Куля у голові: історія ветерана, який дивом залишився живим

Куля у голові: історія ветерана, який дивом залишився живим

1570
Ukrinform
У річницю виходу українських військ з Іловайська на Михайлівській площі у Києві вшанували пам'ять загиблих

37-річний Олександр Ковальчук з Луцька прийшов на Михайлівську площу, аби побачити побратимів і пригадати події чотирирічної давнини. Погода для серпня незвична: над Києвом нависають важкі сірі хмари. На їхньому тлі куполи Михайлівського золотоверхого видаються особливо яскравими. Дзвони б'ють десяту ранку - дзинь! - тонкий високий звук зависає над площею, повною шуму розмов і патріотичної музики. Декілька сотень людей зібралися біля Стіни пам'яті - монастирського муру із портретами загиблих в українсько-російській війні. Ряди їхніх імен простягнулися більше ніж на сотню метрів.

Колишній боєць батальйону
Колишній боєць батальйону "Миротворець" Олександр Ковальчук на Михайлівській площі у Києві 29 серпня 2018 року.

Примружившись (не від сонця, якого немає, а за звичкою мружитись), Олександр розглядає людей, які спілкуються у невеликих групках вздовж стіни і на площі. Тут і старші люди, і сім'ї з дітьми, і родичі загиблих із портретами у руках, ветерани у формах всіх відтінків зеленого. Це добровольці, які воювали в Іловайську і яким поталанило вижити при виході "Коридором смерті" 29 серпня 2014 року, рівно чотири роки тому. Зі стіни на них дивляться побратими, які загинули у боях. Люди підходять до стіни, вдивляються в обличчя, дехто плаче. Чимало з них тримають у руках соняхи - символ пам'яті про події в Іловайську.

- Ми ж тоді мали виїжджати о 4-й ранку. Ну, десь пізніше виїхали, п'ята-шоста ранку... Пам'ятаю, зупинилися в одному населеному пункті. Десь годину чекали. Вирішували, чи виходимо без бою чи з боєм. Врешті, сказали нам, що з боєм, - поринає в спогади Олександр.

…Рівно чотири роки тому у цей час боєць добровольчого батальйону "Миротворець" Олександр Ковальчук був одним з майже півтори тисячі українських військових, які виходили з оточеного російськими військами Іловайська. Колона розтягнулася на кілька кілометрів сільською вуличкою Многопілля, передмістя Іловайська.

…Авторові цих рядків довелося  29 серпня бути майже поруч з Олександром, у тій самій колоні. Шеренги брудно-сірих хмар тягнулися серпневим небом дуже низько. Здавалося, от-от зачеплять дахи покинутих хат або тент військової вантажівки. Десь за посадкою вибухав боєкомплект: це українські військові підривають власні снаряди, аби вони не лишалися супротивнику. Угрупування полишає Іловайськ, стратегічне місто, боротьба за яке точилася останні три тижні. Під час цих кровопролитних боїв російська армія перетнула державний кордон і взяла українські війська у щільне кільце оточення. Протягом 6 днів майже ніхто не міг ні дістатися до міста, ні виїхати з нього. Навіть поранені, які повільно помирали на підлозі школи №14, у який розташувався штаб. Першими почали закінчуватися медикаменти. Далі - їжа. Вода ще була доступна з колодязя, до якого можна було дістатися перебіжками крізь вулиці, які прострілювались. В останні дні вона замутнилися, її дезінфікували спеціальними таблетками. Вона була солона і неприємна на смак, але її можна було пити. В останню добу закінчилися і таблетки.

Напередодні російське командування пообіцяло надати українським військовим "зелений коридор" для виходу з оточеного Іловайська. В обмін українське польове командування мало передати їм захоплених у полон російських десантників. Їх спеціально розсадили по різних автобусах між українськими бійцями, аби росіяни знали: надумають стріляти - стрілятимуть і по своїх. Але російське командування не дотрималося домовленості. Вже вранці, коли українське угруповання вишикувалось на виїзді з передмістя Іловайська, селища Многопілля, вони додали умову: вихід тільки без зброї. Для українських військ вона була неприйнятною: це все одно, що здаватися у полон. Почався прорив з боєм крізь три кільця ворожого оточення.

Олександр "Волинь" Ковальчук з Луцька їхав за кермом однієї з машин. Вони вискочили у поле, яке - скільки не кинеш оком - вибухало, всюди здіймалися воронки землі від влучань ракет "Градів". Між технікою, вантажівками, автомобілями, які у пилюці донецького степу хаотично рухалися уперед, літали ракети, уламки мін, свистіли кулі. Вони розрізали серпневе повітря із жахливим свистом, і кожен такий моторошний звук міг бути останнім для кожного з бійців.

