Що робили Ілля Ільф та Павло Тичина в телеграфному агентстві?

Що робили Ілля Ільф та Павло Тичина в телеграфному агентстві?

1732
Ukrinform
Продовжуємо публікувати розділи з книги, присвяченої історії «Укрінформу»

У перших двох подачах ми розповіли про те, як Гетьман Скоропадський створив перше українське інформаційне агентство, а більшовики практично одночасно заснували своє агентство.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: ЯК УКРАЇНСЬКІ КОМУНІСТИ НЕ ЗАВЖДИ ПОГОДЖУВАЛИСЯ З МОСКВОЮ

Отже, після перших кількох місяців діяльності наступником радянського УкТА, тобто Українського телеграфного агентства, стало Бюро української преси та інформації – БУП. Рішення про це було прийнято Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. Спочатку цей уряд (з 28 листопада 1918 року) розміщувався у місті Суджа Курської губернії (Росія), за дев’ять кілометрів від українського кордону. Очолив його відомий революціонер-більшовик Георгій П’ятаков.

Цікава деталь: коли вирішувалося питання про створення інформаційного органу радянського уряду України, Рада народних комісарів РСФСР, як його союзник, пропонувала просто поширити на українські території, які переходитимуть під владу більшовиків, діяльність РОСТА (Російського телеграфного агентства). Однак українські комуністи наполягли на тому, щоб було створено власну інформаційну службу – БУП.

Відтак, 3 січня 1919 року БУП починає свою роботу в Харкові, що його зайняли червоні війська. 19 січня радянська влада відновлюється у Полтаві, у другій половині січня – в Донбасі, 1 лютого – в Кременчуку. А 5 лютого війська Богунського і Таращанського полків під командуванням Щорса та Боженка вступають до Києва. Й наприкінці квітня радянська влада вже була встановлена на більшій частині України.

На підрадянських територіях відразу ж і розгортало свою діяльність БУП. Його відділення та редакції організовували випуск стінних газет-багатотиражок, інформуючи про діяльність влади, стан справ на фронтах, міжнародні події. Почали також з’являтися Вікна БУП – агітаційно-пропагандистські малюнки й карикатури з актуальної тематики.

БУП – літературна кузня. Українська література: П.Тичина, І.Кулик, С.Пилипенко, Г.Хоменко, М.Трублаїні, І.Ле.
Російська література: В.Катаєв, Ю.Олеша, Е.Багрицький, Л.Нікулін, М.Кольцов

У цей період співробітниками БУП стали, зокрема, Михайло Кольцов, Лев Нікулін, Валентин Катаєв, Юрій Олеша, Едуард Багрицький, Павло Тичина, Іван Кулик та інші майбутні класики радянської літератури. Така «мобілізація» письменників на службу більшовицькій пропаганді, треба відзначити, настільки себе виправдає, що потім ця практика буде застосована ще не раз – в агентстві працюватимуть Ісаак Бабель, Ілля Ільф, Микола Трублаїні, Іван Ле, Володимир Сосюра та багато інших відомих письменників.

У Києві БУП працювало до кінця серпня 1919-го, доки місто не захопили денікінські війська. До речі, за іронією долі, місцем прописки БУП на цей період став той самий будинок за номером 25 на Хрещатику, де, як ми вже пам`ятаємо, працювало УТА, очолюване Дмитром Донцовим.

Павло Тичина, Микола Трублаїні, Валентин Катаєв, Юрій Олеша, Сергій Пилипенко, Михайло Кольцов
Павло Тичина, Микола Трублаїні, Валентин Катаєв, Юрій Олеша, Сергій Пилипенко, Михайло Кольцов

Про що інформувало БУП?

14 січня 1919 року Бюро повідомило про рішення робітничо-селянського уряду повсюдно перевести стрілки годинників на 1 годину 25 хвилин уперед. 16 січня оприлюднило декрет про націоналізацію цукрових заводів, 22-го – про націоналізацію банків, 28-го – про націоналізацію приватних залізниць. Населення інформувалося про передачу всіх театрів та кінематографів у відання відомства освіти, про створення перших радянських книжкових видавництв, про відділення церкви від держави окремим декретом, повсюдну організацію комітетів бідноти – комбідів та інше.

