманом у щойно утвореній Директорії УНР. Саме тут Скоропадському було проголошено війну, тобто ухвалено рішення про його збройне усунення. Це і була українська Громадянська війна. За Петлюрою і Винниченком уже стояла реальна армія, у ті два-три місяці зими 1918–1919 рр. — це була потужна сила, неможлива без реальної народної підтримки. Десятки тисяч вояків, досвідчені командири — не з «панської кістки», а ті, кого зробила військовими Світова війна… Гетьманату не було чого протиставити Директорії, Скоропадського зусібіч оточувала зрада. П’ята колона почувалася наляканою, вона знову була готова прийняти будь-яку владу, аби забезпечувала порядок і захист від більшовиків.
Гетьманат впав, ніби сам собою, як УНР за сім з половиною місяців до того.
14 грудня 1918 року. Друге пришестя УНР
Я стою на розі Володимирської і Софійської вулиць. Софійський Майдан, тут багато що відбувалося, що потім визначило хід історії. Зберігся двоповерховий будинок з балконом, з якого 100 років тому, 22 січня 1918 року Михайло Грушевський під тиском німців, яким треба було підписувати Брестський мир з офіційно визнаним урядом, проголошував незалежність України. Будівля у жахливому стані, адже її нинішніх власників нічого, крім грошей, не цікавить. І я вже за інерцією запитую всіх — і людей, і владу: чому тут і досі немає Музею? Нам треба врятувати те, що ще можна: відстояти, повернути у власність держави, реставрувати, відбудувати. І дошки пам’ятні встановити: тут за часів УНР, Гетьманату було те-то й те-то — а то жодної немає не лише на тих будинках, про які тут йшлося, а й узагалі — на всю українську столицю. Отоді і підніметься історія, хоча б так, щоб її було видно, з-під темної води забуття. Донесена до нащадків реальна історія, це теж, так само як своя Помісна Церква — питання державної безпеки.
А у грудні 1918-го Софійською вулицею на древній Софійський Майдан, з Думської площі (Майдану нинішнього) піднімалося переможне військо Петлюри. Епічну картина того, як це відбувалося, теж описав Міхаїл Булгаков у «Белой гвардии». Це варто знову побачити очима, скажемо так, щирого несимпатика незалежної України.
«… то не бурые, мутные реки текут по старым улицам — то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идёт на парад. (…)
В синих жупанах, в смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами, шли галичане. Два двуцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками, плыли следом за густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя хрустальный снег, молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть немецкое сукно. За первым батальоном валили черные в длинных халатах, опоясанных ремнями, и в тазах на головах, и коричневая заросль штыков колючей тучей лезла на парад.
Несчитанной силой шли серые обшарпанные полки сечевых стрельцов. Шли курени гайдамаков, пеших, курень за куренем, и, высоко танцуя в просветах батальонов, ехали в сёдлах бравые полковые, куренные и ротные командиры. Удалые марши, победные, ревущие, выли золотом в цветной реке.
За пешим строем, облегченной рысью, мелко прыгая в седлах, покатили конные полки. Ослепительно резнули глаза восхищенного народа мятые, заломленные папахи с синими, зелеными и красными шлыками с золотыми кисточками.(…)
Бо старшины з нами,
З нами, як з братами! —
…разливаясь, на рыси пели и прыгали лихие гайдамаки, и трепались цветные оселедцы.
(…)
Гремели страшные тяжкие колеса, тарахтели ящики, за десятью конными куренями шла лентами бесконечная артиллерия. Везли тупые, толстые мортиры, катились тонкие гаубицы; сидела прислуга на ящиках, веселая, кормленая, победная, чинно и мирно ехали ездовые. Шли, напрягаясь, вытягиваясь, шестидюймовые, сытые кони, крепкие, крутокрупые, и крестьянские, привычные к работе, похожие на беременных блох, коняки. Легко громыхала конно-горная легкая, и пушечки подпрыгивали, окруженные бравыми всадниками.
— Эх… эх… вот тебе и пятнадцать тысяч… Что же это наврали нам. Пятнадцать… бандит… разложение… Господи, не сочтешь. Еще батарея… еще, еще…»
…І ще. Куди ж поділася ця потужна переможна сила, усього за півтора місяці, коли Київ зайняли більшовики, в якому повітрі вона розтанула, розчинилася? Я не проводжу паралелей з нашими нинішніми парадами, коли Хрещатиком іде відроджена ледь не з нуля українська армія, але залишається це запитання, на яке поки що нема відповіді, подряпиною на душі.
Ми наближаємося до найважливішого і відповідальнішого. Ну, добре, проявилася реальна історія, наскільки нині це можливо. І що тепер? За комуністів її заливали дьогтем, усе в ній було погане, недолуге, карикатурне. А тепер — кажу я собі — як не впасти в іншу крайність, де помисли і вчинки синьо-жовтих Героїв, яким, звісно, Слава (!), завжди кристально чисті і чесні, а вороги — куди ж без них — червоні і білі і червоно-білі — густо заліплені чорним, що і півтонів не розрізниш?
Одна й та сама історія, точніше, її подача, цілком доречно, може бути різна, зважаючи на обставини. Це факт, якого не слід соромитися. Скажімо, для урочистих зборів вона одна, для розмови з друзями — інша, а для роздумів, формування важливих висновків, духовного підживлення — третя, вимогливіша до фактів, твереза, здатна дивитися в очі іноді незручній правді.
Словом, оцю новопосталу історію з-під темної води — справжню, не придуману — треба усього лише знову не забрехати.
(Далі буде)
Сергій Тихий
Автор працює в Укрінформі. Листування з ним – або за адресою stykhy@gmail.com, або у Facebook
Попередні публікації: Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Пролог і розділ 1
