Секта «Свідків Путіна» та інші одкровення Riga IFF

Секта «Свідків Путіна» та інші одкровення Riga IFF

644
Ukrinform
Суб'єктивно – про підсумки Ризького міжнародного кінофестивалю

Офіційно Ризький кінофестиваль закінчується лише у середу. Але підсумки його конкурсної програми були підведені вже на уїк-енд. Тож саме час розповісти про переможців фестивалю, його найяскравіші події. На мій смак.

МОСКВА ВЧОРА І СЬОГОДНІ АБСУРДНИЙ ГОРОР

Найбільшим відкриттям на цьому кінофестивалі для мене стала 11-хвилинна стрічка австрійця Гервіга Вайзера «Будинок уряду», яка стала переможцем конкурсу короткометражних фільмів SHORT RIGA. Якщо ви у назві картини побачили щось російське і навіть радянське, ви не помилилися. Стрічка знімалася у Москві, в просторі між сумно відомим Будинком на набережній і кінотеатром «Ударник». Це квартал, який у 1930-х рр. був відданий сталінській еліті, яку після того прокрутили у м'ясорубці репресій.

Жанр фільму визначають як «експериментальний горор» або «абстрактний фільм жахів». При цьому в ньому зовсім немає крові, розчленування. Лише напівтемрява, підсвічена спалахами світла (різного кольору), коридори, прочинені двері. І сходові отвори, зняті зверху, які страшнувато, воронкообразно притягують. І в цих отворах періодично з'являються силуети, прикріплені до простору незліченними нитками. Фігури ніби потрапили у павутину. Все це тріпоче, мерехтить, колишеться, пульсує. Страшно стає на підсвідомому рівні. Тим більше, коли знаєш, про який історичний простір йдеться. Але чи привиди це лише минулого? Може, це російське сьогодення або спогад про майбутнє?

Премію Creamcredit за найцікавіший балтійський фільм у програмі HOME MADE вручили документальному фільму «Продовження» Івара Селецкіса, 84-річного класика латвійського документального кіно. Суть фільму проста: кожні п'ять-сім років знімається фільм про кількох обраних персонажів (спочатку дітей, а потім все більш зрілих людей). Таке робиться в усьому світі – і у всіх це виходить по-різному (до речі, а в Україні, здається, такого проекту досі не було). Але ось перший фільм Селецкіса про п'ять латвійських дітей з різних регіонів країни, які тільки-тільки пішли в перший клас, вийшов настільки вдалим, що саме він цього року був номінований на «Оскар» від Латвії.

Молодіжне журі Riga IFF вручило премію Youth Matters російському режисеру українського походження Олексію Федорченку за фільм «Війна Анни». Про походження сказано не для красного слівця. Батько режисера Станіслав Федорченко – родом з Полтавщини, у 6-річному віці зустрів там війну, німецьку окупацію. Потім доля закинула його на Урал, де у 1966 році народився син, який став кінорежисером. Але Олексій Федорченко часто і з радістю їздив на Полтавщину.

Одного разу він прочитав історію дівчинки, яка у 6-річному віці залишилася живою у ямі, де нацисти зі своїми підручними розстрілювали євреїв. Дівчинка вибралася з ями і якимось чином опинилася в колишній школі, де за німців розмістилася комендатура. Протягом окупації вона вдень ховалася у трубі каміну, який не топили, а вночі шукала собі їжу в порожній комендатурі. Вижила і після війни була відправлена у дитбудинок до Львова.

Федорченко зняв дивовижний фільм, в якому є не тільки вічна, страшна тема «дитина та війна», але й створено дивовижний світ – водночас реалістичний та абсурдний. Це і дитяча робінзонада, і «Аня у Задзеркаллі» (над каміном висить дзеркало, крізь його тріщини та потертості дівчинка бачить людей по той бік скла). При цьому режисер коректний у висвітленні національної теми. І навіть кремлівські пропагандисти-інтерв'юери не лізуть до нього з запитаннями про «укрофашистів». Для мене особисто у «повному метрі» головним фільмом конкурсної програми стала саме «Війна Анни».

Але у журі була інша думка. Найкращим повнометражним фільмом назвали російсько-литовську стрічку «Серце світу» Наталії Мещанінової. Головний герой картини – молодий ветеринар, сирота, який працює в лісовій глушині на притравочній станції, що належить одній родині. Навчені собаки, хазяйські лисиці для притравки, господар, його дружина, онук та донька, яка знудилася за чоловічою теплотою, – ось весь світ цього хлопця. Але він іншого і не хоче, він спеціально втік до лісу від іншого, великого світу.

