Ретроспекція Майдану: А якби Януковичу був відомий фінал?
У розпал воєнного стану саме час поговорити про те, а чи могло тоді, п`ять років тому, на Майдані все вирішитися мирно?
І якби можна було повернутися в минуле, ми б, знаючи, як розгортатимуться події далі, вийшли би знову на Майдан?
Чи можливий був якийсь інший хід історії? Що перемогло б – «ефект метелика» з оповідання Рея Бредбері чи "ефект повноводної ріки", яка, оминаючи перешкоди повертається в звичне русло - як у фільмі Саймона Веллса «Машина часу»?
Небезпечні це запитання, якщо ставити їх уголос, але я спробую. І спробую пошукати на них відповіді. Отже…
ЧИ ТАКИМ ВЖЕ БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНИМ БУВ МАЙДАН?
Щоб зрозуміти це, пригадаймо атмосферу, в якій жила тоді країна. Розчаровані президенством Ющенка і вічними його сварками з Тимошенко, українці вирішили помститися самим собі – обрали президентом Януковича.
Демократія, виплекана Помаранчевою революцією, здавалася вже непереможною. Повернення Януковича до авторитарних традицій Кучми –неможливим.
Але демократія і свобода лише народжуються в труді й стражданнях, а от занепадають і вмирають вони – швидко й безболісно.
Вражав навіть не стрімкий дрейф тогочасної влади до диктатури, а практична відсутність опору з боку суспільства й політиків. Ті, для кого помаранчева сцена стала підставкою, з якої легше дотягнутися до влади, швидко знайшли собі нового господаря. Більшість застигла в летаргійному сні очікування кращих часів. Акції протесту скотилися до маргінальних.
У ті темні часи автор цих рядків відстояв своє чи не на кожному мітингу опозиції. Жоден не був підтриманий киянами – ані за звільнення Тимошенко біля Печерського суду, ані проти репресій щодо української мови під Українським домом, ані під Кабміном проти тиску влади на опозиційних журналістів. Було тисячі зо три людей, здебільшого – партійних активістів і найнятих за гроші студентів. Далі Оперного театру їх не пускало міліцейське оточення, в крайньому випадку – добиралися до Михайлівської площі.
Але в суспільстві щось визрівало. Не проти особисто Януковича, як зараз намагаються переконати. А проти монополізації в руках бандитів політики й економіки. «Донецькими» ж бандитів називали не за походженням, а, швидше, за методами «роботи» з конкурентами і народом.
Зрештою, з`явилося гасло, яке об`єднало людей.
Це не був свідомий вибір, скоріше – інтуїтивний. Угода про асоціацію видавалася міцним дахом, який би міг врятувати від тоталітарної імли, що насувалася на Україну. Відмова від неї Януковича – це була втрата для нас Європи. Вона спричинила болісне відчуття ностальгії, яку, мабуть, переживає дитина, жорстоко висмикнута із рідної домівки й віддана до якогось там Тайожного сиротинця.
За покликом своєї, далеко не раціональної, як личить європейцеві, а глибоко містичної душі, українці понесли на Майдан прапори Євросоюзу, як обереги від лихого кремлівського ока.
Вони могли вийти на місяць раніше, могли – пізніше. На заклик Найєма і Лижичко, Тягнибока з Яценюком чи Яроша, чи когось з інших. Явного лідера не було, і українці готові були вийти на заклик будь-кого, хто таким назвався б.
Зрештою, вони вийшли зовсім без лідера.
Вони могли б вийти під іншими прапорами й з іншими гаслами. Але за всім цим читалося б два слова, які кожен розумів по-своєму: «За Мрію!»
Вони вийшли б, як виходили раніше і вийдуть ще неодноразово в майбутньому. Це не підлягає сумніву.
ЧИ МІГ БИ ПЕРМОГТИ МИРНИЙ ЄВРОМАЙДАН?
Кажуть, мирний Майдан перемогти не міг. Я думаю інакше.