- Пам'ятаю до нас застрибували ті, чиї машини ламалися. Всі рятувалися, хто як міг, -згадує Олександр.

Серед сотень тисяч куль, які розрізали повітря того моторошного дня, була одна, свист якої Олександр не почув. Свою ніколи не чутно. Вона влучила йому просто у голову і застрягла у черепі. Втративши свідомість і стікаючи кров'ю, він лежав під парканом приватної хати у селищі Горбатенко.

У цей час його дружина Мирослава була у Луцьку, і не знала, де Олександр. Він не сказав їй, що воює. Вона була вагітна - в Олександра от-от мав народитися син. Десь поруч бігала семирічна донька. Лише за декілька днів Мирослава отримає страшний дзвінок з невідомого номера. Їй повідомлять: "Олександр - поранений, знаходиться у лікарні в окупованому Донецьку".

- Дорогу з Горбатенка до Донецька пам'ятаю лише уривками, -продовжує Ковальчук.- Десь нас у Старобешево перевдягали. До Донецька привезли на "швидкій". Завели до лікарні. Підготовку до операції теж пам'ятаю лише уривками.

27 листопада 2014 року. Вже лікуючись у Київському шпиталі, Олександр Ковальчук демонструє рентгенівський знімок, який вивіз з собою із Донецька.
27 листопада 2014 року. Вже лікуючись у Київському шпиталі, Олександр Ковальчук демонструє рентгенівський знімок, який вивіз з собою із Донецька.

Нашу бесіду з Олександром перекриває голосний звук музики, який доноситься з маленької сцени на площі. Там лунає достатньо типова, але все одно щемлива, авторська пісня про війну: "Я віддав те, що мав, за нашу свободу..." Слів Олександра майже не чутно - настільки голосна музика, але ми продовжуємо говорити про страшні дні чотири роки тому. 

Досі невідомо, хто підібрав Олександра, який стікав кров'ю, із кулею у черепі, і доставив до лікарні у Донецьк. Там йому зробили операцію, і дістали шматок металу з голови.

Лікар у Донецькій лікарні знав, що він - український військовий, але не видав його. В офіційному документі записано лише "їхав за кермом".

Виписка з історії хвороби, яку Олександр Ковальчук вивіз із собою з лікарні у Донецьку.
Виписка з історії хвороби, яку Олександр Ковальчук вивіз із собою з лікарні у Донецьку.

- Він деталі не розповідав, - жалкує Олександр. - Сказав, що сам з Дніпра, і якось опинився там. Потім зв'язок з ним обірвався. Але він попереджав - не дзвонити до нього. Там же прослушки. Один раз я тільки йому потім дзвонив. Коли матері наші шукали загиблих - я у нього запитав телефон моргу. Після цього зв'язку у нас не було. Хотілося б мені дійсно дізнатися, де він зараз, яка його доля. Слава богові, він тоді своєї лікарської клятви дотримався.

Прийшовши до тями після операції, Олександр усвідомив, що він на окупованій території, а у шпиталі разом із ним лікуються також вороги.

- Пам'ятаю, вийшов зі шпиталю, дивлюся на цих... нехороших людей. Один мені - "Ти чо, із ополчєнія?" Ну, я так, головою кивнув, і все. Взагалі-то, на той момент говорити я теж нормально не міг іще. Чай пив і суп їв. Ні каші, ні хліба я не міг їсти. Мізинець між зубів не пролазив.

Серед пацієнтів були і росіяни. Сашко зрозумів це з їхньої військової форми.

- Я пам'ятаю, як визирав з вікна палати і бачив, як вони ходили у дворі. Камуфляжі не нашого стандарту. Потім вже з новин дізнався, що це були росіяни. Літній варіант форми, типу сітки. Темно-зелена з капюшоном. Були і їхні типові "пікселі" (російський "цифровий" камуфляж - Г.Т.).

Олександр пригадує, як поспілкувався з одним з пацієнтів.

- Я пам'ятаю, там був один дід, років 55-60. У нього шина стояла, щелепа була потрощена, рука перев'язана. Одного разу, коли я вийшов увечері на перекур, вони з якимось молодим пацаном теж там були. Молодий йому якимись фотками на телефоні хизувався. І цей дід мені щось довго розповідав там. Аж раптом край Донецька почався обстріл. Він мені "все, все, ідем". Ну, вони перелякалися. Ну, і я ж за ними пішов ховатися. А коли пізніше мене вже вивели з усіма документами до волонтерів, дід теж був там. І він на мене таким страшним поглядом дивився... Немовби знав, ким я насправді є. Я пам'ятаю досі його обличчя.