В ОЧІКУВАННІ СВІДКІВ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Українські кінофільми були широко представлені у фестивалі «Артдокфест», який традиційно проходив у рамках Riga IFF. Там також лауреати були визначені, але вони будуть оголошені пізніше, на початку грудня, на одному з етапів «Артдокфесту» (нагадаю, це фестиваль розтягнутий у часі і просторі). А поки що варто розповісти про те, як подивилися у Ризі два видатних документальні фільми від двох маститих режисерів. Це «Свідки Путіна» Віталія Манського та «Процес» Сергія Лозниці. Спільне у цих фільмах – у тому, що вони цього року включені в різні програми, конкурсні та позаконкурсні, найпрестижніших кінофестивалів світу.

Прем'єра «Свідків Путіна» відбулася у липні цього року на кінофестивалі у Карлових Варах, де фільм отримав Приз документального кіно. Відтоді цей фільм нон-стоп показують на кінофестивалях по всьому світу, де він збирає аншлаги. Зал був переповнений і у Ризі.

Це унікальна картина. У ній показані кадри початку політичної кар'єри ВВП. До того ж з самого близького кола. У цьому сенсі «Свідки Путіна» – це щось на зразок секти і ми бачимо саме її зародження. Нинішні державні пики з мільярдними статками, власники палаців розміром з Версаль, тут – у молодому вигляді.

Скромні і, здається, навіть симпатичні (якщо забути, на що вони пізніше перетворяться). Адже це все – в умовах нестабільної, тендітної, але все ж демократії єльцинського зразка. Коли 51,2%, набрані Путіним у першому турі у 2000 році, здаються неймовірною перемогою. Коли святкування проходить за наспіх накритим столом – з пиріжками, бананами, апельсинами та вітчизняною мінералкою. Коли сім'я Єльцина святкує перемогу не французьким колекційним вином, а шампанським «Срібний вік» (наскільки я розумію, Артемівського заводу).

Втім, ці деталі важливі, але не головні. Головне, що вже на самому початку зародження культу, великою мірою зчитувалося багато, якщо не все, що буде з Росією. Власне, фільм і починається з того, як дружина режисера Наталія Манська, неймовірно чарівна у своїй злості, в ніч на 1 січня 2000 року після слів Єльцина «Я устал...» та представлення наступника – зі стовідсотковою точністю промовляє, що буде з країною: диктатура всередині, залякування світу – ззовні.

Виталий Манский
Віталій Манський

А сам Манський, який тоді працював у ліберальній (як тоді здавалося) команді єльцинського наступника, намагається зрозуміти – чи це так. Чи справді перед ним майбутній некоронований монарх, чи ця людина все ж може продовжити лінію Єльцина, нерівну, однак в основному векторі – демократичну. Тому так багато і відверто говорить Манський наодинці з Путіним (і камерою) про багато важливих речей: навіщо повертати «червоненький» (за словами Єльцина) радянський гімн замість музики Глінки, чи планує президент Путін у майбутньому відійти від влади, отриманої ним зараз.

І ми бачимо Путіна (тоді ще не нинішній надутий і приглажений «ботоксний варіант», а молодий – з мішками під очима, з нервовими зморшками по всьому обличчі) у всій його красі, зі сплесками чарівності та емпатії. У Путіна горять очі – він вербує талановитого режисера-документаліста, сподіваючись, що той стане його придворним кіно-документалістом. Але ні, Манський відмовляє. «Дарма!» – з веселою цинічністю відповідає Путін.

Взагалі, у фільмі так багато цікавого, важливого, унікального, що його весь можна розбити на 5-10 хвилинні фрагменти і по кожному писати розгорнуте есе про те, як відбувається народження, становлення авторитарного режиму. І яка в його основі є червоточина, яка веде до, можливо, не швидкої, але невідворотної загибелі.

Манський у фільмі суворий і щодо себе. Він визнає свою провину в тому, що на ранньому етапі не відразу пішов, а встиг попрацювати на становлення цієї системи. Але, відштовхуючись від такої жорстко самокритичної позиції, режисер запитує з усіх росіян – як ближнього путінського кола, так і маси недумаючих виборців кремлівського монарха, мільйонів мовчальників. Вони всі – «Свідки Путіна». І вони всі винні в тому, що творить Кремль в Україні, в Європі, в світі – від їхнього імені.

