7 листопада. Пам’ятні дати

7 листопада. Пам’ятні дати

583
Ukrinform
Цього дня, 90 років тому, у Харкові урочисто відкрили будинок Держпрому – перший український хмарочос.

Будинок Державної промисловості, а саме така повна назва цієї споруди – грандіозний, навіть за сучасними мірками, багатоповерховий адміністративний будинок. Його було зведено у винятково короткий термін – за три роки. У березні 1925 року Вища рада народного господарства оголосила конкурс на розробку проекту будівлі «нового типу», що викликало неабиякий ажіотаж серед архітекторів. Свої сили пробував і відомий харківський архітектор Олексій Бекетов, але його проект в традиційному «бекетовському» стилі не сподобався комісії. Зрештою, переможцем став проект з назвою «Непроханий гість», розроблений групою архітекторів-конструктивістів з Ленінграда на чолі з Сергієм Серафімовим. Вже через кілька місяців розпочалися роботи. Будівля за розмірами і складністю конструктивного рішення не мала на той час аналогів. У її конструкції були застосовані багатоярусні і багатопролітні рамні залізобетонні конструкції - методи їх розрахунку розроблялися безпосередньо в процесі проектування. А почали будували Держпром ледь не вручну:  найняті п'ять тисяч жителів Харкова і області (а в авральні місяці - до п'ятнадцяти тисяч, з залученням вихованців ремісничих училищ і кадрових робітників підприємств), працюючи у три зміни, лопатами викопали котлован обсягом 20 тис. кубометрів і вивезли землю за місто на возах. На кінець робіт будівництво механізували на 80%. Загалом на спорудження Держпрому пішло 1315 вагонів цементу, 9000 тонн металу, 3700 вагонів граніту і 40000 кв. м скла. На момент зведення це був найбільший не тільки в Україні, а й в Східній Європі «хмарочос», який і зараз вражає: його об'єм 347 тис. куб. м. Після відкриття споруди, туди переїхала тодішня радянська управлінська еліта: наркомати, главки, управління та департаменти. Нині будинок Держпрому одна з візитівок Харкова.

Події дня:

7 листопада 2015 року, у Вашингтоні, відбулась історична церемонія відкриття та освячення Меморіалу жертвам Голодомору в Україні, присвяченого пам’яті мільйонів українців, що стали жертвами сталінської політики. 13 жовтня 2006 року Конгрес США ухвалив, а президент Джордж Буш-молодший підписав закон США «Про надання дозволу уряду України встановити на федеральній землі округу Колумбія меморіал жертвам Голодомору в Україні 1932-1933 років». У липні 2012 року на відкритому засіданні Комісії США з образотворчого мистецтва було схвалено остаточний дизайн пам’ятника за проектом американки українського походження Лариси Курилас «Поле пшениці», а у вересні того ж року він був схвалений Національною комісією США з планування столиці. Пам’ятник – дев’ятиметрове пшеничне поле з бронзи, встановлено неподалік будинку Конгресу, поруч із центральним вокзалом Вашингтона, через який до американської столиці щороку потрапляють мільйони людей. Велика кількість людей отримає нагоду зупинитися біля меморіалу й прочитати, що присвячений він мільйонам українців, замордованих голодом у «цивілізованому» ХХ столітті. На відкриття та освячення пам’ятника до столиці США з’їхалися тисячі українців з різних штатів, а також американці українського походження. Участь у відкритті взяв президент України Петро Порошенко (через відеозвернення) та його дружина Марина, яка була присутня особисто. Також на церемонії були присутні американські урядовці та представники дипломатичного корпусу. «Меморіал у Вашингтоні відкривається у той час, коли Україна відстоює свою незалежність, долаючи перешкоди і даючи відсіч агресії Росії. Кремль знову, як і в часи Голодомору, намагається стерти Україну з карти світу. Смерть знову приходить зі Сходу», – сказав у своєму відеозверненні президент Петро Порошенко. Варто зауважити, що Конгрес США не визнав Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом. Але та величезна просвітницька робота, яка була здійснена українською громадою США, починаючи з 1980-х років, донесення до політичної еліти США правди про трагічну сторінку в житті України, зробили відкриття цього меморіалу можливим. 

Ювілеї дня:

170 років від дня народження Дмитра Васильовича Марковича (1848-1920), українського громадського і державного діяча, юриста, письменника. Працював слідчим, помічником прокурора, суддею у м. Оргєєві (Бессарабія), Херсоні, Катеринодарі, Каліші (Польща). Був членом Товариства Українських Поступовців, з 1917 року редагував у Вінниці тижневик «Подільська Воля». В період Української Центральної Ради – генеральний прокурор, за Гетьманату – член сенату. В уряді УНР був генеральним суддею. Автор збірки оповідань «По степах і хуторах».

161 рік від дня народження Дмитра Івановича Багалія (1857-1932), українського історика і громадського діяча, одного з фундаторів і академіка Всеукраїнської Академії Наук. Народився в Києві. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У 1906–1910 роках обирався ректором Харківського університету. В 1914–1917 – голова Харківської міської думи. У 1918 – член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 – голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Протягом 20–30-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену в Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності, був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. Як історик Дмитро Багалій формувався під впливом поглядів свого вчителя Володимира Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також Микола Костомаров. Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України ХV-ХVІІІ ст.

Цього дня народився Микола Вінграновський (1936-2004), український поет, прозаїк, кіноактор, сценарист і режисер. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Володимира Вернадського і премії Фундації Антоновичів (США). Народився Микола Вінграновський у Первомайську Миколаївської області. У 1955 році вступив до Київського інституту театрального мистецтва на акторське відділення, продовжив навчання у ВДІКу під керівництвом Олександра Довженка. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (автор фільму –Довженко, режисер – Юлія Солнцева). Дебютував віршами у журналі «Дніпро» (1957). Але справжній розголос принесла Вінграновському добірка поезій у «Літературній газеті» у квітні 1961 року. Перша авторська збірка «Атомні прелюди» з’явилася 1962 року. Після закінчення навчання повернувся в Київ, працював на кіностудії ім. О. Довженка. Автор збірок: «Київ», «Сто поезій», «На срібнім березі» та ін; фільмів – «Берег надії», «Тихі береги», «Слово про Андрія Малишка», «Довженко. Щоденник. 1941-1945», «Гетьман Сагайдачний». Писав він і для дітей. Як режисер поставив на Київській кіностудії художні фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку» (за трагедією Юрія Яновського), «Климко» (за повістями Григора Тютюнниа), документальні фільми. Автор кіносценаріїв; написав спогади про Олександра Довженка («Рік з Довженком»). Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно – це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми – шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників - є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-