Виїхати з окупованого Донецька було досить непросто. Якби хтось довідався, що Сашко український військовий, його б негайно арештували.

- 1 вересня лікар мені зателефонував, доки я був у палаті. Десь знайшов номер, чи йому дали. І сказав, що за чотири дні мене переведуть або вивезуть. Він сам боявся, і давав якийсь час, щоби підготували і вивезли мене. Начебто я місцевий. Вирішили поетапно вивозити - через місцевих, через блокпости, а там вже якось на дорозі передати нашим. Він попереджав – у жодному разі не спілкуватися українською мовою... Місцеві мене вивезли спочатку. Це було 4 вересня. На ніч я у них лишився. Зранку 5-го поїхав далі. Ввечері того дня я уже був у Дніпрі.

Питаю Олександра, чи відчуває себе героєм. Каже, "Ні. Я не їхав заради слави. Я їхав як громадянин, який давав присягу захищати нашу Україну. Дід мій Другу світову пройшов. Він родом з Донбасу. Його батьки там поховані".

Ми маємо перервати нашу розмову. До Олександра підходить побратим, який щойно прийшов на площу. Вони вітаються за руку, з силою тягнуть один одного до себе, обіймаються і хлопають один одного по спині - типове вітання ветеранів.

До війни Олександр десять років працював у міліції, черговим у райвідділку у Луцьку. Пригадує, якою несправедливою і корумпованою була система, і як довелося звільнитися 2012 року. Брав участь у Революції гідності у Луцьку. Працював на підробітках, у тому числі у Росії - востаннє навесні 2014 року. Вже не у Росії, але теж на різних тимчасових роботах він працює і зараз. На питання, як складалося життя після Іловайська, відповідає коротко: "Це не життя, а виживання". Дружина Мирослава зараз на заробітках у Польщі. Чому, незважаючи на всі негаразди і недоліки, які він бачить навколо себе, він любить Україну? Чому колишній луцький міліціонер пішов тоді захищати її зі зброєю у руках?

- Якщо опустити руки, стане тільки гірше…

Олександр знову мружиться  і роздивляється виставку фотографій з Іловайська, людей на площі, побратимів з "Миротворця" та інших підрозділів.

Сказати, що йому поталанило? Мабуть, це слово не пояснить всього, що він пережив. Скільки таких як він на цій площі? Десятки? Сотні?

Багатьом іншим не судилося вийти з Іловайського котла. За даними офіційного розслідування, там загинули 366 українських військових. 158 бійців тоді зникли безвісти, доля 84-х невідома досі. Одинадцять і нині перебувають у полоні.

До мікрофона виходить мати Віктора Гурняка. Одного з загиблих бійців. Тримаючи у руках портрет сина, вона читає запис зі щоденника, який він зробив за день до загибелі. "До сліз мені більше всього хочеться вірити, що ми пам'ятаємо всіх тих, хто віддав своє життя за нас з вами".

Мати військового Віктора Гурняка, який загинув у жовтні 2014 року.
Мати військового Віктора Гурняка, який загинув у жовтні 2014 року.

Наприкінці виступу, вона звертається до вищого керівництва України: "Я благаю, 29 серпня мусить бути єдиним всеукраїнським днем російсько-української війни". Іловайське братерство вже декілька років вимагає офіційно призначити цю дату днем пам'яті за загиблими у війні.

Наостанок, мати Віктора Гурняка додає:

"Я хочу, щоби ви вірили, що Україна – буде! Буда сильна і могутня. Хочу, щоб ви не зневірялися. Російсько-українська війна нас не зламала. Вона нас об'єднала, і об'єднує".

Ветерани стоять на площі групками і спілкуються між собою. Про військові дні, про нинішнє життя. У словах декого чую розчарування тим, що ніхто з українського командування не поніс покарання за трагедію, яка сталася в Іловайську. Інші - переконують, що не можна перекладати вину з російських військ, які оточили тоді Іловайськ.

Люди тим часом продовжують нести соняхи до Стіни пам'яті. Зі сцени лунає авторська пісня, і крізь розмови людей чути рядок: "Буде завжди кровоточити рана..."

Соняхи біля Стіни пам'яті на Михайлівській площі у Києві.
Соняхи біля Стіни пам'яті на Михайлівській площі у Києві.

…А кулю, яку лікар у Донецьку дістав у Олександра з голови, він вивіз з собою і досі носить на шиї - на згадку про ті страшні дні.

 27 листопада 2014, Олександр демонструє кулю, яку дістали з його голови у Донецьку.
27 листопада 2014, Олександр демонструє кулю, яку дістали з його голови у Донецьку.

Георгій Тихий, Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>