Кількість мала перейти в якість. Ще до того, як біля напівголої йолки 29 листопада побили студентів, у Києві вже були протестні локації – біля Українського дому, який закріпили за собою опозиційні партії, під стелою – де сповідувалася аполітичність. І третя – тусівка новонародженого «Правого сектора». Уже 24 листопада опозиція змогла зібрати під зоряними прапорами близько 80 тисяч демонстрантів – і прорватися на Хрещатик. Уперше до ходи масово приєдналися кияни.
Що було б, якби тієї ночі спецназ не пролив першу кров? Протести самі собою тихо вщухли б? Згадаймо, на 1 грудня на Хрещатику намічалося ще масштабніше зібрання – до 200 тисяч людей. А там де 200 тисяч, там – уже як наслідок – наметове містечко.
1 грудня на Майдані було від 500 тис. до мільйона людей. Що їх зібрало разом?
Різні з цього приводу сьогодні є думки. Головне – це був протест проти наруги над мирними демонстрантами, проти невмотивованого насилля. З боку влади був порушений негласний пакт між нею і суспільством про червону лінію, яку не можна було перетинати в жодному разі: пролиття крові.
Можна було ставити міліцейські заслони, перекривати вулиці, застосовувати кийки і сльозогінний газ. Але не можна було калічити, бити кийками по незахищених головах і обличчях, гнати й збивати з ніг тих, хто намагався вийти із зони конфлікту, бити ногами тих, хто впав.
Демонстранти могли дозволити собі розбирати тимчасові огорожі й бар`єри, тіснити міліцію, орудуючи древками прапорів і кидати димові шашки.
Ким були встановлені ці правила? А ніким, традицією вуличних протистоянь, що бере початок з кінця 80-х минулого століття.
Навіть бульдозер на Банківській і махання ланцюгами перед очима спецназу не виходили за рамки цих мовчазних домовленостей. І 1-го грудня, навіть після першого і другого побиття протестувальників, Євромайдан прагнув їх дотримуватися.
Не зі смирення чи боягузтва. Просто, досвід 2004 року переконував – безкровна революція може перемогти.
Сенс стояння на Майдані був не в тому, щоб захопити громадські будівлі. Важливо було полонити людські серця. З першими наметами на Майдані з`явилася вільна від диктатури Януковича зона свободи. Вона ширилася, притягувала до себе усіх незгодних і вільнодумців. Там панувала свобода слова, там знайшли прихисток переслідувані владою активісти.
Але, чи був мирний Майдан життєздатним? Чи протримався б він півроку? У ті часи одні сподівалися, а інші боялися, що – ні, не протримається. Сьогодні зрозуміло, що ресурс його був невичерпним. А зона свободи, та ще й у центрі столиці, десакралізувала владу Януковича, делегітимізувала всі його побудовані на «понятіях» закони.
Рано чи пізно, за цілком мирного перебігу подій, Януковичу довелося б змиритися. Й або попрямувати разом з усією Україною до Європи, або відпустити до Європи Україну – подалі від Путіна, себе і своїх посіпак.
ЧИ МОГЛА Б ВЛАДА СПРОБУВАТИ ВИРІШИТИ КОНФЛІКТ ПОЛЮБОВНО?
А тепер – замислімося над тим, як вчинив би Янукович, якби все можна було повернути назад?
Чи не став би поступливішим? Адже, піднявши руку на народ, він врешті-решт втратив усе, що мав – Межигір`я, золоті батони, владу, країну, яку можна було ще довго грабувати.
Чи не обрав би він іншу, хитрішу, менш агресивну, але переможну тактику?
Як відомо, одна з фракцій у його команді саме на цьому й наполягала. І досі побутує стійка версія, що безстроковий мітинг під стелою був інспірований головою АП Льовочкіним. І коли протистояння переродилося у криваву бійню, саме Льовочкін вдався до політичного демаршу, написавши заяву про відставку, а наближені до нього Інна Богословська й Кость Бондаренко – виступили з засудженням розгону студентів у соцмережах.
