29 листопада. Пам’ятні дати

Саме цього дня 1778 року в селі Основа (нині територія Харкова) народився Григорій Квітка-Основ’яненко (справж. – Квітка; 1778-1843) – основоположник художньої прози в новій українській літературі. Завдяки Квітці-Основ'яненку українська нація отримала повноцінну літературну прозу, що створила фундамент для класичної української літератури, на якому згодом виросли твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Найвищими ж досягненнями Квітки-Основ’яненка вважаються комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», яка за сюжетом і характером персонажів передувала появі «Ревізора» Гоголя, соціально-побутові комедії «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик», а також невмируща «Конотопська відьма». Його твори одними з перших репрезентували українську літературу не тільки в колишній Російській імперії, а й в Європі. Як громадській діяч, Квітка-Основ’яненко брав участь у підготовці та відкритті Харківського університету, обіймав посаду директора Харківського театру, брав участь майже у всіх важливих освітньо-культурних починаннях, зокрема, був ініціатором видання журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», першої збірки українських прислів’їв і приказок.

Ювілеї дня:

Цього дня народився Григорій Косинка (справж. прізвище – Стрілець; 1899-1934), український письменник-новеліст, перекладач доби «Розстріляного відродження». Григорій Косинка  - автор збірок новел і оповідань «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Серце». Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із Хвильовим і Підмогильним. Микола Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова». Максим Рильський зауважував: «…Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення. Але й інше: вони мають безперечну естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». Наприкінці 20-х років Григорій Косинка зазнав гонінь з боку тодішніх радянських ідеологів. Восени 1929 року вождь більшовиків Станіслав Косіор назвав  Косинку «буржуазним націоналістом», і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася – цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку «Серце». Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі». Косинка починає займатися перекладацькою діяльністю (переклав українською «Мертві душі» М. Гоголя), писати сценарії для фільмів, які так і не вийшли на екран. У червні 1934 року, у Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали – після тотального винищення українського селянства, Голодомору 1932-1933 років – успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ». Віктор Домонтович згадує: «Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: «Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое». Він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. Це була не промова. Це була гістерія. Крик одчаю в самотній порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галереї письменника привітали бурхливими оплесками». 4 листопада 1934 року Григорій Косинка був викрадений працівниками органів НКВС і ув’язнений. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Усіх їх звинувачували у підготовці до скоєння замаху на життя комуністичних керівників. Григорія Косинку розстріляли 15 грудня 1934 року. З тюрми, вже перед смертю Косинка писав до дружини Тамари Мороз (українська письменниця, літературознавець): «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все…»

Сьогодні народився Джоел Коен (1954), американський кінорежисер, сценарист, продюсер, старший із братів Коен (молодший Етан), або ж як їх любовно називають друзі,  «Двоголовий режисер». Брати Коен є постановниками фільмів «Виховуючи Арізону» (дуже смішна комедія, чудова акторська гра 23-річного Ніколаса Кейджа), «Бартон Фінк» (приз МКФ у Канні, 1991), «Фарго» (приз МКФ у Канні, 1996; премії «Оскар», «Золотий глобус», 1997), «Великий Лебовскі», «Людина, якої не було» (приз МКФ у Канні, 2001),  «Брате, де ти?», «Старим тут не місце» (премії ВАFTA, «Оскар»; 2008), «Після прочитання спалити», «Справжня мужність», «Всередині Л’юіна Девіса» (приз МКФ у Канні, 2013), «Аве, Цезар!». Загалом кінорежисери є володарями 4 премій «Оскар», двох премій BAFTA, «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю та ще понад 70 нагород провідних кінематографічних конкурсів і фестивалів. Джоел Коен – фаховий кінорежисер, випускник кінематографічного факультету Нью-Йоркського університету, тоді як Етон навчався на філософському факультеті Прінстонського університету. До кінематографічного істеблішменту вони увірвалися зі своїм легким, смішним і провокативним «Бартоном Фінком» у 1991 році. Тоді їм вдалося «посунути» Трієра з його важкуватою і трохи кафкіанською «Європою» й отримати «Золоту пальмову гілку» МКФ у Каннах. Відтоді вони бажані гості на будь-яких кінематографічних заходах, на їхні фільми з нетерпінням очікують не тільки критики, але й звичайні глядачі. Фірмовий стиль від братів Коен – це повага до традицій та стандартів жанру, несподівані сюжетні повороти, а також неперевершений чорний гумор та сарказм. Джоел Коен у шлюбі з відомою американською актрисою Френсіс МакДорманд, подружжя виховує усиновленого парагвайського хлопчика.

Роковини смерті:

День пам’яті Івана Михайловича Чендея (1922–2005), українського письменника, класика закарпатської літератури, кіносценариста. У 1994 році був удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка за книгу «Калина під снігом»; лауреат Республіканської премії ім. А. Головка (1987). Автор багатьох книжок оповідань, нарисів, повістей, кіносценарію художнього фільму «Тіні забутих предків» (1964, у співавторстві з Параджановим), ряду сценаріїв науково-популярних стрічок. Народився Іван Чендей у селищі міського типу Дубове на Тячівщині. Першим літературним учителем була народна творчість – казки, легенди, пісні-коломийки. Їх він чув від матері, потім вичитував у журналі «Наш рідний край». Були ще різдвяні вертепи з колядками-лицедіями, народні весняні забави, похоронні голосіння, ворожіння й заклинання, верховинські весілля. На час визволення Закарпаття від німців (1944), Іван Чендей був учасником літературного збірника хустських гімназистів. У 1945 році почав працювати в обласній газеті «Закарпатська правда». Згодом Іван Чендей закінчив Ужгородський університет. За радянської влади впродовж багатьох років був в опалі, твори письменника не друкували.