...Що допомагає фільму бути не просто публіцистикою, але витвором мистецтва – це чудова музика латвійського композитора Карліса Аузанса. Неголосна, але сильна, точна, така, що викликає у пам'яті твори великого грузинського кінокомпозитора Гії Канчелі – своєю економністю, виразністю, силою емоційного впливу.

ЮРИСПРУДЕНЦІЯ ЯК ТЕАТР

На жаль, цього року на Ризький кінофестиваль не приїхав Сергій Лозниця – його затримали невідкладні справи у Києві у зв'язку з тим, що фільм «Донбас» номінований від України на Оскар. І те, що «Донбас» у Ризі показаний не був, теж прикро. Але привезли свіжу документальну картину цього режисера «Процес» (світова прем'єра фільму була зовсім недавно – у позаконкурсному показі Венеціанського кінофестивалю). Це переосмислена і перемонтована радянська архівна хроніка про перший зі сфабрикованих політичних процесів 30-х років в СРСР – так званий «процес "Промпартії», який проходив у 1930 року у Колонному залі Будинку Спілок. Теж своєрідний «Будинок уряду». І теж по-своєму абсурдний. Страшно дивитися, як люди читають на папері довгі та малопереконливі зізнання у своїх численних злочинах.

Весь процес був побудований як вистава: на сцені – як судді, так і підсудні. Втім, це була не тільки вистава, а й радіовистава. Обвинувачені говорять у величезні мікрофони (які і сьогодні виглядають солідно). Країна повинна була здригнутися від жаху, почувши «чесні» зізнання у злочинах.

Технічна еліта, інженери, професура – вони були призначені «козлами відпущення» за аварії, зриви термінів при штурмовщині під час першої п'ятирічки. Проти чесних технарів – два злих генія сталінських репресій: голова суду Андрій Вишинський і обвинувач, нарком юстиції Микола Криленко. (Пізніше вони зійдуться у жорсткій боротьбі вже один з одним, переможе Вишинський – у результаті Криленка та все його близьке коло розстріляють).

І ще – люди в залі спочатку здаються просто масовкою. Але коли камера зупиняється на їхніх обличчях, даючи великі плани, починаєш розрізняти риси, почуття. Хтось переляканий, хтось палає гнівом, хтось байдужий, хтось зловтішається. Але найсильніший образ з'являється в ті секунди, коли разом з камерою, для більшої чіткості, в зал дають яскраве світло. І люди закривають від нього очі, обличчя – хто долонею, хто газетою. Це прочитується, як інстинктивне прагнення сховатися від «государевого ока». Одночасно бачиться марність цих спроб. Концертний колись зал, а тепер місце судилища, щільно набите людьми – нікому нікуди не дітися, не сховатися. Захочуть – знайдуть...

Такий «Процес», строгість документального свідчення, шалене всесилля влади вразили глядачів і навели на роздуми – чи може таке повториться в таких самих масштабах?..

ХАРАТЬЯН ЦІКАВІШЕ ЗА БЕРГМАНА?..

На Фестивалі було дванадцять кінопрограм, безліч різноманітних заходів кіногалузі і громадських дискусій. І у всьому відчувалося прагнення уникнути банальності, зробити так, щоб було цікаво, корисно, стильно, щоб запам'яталося.

Простий, але показовий приклад. Цього року відзначається круглий ювілей великого шведського режисера Інгмара Бергмана. На Riga IFF (де традиційно приділяється велика увага балтійському, скандинавському, північному кіно) була спеціальна програма Ingmar Bergman 100. Ретроспектива його фільмів, документальні фільми про нього, лекції. І навіть невеликий виїзний музей шведської генія з його особистими речами: пальто, фланелева сорочка. Через це і вся бергманівська програма виглядала інакше: тепліше, більш чуттєво...

Але от що прикро – так це те, як блідо й неповно висвітлювалися події Ризького кінофестивалю у місцевій україномовній пресі. Особливо помітно це було у порівнянні з літніми курортними фестивалями в Юрмалі, куди потроху знову починають з'їжджається нафталінові, кримнашевські зірки, такі як Меньшов, Боярський, Харатьян. Там і тоді докладно висвітлювався чи не кожен їхній чих. Тут же – велика, яскрава, творчо та інтелектуально насичена подія, а публікацій – мінімум. Коли питаєш – чому так, – кажуть: так диктує ринок.

Інформринок проти інформбезпеки – ми в Україні це вже проходили. І якщо комусь цікаво, готові ділитися нашим досвідом.

Олег Кудрін. Рига

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-