На що сподівалися «миротворці» з АП? Розпорошити сили протестувальників, розсварити громадськість із політичною опозицією. Звідси й заклик Руслани Лижичко про «Євромайдан без політиків», і фейкове повідомлення про згортання Майдану, демонстративний демонтаж увечері 29 листопада сцени й вивезення апаратури.
Випустивши пару, Майдан мав здутися.
Зі свого боку, Янукович міг би зробити вигляд, що йде назустріч проєвропейській частині суспільства. Не переконувати в перевагах Євразійського союзу. Показати, що сумнівається. Взяти паузу для остаточного рішення. Зрештою, міг би повернутися до підписання угоди про Асоціацію, домігшись вихолощення її найбільш принципових позицій.
Чи вчинив би він так, якби знав, що все закінчиться жертвами й війною з Росією?
У мене є всі підстави вважати, що ні. Найбільш жорстокий шлях взаємовідносин із Майданом він обрав свідомо.
На те є дві причини. По-перше, Янукович – дитя бандитського середовища, а за принципами, які там побутують, злодій в авторитеті ніколи не відступається від свого рішення, яким би хибним воно не було.
Слабина загострила б свари в його оточенні, змусила б шісток шукати нового патрона, залишила б його наодинці з громадянським суспільством. Та й Путін не дозволив би йому дати задній хід.
Але була головніша причина – Янукович мав добру й мстиву пам`ять.
ЧОМУ ЯНУКОВИЧ НАПАВ?
Уроки з Помаранчевого майдану винесли не тільки його переможці, а й переможені. Для перших він був прикладом вдалої тактики, для других – приводом замислитися над її зміною.
Янукович зробив висновок: мирного розвитку революції не можна допустити, бо це шлях до капітуляції.
У 2004 році, в розпал Помаранчевого Майдану, він уже пропонував Кучмі ввести до Києва війська. Кучма прореагував так: «Тобі президентство треба –ти й розпорядись». Янукович не ризикнув, бо армія й частина СБУ були б не на його боці.
Але доки в помаранчевому таборі кипіли чвари, він заздалегідь готувався до реваншу. Кривавого. Побудував сувору ієрархію в партії, обрав і підготував особисто відданих йому майбутніх очільників силових органів. Після інавгурації організував чистку в армії, міліції й СБУ. Оточив себе «Беркутом», перетвореним на справжню преторіанську гвардію.
Я гадаю, він марив кровопролиттям. Не міг дочекатися тої миті, коли зможе мстиво порадіти, споглядаючи, як «Беркут» пробиває голови і ламає ребра. Це мав бути його імператорський тріумф. Він не чекав слушного моменту, а напав у стані афекту. Студентів під стелою дійсно били без видимих причин.
У ЧОМУ ДОГЛЯДАЧ СТРАУСІВ ПОМИЛИВСЯ?
Янукович не вірив, що в народі знайдуться шибайголови, які ризикнуть життям заради абстрактної Європи. Він і думати не міг, що строкатий натовп, розділений різними, часто-густо дуже екзотичними поглядами, зможе протистояти моноліту влади.
Він був переконаний – і ця параноя мучила його з часів Помаранчевого майдану, – що в усьому винні американські валянки і наколоті апельсини.
Він щиро сподівався, що добре вдягнена київська публіка знепритомніє при перших же краплях свіжопролитої крові. Розбіжиться, заб`ється по квартирах і тремтітиме там мовчки й у каятті.
Він помилився, не розрахував больового порогу українського суспільства. Розправа «Беркута» над студентами була сильним подразником, аби роздратувати громадянське суспільство. Але не достатнім, щоб залякати обивателя.
Хтозна, якби він за прикладом китайських комуністів зробив із Майдану площу Тяньаньмень, якби ще до того, як хтось там зібрався з прапорами під стелою, спустив на них не «Беркут», а танки; якби одразу закликав Путіна із «зеленими чоловічками» – хтозна, може, ми всі уже б давно гнили в сибірських таборах.