Стіннівка БУПу
Стіннівка БУПу

Першим керівником Бюро української преси та інформації став відомий партійний функціонер-більшовик Микола Лебедєв (1887–1919 роки). На ту пору він мав певний журналістський досвід – у перший період функціонування партійної газети «Правда» очолював у ній «провінціальний» та «селянський» відділи. Працював редактором газет «Голос социал-демократа», «Пролетарская мысль», «Коммунист», був секретарем газети «Известия ЦИК Советов Украины» (Харків), членом редколегії газети «Беднота». Однак керівником БУПу Лебедєв встиг попрацювати недовго: на початку 1919 року він помирає під час епідемії грипу-«іспанки», маючи чимало й інших захворювань, отриманих під час каторжних етапів та відсидок у царських тюремних казематах. 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ: ЩО СПІЛЬНОГО У КИЄВА З ЛЮКСЕМБУРГОМ?

У своїх спогадах завідувач відділу особливої інформації БУП М.Равич писав: «Труднощі, які виникли при організації цього відомства, окремі підрозділи якого мали таке різне призначення, полягали зовсім не в доборі кадрів. Було багато талановитих, розумних, самовідданих людей, які почали там працювати і згодом стали відомими письменниками, художниками, журналістами. Чимало працівників спеціальних відділів пізніше проявили себе як відомі військові керівники, дипломати, партійні працівники. Основні складнощі полягали у відсутності технічних засобів зв’язку». (Н.Равич. Молодость века. – М. – 1960. – С. 60).

У цій простій фразі відчувається і своє «друге дно». БУП було не стільки організацією для збору інформації для преси, як потужною інституцією для підготовки закритих інформаційних оглядів та аналітичних записок про внутрішнє державне становище та політику зарубіжних країн, особливо тих, що межували з радянською Україною.

Проблемою було й те, що редакції газет не завжди друкували матеріали, які надавало БУП. Причина? Вони не мали ні авторського стилю, ні, якщо говорити по-сучасному, інформаційного креативу. Тому дуже часто їх доводилося переробляли згідно з вимогами і стилем видання, що суперечило засадам державного інформаційного агентства, яке вимагало подавати їхні ідеологічні опуси без коректив та змін.

Саме через те і вирішено було залучати до співпраці з БУП відомих тогочасних письменників, журналістів із яскравою, а головне – доступною широкому загалу манерою письма.

БУП було ще й об’єднувальним контрольним центром більшовицької партійної преси, насамперед, щодо висвітлення воєнних подій на теренах України. Його матеріали були обов’язковими для друкування в центральних та місцевих виданнях, що виходили на територіях, де було встановлено радянську владу. До речі, виходили вони не тільки українською й російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами.

У березні 1919 року, зокрема, почала виходити газета «Сільська комуна», реорганізована у квітні у робітничо-селянську газету та орган ЦК КП(б)У «Більшовик», тоді ж вийшов перший номер газети «Красная Армия» – орган Народного комісаріату військових справ України. З’являлися нові й нові губернські партійні часописи («Коммунар» (Харків), «Голос коммуниста» (Полтава), «Звезда» (Катеринослав)), а також органи губревкомів, а пізніше – губвиконкомів під уніфікованою назвою «Вісті-Известия».

Ще на один «старт» варто, здається, звернути більшу увагу: в травні того ж року в Києві вийшов перший номер газети «Галицький комуніст». Запитаєте, який стосунок до тодішньої Галичини мали комуністи, які взяли Київ? Ніякого. Свіжовіддруковану газету підпільними шляхами передавали на територію Західної України. Вже тоді, як бачимо, більшовики знали ціну пропаганді й кидали на це значні ресурси, не обмежуючись вже загарбаними територіями, а поширюючи свою «правду» на всю Україну. Бюро української преси ставало все потужнішим елементом цієї системи. Навесні 1919-го матеріали БУП одержувало вже близько 100 газет та журналів, а з 70 містами в Україні Бюро підтримувало телеграфний зв’язок.

За цією роботою стояв новий керівник БУП – Володимир Люксембург, який очолив бюро на початку 1919 року після смерті Миколи Лебедєва.

В архівах удалося знайти деякі дані про нього. Народився у 1888 році в Санкт-Петербурзі. У роки першої російської революції 1905–1907 років був членом учнівських і студентських більшовицьких організацій, займався партійною пропагандою і створенням на підприємствах профспілок.

Володимир Люксембург
Володимир Люксембург

Потому вчився у Петербурзькому університеті, був заарештовуваний та відраховуваний з університету за організацію студентських страйків. Улітку 1917-го В.Люксембург переїхав до України, де став відігравати не останню роль у радянських органах влади. Був, зокрема, членом ЦВК Ради України перших двох скликань. Затим очолив БУП.

Директорство Володимира Люксембурга теж виявилось не вельми тривалим – піврічним. У серпні 1919 року війська Директорії з боями займають майже всю Україну. Бюро української преси припиняє свою діяльність.

Анатолій Михайлов, Михайло Сорока

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-