3 листопада. Пам’ятні дати

3 листопада. Пам’ятні дати

1566
Ukrinform
Цього дня, 100 років тому, у Чернівцях відбулось Буковинське віче, що прийняло рішення про входження цих територій до Західно-Української Народної Республіки та подальшу злуку з «Великою Україною».

Як відомо, восени 1918 року Австро-Угорщина, до складу якої входила Буковина, внаслідок воєнних поразок у Першій світовій війні, наближалася до свого розпаду. Західні українці, натхненні прикладом Східної України, що проголосила у листопаді 1917 року Українську Народну Республіку, включилися у боротьбу за свою державність.

 18-19 жовтня 1918 року, у Львові була створена Західно-Українська Народна Республіка у складі українських територій Східної Галичини, Північної Буковини і частини Закарпаття. Там же було створено Українську Національну Раду, як вищий орган влади для всіх західноукраїнських земель, у тому числі і для Буковини. 24 жовтня у Чернівцях був створений Українській Крайовій комітет як складова частина УНРади з повноваженнями діяльності у північній частині краю. Цей комітет і прийняв рішення про скликання крайового віча буковинських українців.

3 листопада, в Чернівцях відбулись народні збори, у яких взяло участь майже 10 тис. осіб. З огляду на значну кількість учасників, багатолюдні народні зібрання проходили на площах та в кількох публічних приміщеннях міста. Зрештою, Віче прийняло рішення про возз’єднання Північної Буковини із Західно-Українською Народною Республікою та злуку з «Великою Україною». Окрім того, Віче висловило протест проти спроб Румунської національної ради оголосити всю Буковину «румунською землею». Вже 6 листопада владу на території Північної Буковини перебрав Український крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем.

Згодом, 22 січня 1919 року, відповідно Акту Злуки, у складі ЗУНР Буковина об’єдналася з Українською Народною Республікою. Проте, після поразки України у Польсько-українській війні буковинські землі були окуповані військами Румунії. Лише у 1940 році Буковина возз'єдналася з рештою українських земель.

Разом з тим, сьогодні в Україні відзначають День ракетних військ і артилерії та День інженерних військ. День ракетних військ і артилерії відзначається згідно з Указом Президента від 31 жовтня 1997 року. Ракетні війська та артилерія - рід Сухопутних військ ЗСУ, що складаються зі з’єднань оперативно-тактичних і тактичних ракет, з’єднань і частин гаубичної, гарматної, реактивної і протитанкової артилерії, артилерійської розвідки, мінометних підрозділів і підрозділів протитанкових керованих ракет. Він призначений для ураження рухомої сили, танків, артилерії, протитанкових засобів противника, авіації, об'єктів протиповітряної оборони та інших важливих об'єктів при веденні бою. Ракетні війська та артилерія є основною вогневою силою в військових операціях, які проводяться Сухопутними військами, і виконують до 65-70% загального обсягу завдання з вогневого враження противника.

День інженерних військ встановлений «…ураховуючи заслуги інженерних військ у зміцненні обороноздатності держави…» згідно з Указом Президента від 27 жовтня 1999 року. У загальній структурі Збройних Сил України інженерні війська належать до спеціальних військ. Організаційно частини і підрозділи інженерних військ ВС України входять до складу Сухопутних військ, Військ Протиповітряної оборони та Військово-Морських Сил, а у складі військово-повітряних Сил є інженерно-аеродромні частини і підрозділи. З інженерних військ виділилися в самостійні роди військ залізничні війська, війська зв’язку, автомобільні війська, танкові війська і навіть авіація. Нині підрозділи інженерних військ Збройних Сил України активно задіяні на сході країни в зоні ведення ООС.