На наше щастя, Янукович був нікчемним стратегом і ще гіршим соціальним психологом (якщо взагалі знає, що це таке).
Але, не дай Господи, повторитися історії втретє!
Уроки ворогами України засвоєні, і ми, загубивши пильність, можемо легко опинитися в країні нового Пол Пота.
ЧИ ТІЛЬКИ БАНКОВА БАЖАЛА ВІЙНИ?
Ні, не тільки! Ще з часів «України без Кучми», з пам`ятного штурму унсовцями АП на Банковій, ми знаємо: в Україні є сили, які декларують насильницьке повалення влади. Один із засновників УНСО Дмитро Корчинський потім тісно співпрацював з прогресивними соціалістами Наталії Вітренко, з «братствами», котрі пов`язують з іменем Віктора Медведчука. Він написав силу-силенну книжок про методи вуличної барикадної боротьби. Й увечері 1 грудня 2013 року він теж був на Банковій.
Ідейні натхненники вічної визвольної боротьби не менше за Януковича жадали прямого зіткнення і були до нього готові. Мирний перебіг подій їх теж не влаштовував.
Є стійка версія, що праві радикали були в змові з тогочасною владою – згадки про прізвища свободівців начебто знайдені в амбарній книзі Партії регіонів, таємні візити Яроша на Банкову мовби про щось таке свідчать.
Колись ми почуємо правду й про це. Одне не викликає сумнівів: попри різні цілі, принципи у них були схожі – хто нещадніший, той правий.
Сьогодні, через 5 років після подій націоналісти й бійці паранаціоналістичних формувань намагаються довести: ліберальний Євромайдан – це дитячі танці під кричалку: «Хто не скаче, той москаль!» І він помер 29 листопада. А Революцію Гідності робили серйозні, озброєні чоловіки.
Частка істини в цьому є. За мирного перебігу подій євромайданівці тримали дистанцію з радикалами. А от у вуличних боях бійці Яроша, Коханівського тощо були цінним ресурсом. Вони швидко вийшли на перші ролі. І в критичні моменти – саме радикали провокували з боку Майдану спалахи силового протистояння.
Після загибелі Нігояна і Жизнєвського вони перехопили прапор ліберальної революції, змінивши його на червоно-чорний. І незабаром гасло «Слава нації – смерть ворогам!» цілковито панувало над Євромайданом.
Відтоді й почалася вулична громадянська війна. І скільки б уже Янукович не домовлявся з лідерами опозиції, як не закликали б іноземні радники йти на перемовини, ініціатива була у тих, хто прагнув остаточної перемоги. Перемоги – будь-якою ціною. Аби завершити те, що почали Бандера і Шухевич.
Утім, націоналісти на Майдані були в меншості. Без допомоги тих, хто йшов на нього під своїми власними гаслами, часто чужими для націонал-патріотів і навіть ворожими, вони самотужки нічого не добилися б.
ЧИ БУЛА ПЕРЕМОГА?
Націоналісти, мабуть, найбільше невдоволені тим, що революція не просунулася далі. У п`яту її річницю слова про те, що ідеали Майдану зраджені – стали ледь не мейнстрімом. Перемога, мовляв, потонула в корупції, і цілей, поставлених на Майдані, не досягнуто. Він не змінив суспільних відносин і системи влади в країні, а тому не може вважатися революцією.
Мабуть, Майдан і справді не був класичною революцією ленінського штибу, коли «кто был ничем, тот станет всем». Як виявилося, хто був нічим, той нічим і лишився, навіть із мандатом у кишені.
Революція Гідності зробила інше – вона дала свободу тим, хто цієї свободи жадав.
Вона вивільнила дух людини з лабет архаїки і догматизму. У великої маси людей одночасно прорізалося, образно кажучи, третє око в лобі – й вони побачили те, до чого були сліпі багато років, а то й віків.
Це не була антиросійська революція. Пам`ятаєте гасло на Йолці: «Росія – так, Путін – ні». Антиросійські настрої почалися пізніше – після того, як Янукович узяв кредит у Путіна на війну з народом.