Події дня:

Цього дня у 1941 році в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври – загинула одна з найвидатніших у православному світі пам’яток середньовіччя, а разом з нею – багато цінних і рідкісних творів мистецтва, мощі, зокрема ігумена св. Феодосія й видатного культурного і церковного діяча  князя Костянтина Острозького. Храм був побудований у 1073-1078 роках заходами Феодосія Печерського за ігумена Стефана, коштом князя Святослава ІІ Ярославича. Споруду звели з особливої пласкої цегли з червоної глини, надзвичайної міцності, що її не можна було розбити й молотком. Це була кладка на віки. Донедавна існувала лише одна – офіційна версія знищення Успенського собору: як стверджували радянські історики, його підірвали нацистські окупанти. Але нині існує й інша, в якій ідеться про те, що при відступі радянських військ із Києва 16-17 вересня 1941 року собор (так само як і Софійський) було таємно заміновано саперною командою спеціального призначення 18-ї дивізії НКВС у рамках ведення війни тактикою «спаленої землі», а 3 листопада – підірвано. Споруду планували висадити в повітря разом з німецькими високопосадовцями та їхнім гостем – президентом Словаччини Тісо, але чомусь стався збій в операції, й вибух пролунав із запізненням. Того дня на території Лаври відбулися чотири вибухи. Від першого завалилася частина кріпосної стіни, другий стався в арсеналі, біля головних лаврських воріт, де був склад боєприпасів, від третього вибуху задрижала земля – ​​це був вибух в Успенському соборі. Але храм встояв. Через деякий час в соборі пролунав новий надзвичайно потужної сили вибух, і його вже собор не витримав. Територія Лаври була всіяна шматками мозаїк собору, фресок, вівтарної різьби. В результаті цієї акції загинули близько 20 німецьких солдатів і офіцерів. За радянських часів і мови про відновлення храму не йшлося. Порушили це питання лише за часів незалежності України. Указ Президента про відновлення Успенського собору вийшов у 1995 році, а вже в листопаді 1998-го митрополит Володимир заклав першу цеглину в його фундамент. Зовнішній вигляд собору відтворювали за світлинами ХІХ століття. Будівництво здійснювалось поспіхом, без серйозних наукових досліджень та обґрунтувань, із сучасних матеріалів. 24 серпня 2000 року відновлений храм був освячений.

Ювілеї дня:

518 років від дня народження Бенвенуто Челліні (1500-1571), видатного італійського скульптора, ювеліра, письменника, однієї з найяскравіших особистостей своєї епохи. Працював у Флоренції, Пізі, Венеції, Римі, Парижі та Фонтенбло. Серед його найвідоміших скульптурних робіт статуя Персея, портрет Козімо Медічі, барельєфи. Всесвітню славу Челліні як письменнику принесли його мемуари «Життя Бенвенуто, сина маестро Джованні Челліні, флорентійця, написане ним самим у Флоренції». Книга залишилась незакінченою; вона нагадує захоплюючий авантюрний роман і вирізняється безпосередністю оповідки, повним ігноруванням норм літературного стилю і правил граматики. Челліні виступав і як теоретик мистецтва, створивши «Два трактати про ювелірне мистецтво і скульптуру».

120 років від дня народження Дмитра Фальківського (1898-1934), українського поета, одного з плеяди «розстріляного українського відродження». Народився на Поліссі. Вчився в сільській школі, потім у гімназії в Бресті-Литовському. Втім, гімназії так і не скінчив, бо насувався фронт Першої світової війни. З молодих років «брав участь у революційній роботі» – перебуваючи в Червоній армії (1920–1923 рр.) знаходився там у відділі особливого призначення. Може, й не випадково перший друкований твір Фальківського називається «Чекіст». З 1924 по 1930 рік Фальківський багато друкується у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Всесвіт», «Глобус» тощо. В ті ж роки виходять чотири книжки його поезій: «Чабан», «Обрії», «На пожарищі», «Полісся». Як пише Юрій Лавріненко «…його гарна, пройнята теплом людської душі лірика – це суцільна сповідь молодої людини, яка, віддавши свою першу юнацьку віру і запал більшовизмові, побачила безглуздість жертв…» У грудні 1934 року виїзна сесія московської військової колегії під головуванням Ульріха розглянула «справу» 28 українських громадян і засудила їх до розстрілу. Серед них був Дмитро Фальківський та з півтора десятка інших письменників – Косинка, Буревій, Влизько…

Роковини смерті:

Цього дня в карельському урочищі Сандармох було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас (1887-1937); один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний (1901-1937); Микола Куліш (1892-1937) – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров (1890-1937) – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Григорій Епік (1901-1937) – драматург та сценарист; Матвій Яворський (1885-1937) – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський (1876-1937) – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-