Євромайдан зібрав усіх, хто прагнув змін, – українців, росіян, євреїв, прихильників традиційної моралі й представників ЛБГТ, анархістів і соціалістів, проросійських лібералів і українських націоналістів.
Це була антикомуністична революція, початок якої ознаменував Ленін, повалений біля Бесарабки. Це була перемога над сталіністським реваншем, що насувався на Україну.
Але це був протест проти диктатури будь-якого кольору – путінської, піночетівської, державного націоналізму і релігійного фундаменталізму, на кшталт того, що процвітає у вотчині туркменбаші.
Це була революція ліберальних цінностей, скільки не заперечували б цього вітчизняні націоналісти. Це була боротьба за свободу слова, свободу зібрань, свободу совісті, свободу вибору, за чесне правосуддя, рівні права й можливості. Все це було написано на синьо-зоряних прапорах, під якими гуртувалися євромайданівці.
Євромайдан був спротивом проти мракобісся найрізноманітнішого ґатунку, проти дискримінації, расової й етнічної непримиренності, за толерантність і мультикультуризм.
Революція Гідності – вона дійсно була революцією людської гідності й тільки.
Війна сплутала ліберальні карти, залишила проблеми свободи і прав людини не вирішеними, відштовхнула нас назад у варварство, породивши розчарування у багатьох із тих, хто бачив у Майдані не розмежування, а об`єднання.
Вона не вирішила і не могла вирішити питання створення української нації, цей процес почався тільки з війною і жертвами на ній, і не завершився й досі.
ЧИ БУЛО Б ЖИТТЯ ЗА ЯНУКОВИЧА?
Укотре заспокоюєш себе: втрати на Майдані були неминучими, війна Росії проти нас – невідворотною. Дві сили – націоналісти, з одного боку, й тітушки та кримський «Беркут» (майбутні перебіжчики до армії РФ) – не могли не зійтися у смертній битві.
І все ж шанс на мирне вирішення конфлікту був. Не відомо, чи ризикнув би Путін напасти на наших військових у Криму, якби Янукович ще в листопаді 2013-го подав у відставку й оголосив дострокові президентські вибори?
Не відомо, чи відбулися б такі різкі зміни в нашому житті й свідомості, якби оті вибори відбулися і на них переміг більш поміркований регіонал на кшталт Тігіпка?
І головне – чи поміняли б ми оце трагічне, часто злиденне й конфліктне сьогодення, життя в умовах неоголошеної війни і оголошеного військового стану на мирне існування «по понятіям», на повільний і безперспективний дрейф на крижині між Європою і Москвою?
І чи поміняли б полеглі в боях вояки своє коротке яскраве життя на передовій на довге рабство у новій тюрмі народів?
Ці запитання довго мучитимуть нас і наших дітей, а потім й істориків. Так, як тривожать учених мужів альтернативи української історії 1918 року, і ще більш ранньої.
І це ще ми не знаємо, чим закінчиться наша війна і наступні президентські вибори. І навіть – нинішня криза довкола Азовського моря. І чи не очікують нас ще більш гіркі випробування, поряд з якими Майдан здаватиметься безвинною грою незрілої нації…
Бо тільки з височини десятиліть стане зрозуміло – чи вартувала грач свічок.
За 5 років усі сильні емоції, навіть в умовах війни й агресії, вигорають – ненависть, смуток, кураж самопожертви, радість перемоги. Лишається сакральне запитання: «Камо грядеши?»
І щоб відповісти на нього, треба розставити всі крапки над «і». Треба знайти ті точки біфуркації, на яких історія на мить зупинилася, замислюючись: чи пустити систему в рознос, а чи вивести її на якийсь недосяжний для інших левел – і покотилася далі…
Для чого нам це віртуальне знання? Щоб бути всеозброєним на майбутнє.
Бо ж нема вічних перемог, казав всезнаючий Клаузевіц, є короткі перепочинки між боями.
Євген Якунов. Київ
